Івано-Франківськ - місто героїв

Шарабуряк Володимир Богданович

Шарабуряк Володимир Богданович

Шарабуряк Володимир Богданович — старший прапорщик, Міністерство внутрішніх справ України, спецпідрозділ «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області.

 

Випускник Івано-Фран­ків­ського коледжу фізичного виховання, в правоохоронних органах з 1998 року.

 

Перебував у гелікоптері, котрий після розвантаження продуктів харчування та проведення ротації особового складу на 5-у блокпосту повертався з позицій в районі гори Карачун. Гелікоптер був обстріляний із лісосмуги та підбитий; загинуло 12 чоловік — 6 з Національної гвардії України, разом з 2 членами екіпажу, та 6 із спецпідрозділу МВС України.

 

Похований 2 червня на івано-франківському Меморіальному кладовищі.

 

20 червня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

Василь Семанюк

Василь Семанюк
Семанюк Василь Васильович (11 листопада 1979 (в інших джерелах — 5 жовтня 1980) — старший лейтенант, Міністерство внутрішніх справ України.

Випускник приватного вищого навчального закладу «Галицька академія». В органах правопорядку з 2001 року. Старший лейтенант спецпідрозділу «Беркут» УМВС України в Івано-Франківській області.

Перебував у гелікоптері, котрий після розвантаження продуктів харчування та проведення ротації особового складу на 5-у блокпосту повертався з позицій в районі гори Карачун. Гелікоптер був обстріляний із лісосмуги та підбитий; загинуло 12 чоловік — 6 з Національної гвардії України, разом з 2 членами екіпажу, та 6 із спецпідрозділу МВС України.

Вдома залишилися дружина та донька; похований 2 червня на івано-франківському Меморіальному кладовищі.

20 червня 2014 року — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом «За мужність» I ступеня (посмертно).

Юрій Баран

Юрій Баран
Баран Юрій Миколайович – майор, начальник штабу 5-го територіального батальйону оборони "Прикарпаття".

Народився в 1968 році у селі Добрин Ізяславського району Хмельницької області.

У 1975 році поступив у 1 клас Івано-Франківської загальноосвітньої школи № 12 м. Івано-Франківська. Закінчив 10 класів у 1985 році.

У 1985 році поступив у Хмельницьке вище артилерійське командне училище та закінчив його в 1989 році.

З 1989 року служив у багатьох містах України.

У 2005 році вийшов на пенсію.

У 2014 році в травні очолив батальйон, став начальником штабу, першим заступником командира батальйону «Прикарпаття»

Вбитий 8 липня 2014 р.,  вдень під час обстрілу снайпером у районі міста Амвросіївка Донецької області. Офіцер не мав на собі ні бронежилету, ані шолома.

Богдан Ступарик

Богдан Ступарик
Богдан Михайлович Ступарик народився 7 березня 1940 р. у селі Задубрівці Снятинського району Станіславської (із 1962 р. Івано-Франківська) області. Особистісне формування Б.Ступарика припало на період другої половини 1950-60-х рр., коли на західноукраїнських землях відбувалися суперечливі процеси утвердження радянського політичного режиму. Вже навчаючись у Задубрівецькій семирічці, він виявив відмінні успіхи й лідерські задатки.  Після Снятинської середньої школи (1953-1956 рр.)  закінчив Чернівецький фінансовий технікум (1958), а згодом – Івано-Франківський педагогічний інститут ім. Василя Стефаника за спеціальністю “Вчитель фізики  і загальнотехнічних дисциплін” (1965).

Після закінчення фінансового технікуму Богдан Ступарик  працював інспектором Яремчанського фінвідділу райвиконкому, бухгалтером колгоспу в рідному селі, а згодом,  відповідно до отриманої вищої педагогічної освіти, – учителем фізики в с. Угорниках  і директором школи робітничої молоді в  селищі міського типу Отинії Коломийського району Івано-Франківської області. Богдан Михайлович мав неабиякі організаторські здібності. Вони були помічені, і його запросили працювати спочатку заступником директора (1966), а відтак - директором (1968) профтехучилища в Отинії (тут готували електромонтерів, монтажників), а згодом директором Івано-Франківського профтехучилища деревообробної промисловості №3. 

19 років життя Б. М. Ступарик присвятив професійно-технічній освіті Івано-Франківщини, 15 із них – Івано-Франківському ПТУ № 3, яке під його керівництвом досягло високих результатів у навчально-виховній діяльності. Воно неодноразово виборювало звання найкращого профтехучилища в Україні, було постійним учасником всеукраїнських виставок досягнень народного господарства.  Ця плідна і невтомна робота відзначена багатьма нагородами.

Йому було присвоєно звання Заслуженого працівника професійно-технічної освіти (1983), нагороджено значками “Відмінник профтехосвіти СРСР” (1976), “Відмінник освіти України” (2001),та удостоєно золотої та бронзової медалей “Виставки досягнень народного господарства СРСР.

Богдан Михайлович знаний не лише як науковець, учений, але і як активний громадсько-просвітницький діяч. Він був членом ради міського об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, президії Клубу української інтелігенції імені Б. Лепкого,  президії Івано-Франківського осередку НТШ, заступником голови опікунської ради першої української гімназії Івано-Франківська, заступником голови консультативної комісії при голові облдержадміністрації з питань освіти. Учений, який брав активну участь у громадському житті, здобув славу чесного, відданого національній ідеї діяча.

Чи не найбільше талант організатора, мудрого керівника, педагога, що вболіває за розвиток української освіти, розкрився, коли Б. М. Ступарик очолював Івано-Франківський міський відділ народної освіти у 1984-1985 рр.. На цій посаді він проявив себе принциповим,а навіть жорстким, знаючим керівником, який поставив за мету навести порядок і дисципліну в освітніх закладах міста. Обійнявши цю посаду вдруге (кінець 1993-1994 р.), він зосередився на посиленні національної складової у змісті навчально-виховного процесу,  поліпшенні якості професійної освіти,та “зрушенні з місця” допрофесійної освіти.: Підтримуючи  ініціативу Асоціації колишніх станіславських гімназистів професор Б.Ступарик активно сприяв відкриттю в Івано-Франківську української гімназії № 1, що згодом стане одним із найкращих  освітніх закладів міста, був незмінним членом її опікунської ради. Активний учасник численних робочих і урочистих заходів, що проводилися в гімназії, Богдан Михайлович обговорював проблеми, дотичні до організації та змісту її діяльності,доброзичливо спілкувався з учнівським і педагогічним колективами,став одним із її чільних літописців.

Період наукової діяльності Б. Ступарика розпочався зі вступу до заочної аспірантури при Інституті загальних проблем виховання АПН СРСР (Москва). У березні 1980 р. він захистив кандидатську дисертацію на тему: “Спільна діяльність колективів професійно-технічного училища і базового підприємства з трудового виховання учнів”. Опублікувавши низку новаторських праць, молодий учений став визнаним фахівцем у галузі трудового виховання.

Із 1985 року Богдан Михайлович Ступарик працює старшим викладачем, доцентом кафедри педагогіки Івано-Франківського державного педагогічного інституту ім.Василя Стефаника. У1988 р. він стає завідувачем  кафедри наукових основ управління школою, а в 1995 р. очолює кафедру історії педагогіки у Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника. В Інституті педагогіки і психології професійної освіти АПН України 1995 року захистив докторську дисертацію  на тему: “Розвиток шкільництва Галичини (1772–1939 рр.)”.

У 1996 р. Богданові Михайловичу Ступарику присвоєно вчене звання професора, а 1997 року він був обраний членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України.

Богдан Ступарик публікувався на сторінках провідних педагогічних виданьУкраїни “Шлях освіти”, “Рідна школа”, “Педагогіка і психологія професійної освіти” та ін. П’ять статей ученого надруковані в іноземних виданнях. Його статті “Розвиток освіти на Прикарпатті”(1989), “Розвиток професійно-технічної освіти на Прикарпатті”(1989), “Роль “Просвіти” в підвищенні освітнього рівня населення Галичини”(1992), “Діяльність ЗУНР у галузі освіти”(1993),  “Виховні ідеали українців”(1993),  монографії та методичні посібники ”З історії розвитку фахової освіти на Прикарпатті”(1991),  “Шкільництво Галичини (1772–1939 рр.)”(1994), “Ідея національної школи та національного виховання в педагогічній думці Галичини (1772–1939 рр.)”(1993), “Національна школа: витоки, становлення” (1998) та інші відзначаються глибоким проникненням у життя сім’ї, школи, неформальних молодіжних об’єднань, тонким знанням психології батьків і дітей. 

Точкою відліку становлення наукової школи педагога вважається створення в 1995 р. у Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника на той час першої в Україні кафедри історії педагогіки та формування її кадрового складу. Богдан Михайлович очолював кафедру з її заснування (1995) до своєї смерті (2002). Учений здійснював значну науково-педагогічну діяльність, був керівником і консультантом наукових досліджень аспірантів і докторантів з України, Польщі та Румунії. За короткий термін під його керівництвом захищено сім докторських і двадцять кандидатських дисертацій. Ним опубліковано 4 монографії та понад 230 наукових праць. Він був учасником і організатором багатьох міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференцій із проблем загальної педагогіки та історії педагогіки.

Невтомний вихователь української молоді, Богдан Михайлович пропагував національну ідею в численних задокументованих і незадокументованих виступах. Ніколи не проходив байдуже повз безкультурність, сірість. Найголовнішим обов’язком тих, хто працює з молоддю, професор вважав виховання людей, які здатні побудувати і зберегти незалежну Українську державу.

Домінуючою у багатій творчій спадщині Богдана Ступарика є національна ідея, якій він присвятив усе своє життя. Наприкінці1980-х – на початку 1990-х рр. саме його непримиренна позиція ставала прикладом для інших, його публічні виступи, науковий доробок були як ніколи актуальними, бо саме вони знаменували новий шлях вирішення проблем освіти України загалом і педагогіки зокрема. За довгі роки педагогічної діяльності професор зробив значний внесок у розвиток української національної освіти і педагогіки. Його наукова спадщина і педагогічні ідеї мають велике значення для сучасної національної школи, адже постали вони з народно педагогічних джерел, української педагогічної класики, передових поглядів вітчизняних і зарубіжних учених, українських учителів, а також із власного практичного досвіду.

За ініціативою вченого в Прикарпатському університеті імені В.Стефаника була створена перша в Україні кафедра історії педагогіки, яка стала у цій галузі одним із основних наукових центрів і нині носить його ім’я. 

Про великий науковий авторитет Б. Ступарика свідчить те, що він очолював спеціалізовану вчену раду в Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника та був членом такої ж ради у Тернопільському педагогічному університеті ім. Володимира Гнатюка, був головним редактором “Вісника Прикарпатського університету” (серія “Педагогіка”), членом редакційної колегії журналів “Педагогіка і психологія професійної освіти”, “Обрії”, “Джерела”, “Вісник Львівського університету” та ін.

Помер Богдан Михайлович Ступарик в Івано-Франківську 19 жовтня 2002 року.

У 2006 р. Вчена рада Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника прийняла рішення про об’єднання кафедри загальної педагогіки та історії педагогіки і створення кафедри педагогіки імені Богдана Ступарика. Сьогодні очолює кафедру учениця і послідовниця вченого доктор педагогічних наук, професор Тетяна Костянтинівна Завгородня, яка, перейнявши досвід свого наставника, взяла на себе керівництво започаткованою ним науковою школою.

На сьогодні провідними викладачами кафедри є 2 доктори педагогічних наук (Т.К. Завгородня, З.І. Нагачевська), 11 кандидатів наук. За останнє десятиліття на кафедрі захистили кандидатські дисертації понад 40 осіб.

Василь Мойсей

Василь Мойсей
Василь Мойсей народився 27 березня 1992 року в селі Зубрець Тернопільської області. 3 1999 року по 2008 рік навчався в Зубрецькій  школі. Саме в цей час він цікавиться історією України, захоплюється книгами про УПА. 

У 2008 році Василь переїздить до Івано-Франківська.  Тут продовжує навчання в Івано-Франківській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів №21.   Серед однокласників він був звичайним учнем, проте незвичайна любов до рідного краю, країни росла в його серці. Завершивши навчання у школі  (2010 рік)  він обирає відповідний фах, навчаючись в Університеті розвитку людини «Україна» у Луцьку (за напрямком «Фізична реабілітація і здоров’я людини»).

Однокласники та одногрупники пам’ятають його як оптиміста, який не зважав на негаразди, любив життя та подорожі, піднявся з друзями на багато вершин. Був турботливим, легко вчився новому. Любив чистоту настільки, що друзі часом жартували з цього приводу.

Василь мав сформовані націоналістичні погляди, які висловлював і друзям, і на сторінці у соціальній мережі, де ще у червні 2013 написав: «Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовність допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою». Василь був членом міської організації «Свобода».

У хлопця були добрі стосунки з усією родиною: батьком Михайлом, що живе в селі Зубрець, матір’ю Єлизаветою, яка вісім років пробула на заробітках в Італії. Сестра Марія зараз теж в Італії, вона виховувала його як власного сина, бо мамі доводилося важко працювати. Василь любив свою сестру і її маленького сина Андрійка, який схожий на Василя. Постійно підтримував Марію, розумів, як їй важко на чужині.

Довгий час жив з братом Романом та його сім’єю (дружиною Лєною і племінником Максимом) у Луцьку, допомагав їм в усьому. Рідні пропонували і йому поїхати в Італію, але  його любов до України  не відпускала, тому він залишився вдома. Вірив, що в Україні можливе краще життя і всі родичі повернуться на Батьківщину. Так він опинився на Майдані.

Незадовго до смерті, на своїй сторінці в соціальній мережі Василь написав: «Краще вмерти вовком – ніж жити псом».

Помер Василь у київський лікарні. Снайперська куля смертельно пошкодила грудну клітку – цивільний бронежилет не врятував хлопця. Сталося це 20 лютого. Побратим загиблого Анатолій Пушкін в інтерв’ю ТСН сказав: «Коли його несли, Василь був ще в свідомості і сказав, що він усіх прощає, прощає своїх убивць».

Василя Мойсея поховали 23 лютого на почесному місці для лучан – Меморіалі Слави, де поховані учасники Другої світової війни, воїни-афганці, а тепер – і п’ятеро волинських бійців Небесної сотні. Море людей біля Луцького Меморіалу Пам’яті розступається перед Василем Мойсеєм. Тисячі прийшли провести в останню путь 22-річного загиблого Героя Майдану