Він любив осінь – з диво-візерунками павутинки бабиного літа, з сумовитим розмаїттям золотавих відтінків листя.

Найкращими, найнаближенішими до сонячної барви листки стають наприкінці свого життя, перед тим, як злетіти з гілки і впасти на землю.

Великий життєлюб Ярослав Дорошенко любив життя більше, аніж воно його ... Він жив задля людей, для них плекав поезію, їм дарував любов і дружбу – щедро, щиро, беззастережно ...

Щирий, добрий, сумовито усміхнений Ярослав добре розумівся на людях, знав, хто є хто в Україні, але володів рідкісним, як на наш час, талантом прощення. Іноді вибачав навіть тим, хто аж ніяк на це не заслуговував. Але поет вважав інакше, і це його право – право поета, митця, патріота, ЛЮДИНИ. Адже він дивиться на все з високості, з високості свого таланту, своєї мудрості, своєї незахищеної безкорисності.

Одна із збірок поезій зрілої пори, практично підсумкова, так промовисто називається “Дерев собори золоті”. Ярослав Дорошенко зводив свій собор все життя.

А починалось все так дивовижно і незвичайно. В день, коли осіннє буйство досягає свого піку – 16 жовтня року 1931 в галицькому селі Тязів вишивальниця Магда (з дому Причаків) зі своїм чоловіком-скрипалем Юрком Дорошенком поїхали возом на поле, збирати в мішки картоплю. Та сталося так, що додому поверталися вже утрьох – з синочком-первінцем, якого нарекли княжим іменем Ярослав.

Виростав Славко допитливим, непосидющим, мрійливим, закоханим в природу і книжки хлопчиком. Багато часу проводив у діда Пилипа, сільського дяка, який мав розкішну, як на той час, бібліотеку, любив довгі розмови з вуйком Миколою, котрий був учителем. Звідти починався, виростав, вибруньковувався Дорошенко-поет, звідти виростав український патріот, борець, котрий юнаком-школярем, прибравши собі козацьке псевдо Гамалія, створив і очолив молодіжну націоналістичну організацію.

Влітку 1950 року був заарештований і засуджений на 25 років із позбавленням громадянських прав ще на 5 років та конфіскацією усього майна. В ході слідства йому інкриміновано, що з 1947 року він писав і поширював антирадянські вірші, з 1948 року входив до діючої в Тязеві ОУН..

Покарання відбував на Воркуті, працював на широко відомій шахті №29, де 1 серпня 1953 року вибухнув огонь повстання. Тільки чудом вцілів у тій бойні, бо ж ще й входив до організованого політв’язнями підпілля. Фрагменти спогадів про ті вікопомні події залишив нам у записках “Тіні полярного сяйва”. Саме записках, які фіксували спалахи пам’яті, скупо фіксуючи згадку про пережите. З повним на те правом поет стверджував:

Я – предковічний. Тому – непідвладний

Силам стихійним, ворожій злобі.

Не розтоптав мене хижий нападник,

Дух утвеждався в суворій судьбі.

Як наступило хрущовське “потепління”, що дійшло й до Заполяр’я, Дорошенко був привезений у Станіслав на додаткове розслідування справи. Звільнений з-під варти 30 вересня 1955 року за недостатністю доказів для засудження. В 1992 році – реабілітований. 1968 року закінчив історико-філологічний факультет Івано-Франківського педінституту ім.. В. Стефаника.

Шість років працював у редакціях обласних газет, був прийнятий до Спілки журналістів України, брав участь у роботі обласного літоб’єднання, виступав із власними поетичними творами, рецензіями на художні книжки. Працював старшим редактором методкабінету облуправління кінофікації. Протягом 1988-90 рр. – кореспондент-організатор бюро пропаганди художньої літератури СПУ в нашій області.

Автор збірок поезій “Зоряниця” (1972), “Живучість” (1979), “Жага” (1984), “Весла часу” (1994), “Сонце у сльозині” (1995), “Дерев собори золоті” (2001), для дітей “Веселятка” (2001), добірок поезій у журналах, збірниках, періодиці. Пише статті, рецензії, передмови до книжок художньої літератури, збірників та альманахів. Низка віршів стали піснями.

З червня 1990 року до 2003 року очолював Івано-Франківську обласну організацію Національної спілки письменників України. За час його гетьманування спілка зросла удвічі. Він невтомно дбав про своїх побратимів по перу – “вибивав квартири”, сприяв у виданні книжок, писав передмови, рецензії, редагував рукописи. Встигав усюди, дбав про всіх. І все це здавалося таким буденним, начебто малозначущим... А скільки письменників починалося з його доброго і щирого батьківського благословення! Вони і самі про це, мабуть, уже не згадують. А було ж це зовсім недавно... І “Перевал” починав Дорошенко, і відроджував його також він, у ньому ж працював після того, як передав головування у Спілці молодшому колезі. У “Перевалі” провів свій останній день на цьому світі.

Ярослав Юрійович – багаторічний член ради НСПУ, член правління обласного об’єднання Всеукраїнського товариства імені Т. Шевченка “Просвіта”, член редколегій “Перевалу” і “Дзвіночка”.

Інтелігентний, скромний, Славко ніколи не дбав про себе, не нагадував про нагороди собі, про якісь відзнаки.

Коли йдеться про офіціоз, то варто згадати, що в спілку журналістів Дорошенко був прийнятий в 1969 році, а членом Національної спілки письменників України став з 1982 року.

Нагороджений Почесною відзнакою Національної спілки письменників України, просвітянською медаллю “Будівничий України”.

Лауреат літературної премії імені Тараса Мельничука, Всеукраїнської Аркадійської літературної премії та літературної премії імені Марійки Підгірянки.

Поріг вічності переступив 20 березня 2007 року.

З любов'ю, Ганна Дорошенко