Івано-Франківськ - місто героїв

Дмитро Макогон

Дмитро Макогон
Дмитро Якович Макогон (28.10.1881-07.10.1961) — український письменник, культурно-освітній діяч. Батько Ірини Вільде.

Навчався в ґімназії Тернополя, 1902 року виключений за аґітаційну підтримку Івана Франка під час виборів до Райхсрату Австро-Угорщини. У 1902 року закінчив учительську семінарію в Заліщиках.

1914−1918 років перебував на Італійському фронті. На Буковині співзасновник педагогічного журналу «Каменярі» (виходив 1911–1914, 1921–1922 років), співвидавець журналу «Іскра» (1907 р.), сатиричного журналу «Щипавка» (1922 р.). Співпрацював з журналами «Жало», «Оса», «Зеркало» та іншими.[1] До 1956 року працював учителем на Буковині (1903–1914, вчитель Української гімназії у Чернівцях, 1919–1922) та Галичині (1923–1956 роки; зокрема, в Ходорові, де вчив української мови).

Разом з дружиною Адольфіною був діяльним членом читальні «Просвіти» в Княгинині. 23 листопада 1924 р. був обраний головою читальні та членом філії в Станіславові.

У січових домівках та читальнях «Просвіти» виступав з доповідями: «Із виховних проблем українського ремісництва», «Значення школи для середнього стану» та ін. Автор багатьох січових пісень.

Від 1945 року писав гуморески та байки.

Літературну діяльність почав 1900 року.

Віра Дяченко

Віра Дяченко
Дяченко (Кульбанська) Віра Іванівна народилася в тяжкі роки війни 25 грудня 1943р. в багатодітній (шестеро дітей) сім’ї службовця та домогосподарки. Дитинство Вірочки проходило в тяжких умовах. В 1950р. пішла в перший клас Івано-Франківської СШ№5, яку закінчила в 1960р. Навчаючись у школі з четвертого класу тренувалася у тренера Гірняка Романа Несторовича в дитячій спортивній школі з спортивної гімнастики. Багато років входила в склад збірної Станіславської області з спортивної гімнастики. Виступала в різноманітних змаганнях на першостях України  по програмі майстрів спорту. Нагороджувалась грамотами та медалями різноманітних змагань.

Після закінчення школи в 1960р. поступила в Станіславський технікум фізичної культури на кафедру спортивної гімнастики, в технікумі виступала в складі збірної області в різноманітних змаганнях України. В 1962р. після закінчення Станіславського технікуму фізичної культури працювала тренером з спортивної гімнастики Калуської Дитячої спортивної школи.  В цьому ж році поступила в Львівський Державний інститут фізичної культури на кафедру спортивної гімнастики. Виступаючи за збірну інституту та спортивне товариство «Буревісник» на першість України, в Спартакіаді народів СРСР неодноразово нагороджувалася грамотами та медалями відповідних змагань.

В 1963 році була запрошена тренуватись та виступати в змаганнях з акробатики в змішаній парі з Бедрацьким Віктором – кращим нижнім України. Двохразові кожно-денні тренування дали свої результати, уже в 1965році, . на Кубку з спортивної акробатики в м. Мінську стали призерами та виконали норму майстра спорту СРСР. 1965 р. був рясний на нагороди, змішана пара стала Чемпіонами України з акробатики, чемпіонами фінальних змагань Спартакіади України, другими в змаганнях VІІІ Всесоюзної літньої спартакіади профспілок, чемпіонами Добровільного спортивного товариства «Буревісник».

Після закінчення інституту працювала вчителем фізкультури в Делятинській СШ.В 1971р.зі Львова прийшло повідомлення, що Спортивний Клуб Армії бажає призвати на службу Дяченко Віру Іванівну для подальших виступів на першість України та Радянського Союзу. Уже в 1972р.змішана пара Віктор Бедрацький та Дяченко Віра після п'ятирічної перерви стали переможцями кубку УРСР і ряду змагань, які проводились по лінії СКА. В1973р.змішана пара стала срібними призерами Кубка УРСР, а так же переможцями традиційної телевізійної зустрічі між збірними командами Київ-Львів-Дніпропетровськ. За спортивні заслуги наказом Командуючого військами Прикарпатського воєнного округу виділено квартиру в м . Івано-Франківську. На жаль у великому спорті є вікові параметри і в старшому віці ти почуваєш себе вже не так як у 20р.і тому було прийнято рішення про перехід на педагогічну роботу.

Після року праці в Яремчанській СШ Віра Іванівна наказом Обласного відділу народної освіти була переведена в 1974р. в м. Івано-Франківськ на посаду вчителя фізичного виховання СШ №І7, де пропрацювала з чоловіком Володимиром Івановичем до 1991 р. В 1980р.на світ появився ще один син Сергійко. Вона дуже любила своїх дітей. В 1991р.призначена на таку ж посаду в СШ№24 разом з чоловіком Володимиром Івановичем в порядку переводу. Вчитель вищої категорії ,вчитель методист.

За час праці в школах неодноразово нагороджувалась грамотами міського та обласного відділів освіти,грамотами спортивних комітетів,спортивної асоціації за творчу працю та сумлінне відношення до своїх обов'язків. Призер обласного туру Всеукраїнського конкурсу  «УЧИТЕЛЬ РОКУ-97» В 2004 році нагороджена «НІКОЮ», як кращий вчитель року. Останні роки працювала Інструктором з фізкультури в дитячих садочках №16, №4, №20.3а короткі роки праці в садках присвоєна «Вища категорія»,нагороджена республіканською грамотою за підготовку команди в грі «КІНДЕРІНО»,грамотами міського та обласного  відділів освіти....

Іван Боднарук

Іван Боднарук
Іван Боднарук народився  15 травня 1910 року в с. Стопчатові в заможній селянській родині. Тут здобув початкову освіту. Навчання продовжив у першій українській гімназії  м. Коломиї, яку закінчив в 1928 році. Згодом І. Боднарук вступив до Краківської академії мисте
цтв на архітектурний відділ, який закінчив у 1936 році, отримавши звання архітектора. Впродовж 1936—1939 років працював у приватній архітектурній майстерні у Кракові. Влітку 1942-го Львівська кооператива українського народного мистецтва оголосила конкурс на найкращий проект «українського мебля». Поданий І. Боднаруком проект переміг — автор отримав третю премію в сумі 1 000 злотих. Це був перший успіх молодого архітектора.

15 червня 1943 року Іван Боднарук повернувся до Коломиї, де його взяли на роботу вчителем у державну школу деревного промислу з викладанням рисунка, геометрії та будівництва. Вже після Другої світової війни працював головним інженером комунального господарства, начальником Київської філії «Облпроекту» в м. Коломиї, а пізніше — в обласному управлінні містобудування та архітектури. 1946 року його прийняли до Спілки архітекторів СРСР. 

У 1950 році архітектор І. Боднарук разом із львівським скульптором 

Є.Дзиндрою проектує пам’ятник Тарасові Шевченку в селі Шепарівцях на Коломийщині, що і дотепер залишається одним з найкращих монументів Великому Кобзареві на Прикарпатті. А у 1951 році проектує в Коломиї літній кінотеатр, який збудували в парку  ім. Кірова, — дерев’яну споруду в традиціях народної архітектури зі стрімкими дахами, покритими гонтою. Взагалі у кожному творі архітектора вражає скрупульозна авторська графіка — це вплив Краківської академії мистецтв.

Архітектор І. Боднарук був безкомпромісною людиною, в його характері не було місця фальші, він завжди творив так, як думав. Про це переконливо свідчать його проекти будинку масової пропаганди в с. Старій Гуті Сивульського лісництва Солотвинського лісокомбінату, проект ресторану на 60 місць у с. Ямній поблизу Яремча (1956 р.), бази відпочинку в Підлютому біля Осмолоди Рожнятівського району (1976 р.), ресторану «Гуцульщина» в м. Яремчі. У 1998 році за його пр
оектом було зведено кінотеатр «Трембіта», що в міському парку ім. Шевченка в Івано-Франківську. Іван Боднарук започаткував розвиток цілої течії в українській архітектурі, яку пізніше назвуть регіональним гуцульським стилем.

Микола Мироненко

Микола Мироненко
Микола Павлович Мироненко (09.08.1930-11.08.2010) - український письменник, публіцист, політрепресований.

Народився Микола Мироненко на Київщині, малолітнім пережив Голодомор. Після війни вчився, працював інженером-механіком. Хотів стати юристом: поступив у 1953 році, закінчив… у 1990-у (Львівський університет). Ще працював у облдержадміністрації, відповідав за реабілітованих (сам був реабілітований у 1988 році).

Сидів 5 років у тюрмі і таборах (кінець 50-х – початок 60-х), після таборів йому заборонили вернутися на бáтьківщину, а післали туди,  де його посадили: на Франківщину: був Дон-Кіхотом, боровся з державним злом, а потім із індивідуальним. З останнім боровся до «краю»: коли я у нього був 30 червня 2010 року, він мені сказав: „Я знаю, що вмираю, але моя місія – боротися зі Злом, я її виконаю до кінця“. Можна з цього посміятися, але треба було бачити умови, в яких жилося і писалося Миколі Павловичу. Крім того, він був і вмер ідеалістом, перед смертю всі або плачуть, або жаліють себе. Сей чоловік говорив зі мною про зло, з яким треба боротися. Був фанатиком. Добра і світла.

З написаного Миколою Мірошниченком найбільший резонанс мав художньо-документальний роман «Планета Антуана» (2005), який вийшов, коли її авторові минуло 75, а ще через рік Микола Павлович став членом Національної Спілки письменників України. Ц
е була перша книга із задуманої трилогії у 7-и томах під загальною назвою «Знищене покоління». У ній показана панорама світу очима головного героя книги Миколи Федорченка.

Ярослав Барнич

Ярослав Барнич
Ярослаав Васиильович Баарнич — український композитор, диригент, педагог, скрипаль, громадський діяч.

Ярослав Барнич народився 30 вересня 1896 року в селі Трофанівка поблизу Коломиї, нині Снятинського району Івано-Франківської області в сім'ї директора школи.

У 1906–1914 роках навчався в Коломийській гімназії. 1914 року добровольцем вступив до легіону Українських січових стрільців. У жовтні 1915 року склав гімназійний іспит зрілості у Відні.

Разом із Михайлом Гайворонським Ярослав Барнич організував струнний квартет Українських січових стрільців, до складу якого увійшли Антін Баландюк і Роман Лесик. 1916 року Барнич став диригентом Українського театру товариства «Бесіда» у Львові (керівник А. Будзинськимй). Було поставлено «Хату за селом», «Гриця», «Наталку Полтавку», «Катерину», «Гальку» та ін.

1921 року працював у мандрівній трупі «Українська театральна дружина» Василя Коссака (Коломия, Чортків, Збараж), а також у Театрі Б. Овчарського (Львів).

У 1921–1924 роках диригував в Українському театрі товариства «Бесіда» під керівництвом Йосипа Стадника.

1924 року Барнич закінчив Львівський вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка (викладачі Е. Зуна, О. Ясеницька-Волошин, Василь Барвінський). Ще декілька років пішло на пошуки роботи. Носили його дороги то в Ужгород, де був диригентом оркестру місцевого театру, то в Самбір, де вчителював. В 1929 р. — переїзд до Станиславова (тепер Івано-Франківськ), вчительська праця в школах, гімназіях, семінарії сестер Василіянок, державному Музичному інституті ім. С. Монюшка, польській Вищій школі ім. Ф. Шопена, диригування тамтешнім «Бояном». Це був особливо творчий період композитора.

В 30-ті рр. з'явилися й усі оперети композитора («Дівча з Маслосоюзу» (1932), «Шаріка» (1934), «Пригода в Черчі» (1936).

З осені 1939 року працював диригентом Станиславівського муздрамтеатру, симфонічного оркестру філармонії, у 1940 р. створив Гуцульський ансамбль пісні і танцю. В роки німецької окупації він обіймав посаду диригента Львівської опери. Перед приходом «других совітів», будучи вже відомим композитором і диригентом, подався на еміграцію. Західна Німеччина (1944–1949), США (з 1949 р.), праця в різних установах, батута над хорами, постановки опер і оперет, концерти і т. ін. У 1952 р. в Нью-Йорку створюється Український Музичний Інститут і а в одній із його філій — у містах Клівленді і Лорейні працює Я. Барнич, де викладає гру на скрипці та теоретичні предмети. Впродовж 15-ти років (1951–1966) Ярослав Барнич працював художнім керівником та диригентом Українського хору імені Тараса Шевченка (Клівленд, США) й провів з ним понад 100 великих імпрез (концертних виступів та сценічних постановок). В 1966 р. діаспора широко відзначила 70-річчя композитора, вручивши йому «Золоту батуту» із слонової кості та золотим окуттям. Своє вітання і благословення надіслали ювілярові Папа Римський Павло VI, глава УГКЦ Йосиф Сліпий.

1 червня 1967 р. Я. Барнича не стало. Похований у Клівленді (Огайо, США). Остання робота митця — п'єса-казка на три дії «Чародійна сопілка». На прохання його дружини, Ярослави Барнич текст «Чародійної сопілки» був дописаний Л. Полтавою, а музика — Богданом Сарамагою та В. Овчаренком.