Івано-Франківськ - місто героїв

Олег Ґерета

Олег Ґерета

Олег Ґерета (03.06.1940 р. - 28.09.2014 р.) - видатний музикант, педагог, громадський діяч, один із фундаторів прикарпатської скрипкової школи, художній керівник академічного камерного оркестру "Harmonia Nobile".

Олег Ґерета - уродженець Тернопілля, учасник правозахисного руху 1960-х років, за що зазнав переслідувань. Випускник Львівської державної консерваторії імені М.Лисенка, понад 30 років займався педагогічною діяльністю, очолював струнний відділ Івано-Франківського музичного училища ім. Д.січинського (1968 - 2000 рр.), з 1995 року - художній керівник академічного камерного оркестру "Harmonia Nobile" Івано-Франківської обласної філармонії, концертував в інструментальних ансамблях як соліст.

Під орудою Олега Петровича камерний оркестр "Harmonia Nobile" отримав статус академічного, став знаний далеко за межами Прикарпаття, лауреат багатьох міжнародних, всеукраїнських конкурсів та фестивалів, нагороджений обласною мистецькою премією ім. В.Стефаника. Керівник започаткував творчі зв`язки з діаспорою Угорщини та Польщі.

Олег Ґерета - один із фундаторів Товариства української мови (нині товариство "Просвіта" імені Т.Шевченка) на НРУ на Івано-Франківщині. Музичний редактор книг Миколи Литвина "Пісні Волі" (1995 р.), Петра Ґерети "Не плач, Україно" (1996 р.) та інших. Автор музикознавчих та інших публікацій у пресі.

За відданість мистецтву нагороджений Почесним знаком "За відмінну працю" Міністерства культури України (1990 р.), медаллю "За подвижництво в культурі Прикарпаття" (2005 р.), "За заслуги перед Прикарпаттям" (2010), а також подякою за духовно просвітницьку місію у підтримці розвитку Української греко-католицької церкви на Волині, грамотою від Верховного Києво-Галицького Архієпископа Любомира Гузара.

Михайло Саведчук

Михайло Саведчук
Саведчук Михайло Михайлович народився 30 липня 1916 року в заможній багатодітній селянській сім`ї в селі Угринів, нині Тисменицького району.

Закінчив звичайну і кооперативну школу. Займав посаду бухгалтера і одночасно управляв власним селянським господарством.

В 1935-1937 роках служив у польському війську уланом.

Активний учасник Союзу Української поступової молоді «Каменярі».

Член ОУН з 30-их рр. Займався створенням організаційної сітки ОУН.

В 1941 році заарештований НКВС. Перебував у Станіславівській в`язниці як член ОУН.

На початку радянсько-німецької війни врятувався втечею з в`язниці. Деякий час переховувався на явочній квартирі на вулиці Леся Курбаса, № 7.

З кінця 1941 по 1945 роки перебував у підпіллі, був двічі поранений і брав участь у боях і рейдах.

22.04.1945 року отримав поранення в с. Угринів, оточений НКВС. Помер у лікарні, що сьогодні на вулиці Гетьмана Мазепи, як невідомий.

Похований разом із іншими борцями за волю України під огорожею приладобудівного заводу, тепер вулиця Мельника, в районі Меморіального скверу.

Іван Скрипник

Іван Скрипник Скрипник Іван Романович народився 26 жовтня 1930 року в селі Манява Богородчанського району Івано-Франківської області. Батько - відомий будівельник і працівник охорони лісу, мати - домогосподарка.

Скрипник Іван Романович народився 26 жовтня 1930 року в селі Манява Богородчанського району Івано-Франківської області. Батько – відомий будівельник і працівник охорони лісу, мати – домогосподарка/

На початку 1940 р. разом з родиною був виселений на Сибір. За Уралом навчався в Айдирлінській середній школі, а закінчив у 1949 році Солотвинську СШ вже після повернення. Відбув солдатську 3-річну службу в армії, яка проходила в м.Бресті (1950-1953 рр.).

З 1949 року – на педагогічній роботі спочатку в Манявській НСШ. 1957 року закінчив історико-філологічний факультет Брестського педінституту. За звинуваченням в націоналізмі його, як писав Степан Хмара у книзі «Сьогодні про минуле» «звільнено з роботи вчителя з Надвірної. Йому було заборонено працювати на Івано-Франківщині. Невдовзі після влаштування на роботу у Львові його знову звільнено з праці і заборонено влаштовуватися на роботу у західних областях України». Загалом він працював у багатьох школах: Надвірна, Битьків, Перерісіль, Балинці, Перегінськ; у Турківському, Миколаївському, Пустомитівському районах на Львівщині, заступником директора СШ № 79 м.Львова; Деякий час на Хмельниччині, де викладав українську мові та літературу.

З 1980 року залишив працю й заняття з літературно-мистецького краєзнавства, якому віддав 25 років роботи, складаючи літературно-мистецьку карту України. З того ж 1980 року працює в гірському селі Манява, у відділі краєзнавчого музею, який відомий під назвою Скит Манявський (колишній монастир) на посаді старшого наукового працівника музею/

Провів близько 10 тис. екскурсій та лекцій. По сумісництву працював екскурсоводом у ряді туристичних організацій.

Бібліографія його дослідницьких публікацій нараховує 225 наукових повідомлень.

Окрім статей і повідомлень, видав путівник по музею.ю буклети, плакати, монографію про заснування Скиту Манявського та окрему книгу «Нарис історії Скиту Манявського», 1993 року підготував і здав до видання книжку «Легенда про гетьмена (Іван Виговський: від Конотопа до Скиту Манявського)».

Іван Скрипник невтомний краєзнавець і народознавець, письменник – публіцист, почесний член Об`єднання ВУТ «Просвіта» ім.. Тараса Шевченка, активний у громадсько – політичній роботі, учасник багатьох наукових конференцій, умілий їх організатор. Разом з тим, як писав про нього академік Володимир Качкан, «чуйна й привітна людина»!

Микола Твердохліб

Микола Твердохліб

Невловимого командира звали Микола Твердохліб.

Він народився в с. Петрилів, що на Галичині, в листопаді 1911 р. Майбутній повстанський командир був наймолодшою, шостою дитиною в сім'ї. 

Після закінчення початкової сільської школи його відправили навчатися до Івано-Франківської (тоді — Станіславівської) гімназії. Навчання припало на 1920-ті рр. — час полонізації Західної України. Освіту переводили на польську мову викладання, українські гімназії на підставі "закону Грабського" від 1924 р. перетворювали на двомовні, з українською і польською мовами навчання, а на практиці — полонізували. Вчителями польської мови та літератури в гімназіях часто ставали люди з репутацією відвертих шовіністів. Про вивчення української мови, літератури й історії не йшлося.  Після програної українсько-польської війни українці сприймали поляків виключно як окупантів. Серед учнів гімназії було чимало таких, чиї батьки й старші брати після переходу Збруча влітку 1919 р. пройшли всю Україну разом з армією УНР. Відтак молодь активно йшла у підпільні організації, які  1929 р. об'єдналися в Організацію українських націоналістів. Серед них був і Микола Твердохліб.  Щоправда, ОУН передував "Пласт". Через членство в ньому пройшла більшість членів ОУН — і так тривало до 1931 р., коли цю спортивну організацію заборонили остаточно. У "Пласті", крім доброї фізичної підготовки, молодь набувала навичок виживати у природних умовах, опановувала військову справу.  Після закінчення гімназії Микола навчався у Станіславівській торговельній школі. Потім його призвали до Війська Польського. Там закінчив школу підхорунжих, що давало право на молодше офіцерське звання. Після армії повернувся до Станіславова, де 1938 р. продає отриману в спадок від батька землю і на виручені гроші купує крамницю господарчих товарів.

Після початку німецько-польської війни його, як і багатьох українців, заарештували під приводом нелояльності до Польської держави. Після приходу до Червоної армії перейшов радянсько-німецький кордон. На батьківщині з'явився тільки влітку 1941 р., після нападу Німеччини на СРСР. Тоді ж одружується з Ольгою Герасимович, дочкою місцевого дяка, і знову відкриває крамничку.  Збоку все виглядало так, ніби колишній бунтар спочатку перетворився на респектабельного жителя Станіславова, а пізніше марно намагався сховатися від бурхливих часів, у яких випало жити, і налагодити хоч відносно спокійне життя. Насправді ж крамниця господарчих товарів була тільки прикриттям — тут відбувалися зустрічі зв'язкових і розташовувався координаційний центр господарського забезпечення осередків ОУН. Тож польська поліція цілком мала підстави для арешту. Після звільнення М.Твердохліб перейшов на нелегальне становище і наприкінці осені 1939 р. пробрався до Кракова. Там разом із колегами по підпільній роботі опановував курс військової справи, організований ОУН у співпраці з німецькою владою. Не виключено, що після цього він пройшов також вишкіл у розвідшколі Абверу. 

Коли М.Твердохліб повернувся до Станіславова, уже було ясно, що української державності Третій Рейх не потерпить. Керівництво ОУН(б), яке 30 червня 1941 р. проголосило у Львові Акт відновлення Української держави, опинилося в концтаборах, а сама організація знову пішла в підпілля. Відповідно й крамниця Твердохліба поновила свою приховану функцію. Саме тоді з її власником познайомився багато хто з тих, кому потім довелося воювати під його ж орудою. Один з них, Василь Якимецько, якось прийшов у крамницю з листом від власника фотоательє, де проходив практику. Його здивувало, що адресат дуже поспішно кинув листа в шухляду під прилавком. Іншого разу він запримітив, як з ательє його господаря вийшов невідомий, що статурою дуже скидався на Твердохліба, в однострої німецького офіцера. А потім той однострій практикант випадково виявив у шафі в майстерні.  Подвійне життя вимагало ретельної конспірації. "Грім" (підпільне псевдо Миколи Твердохліба) під усілякими приводами уникав фотографуватися — або кудись мусив іти, коли всі фотографувалися, або відмовлявся, посилаючись на нефотогенічність, або фотографував сам. Якщо ж таки потрапляв у кадр, нікому не давав проявляти плівку. А потім кадр з його зображенням загадково зникав. Тож коли коли Твердохліба почали розшукувати як командувача військового округу "Говерла", карателі не мали з чого скласти портрет для орієнтування. До нас дійшло всього два фото із зображенням М.Твердохліба — і ті розмиті. 

Навесні 1943 р. підпільник знову зникає з міста. Цього разу їде на Волинь, де формуються загони УПА. "Грім" на чолі одного з них провів кілька боїв з німецькими загонами. І не тільки оборонних — у квітні 1943 р. наскочив на містечко Горохів, де після вдалого бою до рук повстанців потрапила велика кількість продовольства та амуніції. А головне — вдалося визволити в'язнів із місцевої тюрми.  В одному з боїв Твердохліб дістав серйозне поранення, і командування відправило його лікуватися додому. Лікування тривало приблизно місяць, після чого Твердохліб знову зник — на цей раз для більшості тих, хто його знав, назавжди. У березні 1944 р. Твердохліба призначають керівником старшинської школи "Олені".  З літа 1944-го стає командиром 4-го військового округу "Говерла". Під його проводом опиняються всі повстанські загони Карпатського регіону. Освоюватися на новому місці довелося в один з найскладніших періодів існування УПА. Фронт стрімко відкочувався на захід, поверталися комуністи. Це поставило перед підпіллям кілька завдань — не дати себе розчавити непорівнянно більшим чисельністю ворожим військам, не знекровитися у непотрібних сутичках із нацистами й швидко адаптуватися в умовах протистояння з жорстокою каральною системою.  Разом із  нацистами на захід відступали і їхні союзники угорці. Шлях відступу проходив через Карпати. Щоб не знекровлювати повстанські сили боями з противником, було вирішено домовитися з угорцями. Переговори доручили Твердохлібові. Він особисто зустрівся з командиром угорської дивізії, яка проходила через Карпати, і домовився, що його вояки передадуть повстанцям частину амуніції. Угорцям надавалася можливість перейти через Карпати на батьківщину — зрозуміло, якщо ті по дорозі не чіпатимуть цивільне населення. Переговори пройшли швидко, бо командира дивізії угорців "Грім" знав іще з довоєнних часів. Наслідки угоди швидко далися взнаки. У вересні 1944 р. на горі Малиновище сотню "Довбуша" та ще декілька загонів оточили переважаючі сили НКВД. Після цілоденного бою основні сили повстанців відступили в Чорний ліс і почали марш у напрямку до гори Сивуля. По дорозі партизанам доводилося постійно відбивали атаки невеликих загонів радянських військ. Уже на самій Сивулі почули угорську мову і зрозуміли, що потрапили на інший бік фронту. Тут завдяки повстанцям родом із Закарпаття, які знали угорську мову, вдалося порозумітися. Того ж вечора серед повстанців з'явився "Грім". Досі невідомо, чи це був тільки збіг обставин (оскільки переговори ще тривали і "Грім" брав у них безпосередню участь), чи він спеціально вирушив рятувати своїх.  Після короткої розмови "Грома" з угорським офіцерами поранених повстанців забрали до угорського військового шпиталю. Хоча планувалося, що після лікування вони повернуться в лави УПА, все склалося інакше — усі потрапили до Будапешта. Невдовзі почався наступ Радянської армії. Ще не доліковані українці взяли участь в обороні Будапешта і зрештою опинилися в радянських концтаборах. 

Повстанці, яким довелося воювати під проводом "Грома", згадували його безстрашність. Один з його зв'язкових запам'ятав правило командира — "Коли ситуація безвихідна — виходи пробоєм!".  Восени 1944-го нацистів остаточно замінили старі окупанти — більшовики, які відразу розпочали активну "зачистку" гір. Повстанці у боргу не лишалися. У грудні—січні зими 1944—1945 рр. відбулася серія нападів на гарнізони НКВД — не тільки в селах, а й у містечках. У січні 1945-го під командуванням "Грома" повстанці атакували гарнізон у Космачі. Бій тривав 12 годин. Результат був плачевний для червоних: 300 вбитих і поранених (з 500 осіб гарнізону), захоплення повстанцями Космача.  Крім боїв, мусив подбати про дружину, яка саме чекала дитину. Чекісти шантажували підпільників долею рідних, демонстративними арештами…  Ольгу досі не заарештували не з милосердя, а тому, що сподівалися, що чоловік відвідає вагітну дружину. Терпець чекістам міг увірватися щохвилини, і тому Ольга жила напівлегально. Після народження дитини в лютому 1945 р. вона була змушена постійно переховуватися. Одного дня "…перед хатою зупинилася фіра з жінками з Карпат; Оля вбралася в сільську одежу, розпрощалася з нами і відправилася до свого мужа, залишивши мені під опікою свого дворічного синка Ярему". Рідна сестра Ольги Іванна датує цю подію літом 1947 р.  Син залишився під опікою Ольжиної сестри. Чекісти розраховували, що командир таки прийде навідати сина, якого ще ніколи не бачив. Членів родини регулярно викликали на допити. А влітку 1949 р. усю сім'ю таки заарештували і вивезли на спецпоселення. Чотирирічного Ярему розлучили з тіткою — малий потрапив до спеціального дитбудинку. Там йому дали прізвище Дикий (під час арешту малий, пручаючись, покусав когось із чекістів). Згодом рідні розшукали Ярему і в другій половині 1950-х їм вдалося забрати його з дитбудинку.  А поки що батько продовжував підпільне життя.

У лютому 1946-го Твердохліб отримує звання майора. Через чотири роки обіймає посаду керівника Служби безпеки Карпатського краю. На початку 1950-х залишається майже єдиним уцілілим з вищого керівництва підпілля на Івано-Франківщині. 12 липня  1952 р. на горі Межигавурська відбулася остання так звана відправа — збори тих підпільників, які ще діяли. На цій "відправі" "Грім" оголосив про припинення використання підпільних зв'язків і про перехід кожної групи підпільників у "вільне плавання". У ситуації фактичного розгрому підпілля кожен мусив давати собі раду сам, спираючись на власні зв'язки серед населення.  Навесні 1953 р. Твердохліб разом із групою підпільників (серед них була і його дружина) почав будувати нову криївку на схилі гори Березнуватка. Замешкали там уже восени. Продукти та інформацію про те, що робиться в околиці, підпільники отримували від двох місцевих родин із ближнього хутора Рівня. Щоб не марнувати часу, підпільники протягом усієї зими вчилися — щоденно три години присвячували заняттям з історії України та сусідніх країн, історії дипломатії, психології розвідки, контррозвідки...  Так прожили до весни 1954 р. Коли потепліло, "Грім" почав посилати підпільників на розвідку й для наведення контактів з тими, хто вцілів. 16 травня він послав Михайла Зеленчука до села купити харчів.  17-го, повертаючись, Зеленчук почув стрілянину звідтам, де була криївка командира… Як потім довідалися, криївку виявили на світанку. Цілий день тривала перестрілка, яку зрідка переривали переговори. Під вечір майор "Грім" залишив останні кулі для себе й дружини… 

Вінтонів Богдан та Оксана

Вінтонів Богдан та Оксана
Богдан-Зеновій Іванович Вінтонів
Богдан-Зеновій Іванович Вінтонів народився 13 серпня 1926 року в м. Станиславів (Івано-Франківськ). Батько – Вінтонів Іван Пантелеєвич, уродженець м. Станиславів, проживав на вул. Довга (будинок знаходився на місці теперішньої ЦНІП). Мати – Вінтонів (з дому Принхан) Пелагея Григорівна (з Гірки). Проживала сім’я Вінтонівих в м. Станіслав, вул. Надрічна, 8/1.   Іван Вінтонів закінчив гімназію, працював колійовцем і утримував сім’ю, що складалась з дружини Пелагеї, доньок Євгенії Вінтонів (Артамошкіна), Ярослави Вінтонів (Двулят), Божени Вінтонів (Русанова).
Богдан Вінтонів навчався в початковій школі в м. Станіслав, де прийняв перше причастя 11.06.1936 р. о. Юліан Вальницький. Згодом – навчання у гімназії та вступ у фармакологічну школу, де і став членом ОУН, писав і розповсюджував листівки на патріотичні теми у боротьбі як із німецькими, так і з російськими окупантами.  
У травні 1948 року, виконуючи завдання ОУН, придбав і передав у боївку друкарську машинку. В будинку сім’ї Вінтонівих на вул. Надрічній, 8 в м. Станіславі був державний архів УПА. 
1 листопада 1948 року був арештований НКВД. 5 березня 1949 року воєнним трибуналом НКВД Станіславської області був засуджений по статті 20-54-Іа до 10 років позбавлення волі і статті 54ІІ УК УССР з конфіскацією майна. Покарання відбував у Воркуті працюючи в шахтах. 
Звільнений 12 червня 1956 року. Утримувався під стражею 7 років 7 місяців 11 днів. Реабілітований Богдан Вінтонів прокуратурою Івано-Франківської області 17 квітня 1991 року (№ 1032/91). Така ж участь наздогнала цілу сім’ю Вінтонівих. 
Батько Богдана Вінтоніва, Іван Пантелеєвич Вінтонів, був також заарештований і засуджений трибуналом на 10 років. Покарання відбував у Казахській ССР в м. Джезкадган. Туди ж етаповано заарештованих двох сестер Богдана Вінтоніва: Євгенію та Ярославу Вінтонів (1923 р. н., в заміжжі Двулят), яка в дорозі примерзла до лавки і захворіла на бронхіальну астму. Коли батько, Вінтонів Іван, по тюремній пошті дізнався, що в лазареті по приїзді лежить його хвора донька, то намагався віддавати свій пайок, щоб хвора і знесилена донька вижила. Але невдовзі про це дізналося тюремне начальство і батька з донькою роз’єднали, а через хворобу Ярослава Вінтонів першою повернулась до Станіслава.
Друга сестра Богдана, Євгенія Вінтонів (1920 р. н.), навчалась у гімназії та медінституті, добре знала німецьку мову, також була членом ОУН і виконувала доручену їй роботу передаючи здобуту інформацію хлопцям в ліс. За це й була заарештована за статтею 20-54-Іа до 10 років ув’язнення. Покарання відбувала в Казахській ССР, приймала участь в масштабному Кінгірському повстанні, в якому загинуло багато засуджених політв’язнів. Їх живими давили танками, а нутрощі після цього намотувались на ланцюги танків. Євгенія Вінтонів брала активну участь у підготовці і безпосередньо у самому повстанні. Вона кинулась із пляшкою з горючою рідиною під танк, але Євгенію врятував від смерті і відтягнув у траншею її майбутній чоловік, який також був політв’язнем – Сергій Артамошкін. Він з першого курсу пішов добровольцем на фронт і попав у полон до німців, які проводили досліди над полоненими чоловіками, роблячи їх безплідними. Після звільнення Євгенія Вінтонів і Сергій Артамошкін одружились, дітей у цієї сім’ї не було. 
Мати Богдана Вінтоніва, Палагея Григорівна Вінтонів з донькою Боженою Іванівною Вінтонів (1945 р. н.), якій було на той час 3 роки, вивезли на поселення в Красноярський край на Абакан. З ешелону жінок з дітьми викинули на сніг, де не було нічого підготовленого для життя людей. Тому нещасні жінки утворювали коло, всередину кола ховали дітей і своїми тілами їх зігрівали. Інша група жінок вирубувала в снігу землянки і матері так чергувались, щоб вижили діти. Потім вже валили ліс і будували зруби. 
Лілія Сліпенчук (донька Богдана Вінтоніва), бачила під шкірою на руках у бабусі дротики, які хірурги вже після повернення до Станіслава відмовлялись витягати, бо вважали, що з ними вона вже буде помирати. 
Будинок Вінтонівих, коли вивезли всю сім’ю, конфіскували і поселили туди приїжджого міліціонера з сім’єю. Після звільнення, члени сім’ї Вінтонівих по черзі стали повертатись додому в м. Станіслав, а жити не було де. Їх не прописували, неможливо було зняти житло і влаштуватись на роботу.
Батьки Богдана Вінтоніва орендували житло біля вокзалу і лише в 1963 році їхній будинок віддали. Богдан Вінтонів у Воркуті познайомився і покохав таку ж політув’язнену Оксану Зенюк, землячку із Станіслава. 20 вересня 1956 року вони одружились. Ще у Воркуті у них народилась 15 грудня 1957 року єдина донька Лілія Богданівна Сліпенчук, яка і зараз проживає в м. Івано-Франківськ за адресою вул. Довга, 83/29. Лілія Сліпенчук має двоє дітей: син Ростислав Володимирович Сліпенчук (1980 р. н.) та донька Юлія Володимирівна Сліпенчук (1988 р. н.). 
Внуків до безтями любили бабуся та дідусь - Оксана та Богдан Вінтоніви, - і мріяли, що вони будуть жити у вільній, багатій, перспективній державі Україні. Внуки також виросли патріотами своєї Батьківщини, як їхні бабуся та дідусь. 
Богдан Іванович Вінтонів був членом організації політв’язнів та організації «Меморіал». Після звільнення і повернення до Станіслава працював майстром художньо-виробничого комбінату, часто хворів. Помер 6 травня 2005 року у м. Івано-Франківськ, похований на цвинтарі у Княгинині. Проживала сім’я Вінтонівих за адресою: вул. Довга, 83/32, м. Івано-Франківськ.

Оксана Володимирівна Вінтонів (з дому Зенюк)
Народилась Оксана Володимирівна Вінтонів (з дому Зенюк) 23 лютого 1926 року в м. Станіслав (Івано-Франківськ). 
Батько Оксани, Зенюк Володимир Теодорович (05.10.1899 – 07.10.1942), закінчив гімназію і працював в страховій компанії «Дністер». Бабуся по батьковій лінії – Зенюк Стефанія Каролівна (09.06.1877 – 06.1963). Мати – Зенюк Марія Кирилівна (з дому Шевчук) народилася 13.01.1895. Брат – Зенюк Ярослав Володимирович (04.12.1922). Дідусь по материнській лінії, Шевчук Кирило, був членом повітової господарської Ради ЗУНР в м. Станіслав.
Сім’я проживала на Майзлях у м. Станіслав по вул. Сапіжинського, 229 (тепер Незалежності), але під час війни будинок був зруйнований бомбою, тому змушені переїхати у бабусину хату на вул. Котляревського, 3.
3 вересня 1932 р. Оксана Вінтонів (Зенюк) відвідувала дитячий садочок на Майзлях, який опікували союзянки, а виховательками були: Урсакі Ярослава, Кшановська Стефанія та лікар Грубельний. У 1933 вступила в семикласову школу управ при приватній учительській жіночій семінарії сестер Василіянок у Станіславові.
Перше причастя прийняла в 1936 році. Далі навчалась в гімназії, де учнями було 40 хлопців і 5 дівчат. Директором гімназії був Левицький О., а катехитом о. Володимир Микитюк. Обидва за Першої світової війни – сотники УГА.
Головною організацією в гімназії була «Виховна спілка української молоді», центр якої знаходився у Львові (ВСУМ). Офіційно ця організація не була дозволена німецькими окупантами, але вона існувала і навіть мала свою бібліотеку. У ВСУМі були 3 курені (2 хлопчачі і 1 дівчачий). Влітку, як і пластуни, їздили в табори, де проводились вишколи.
В гімназії діяла законспірована сітка ОУН-юнацтво, до якої, втім, належало небагато учнів. Першою в класі членом ОУН стала Віра Олійник, яка потім і була провідником Оксани Вінтонів (Зенюк). 
14 жовтня 1943 року в драмтеатрі відбулась оперета Барнича «Шаріка» - німці провели облаву, серед арештованих були і гімназисти, і студенти, і двоюрідний брат Павлівський з Верхнього Угринова. У листопаді відбувся відкритий суд та розстріл на вул. Страчених (всього 27 хлопців). Після цієї події Оксана Вінтонів (Зенюк) теж стала членом ОУН, щоб служити своєму народові та боротись як з німецькими фашистами, так і з російською окупацією. Вона ознайомилась з програмою українського націоналіста, склала присягу, отримала псевдо «Софійка» і займалась розповсюдженням літератури.
У зв’язку зі специфікою діяльності в ОУН, тобто оперативною роботою, - влаштувалась на роботу в аптекуправління бухгалтером, щоб мати доступ до придбання медикаментів, які або передавала оунівцям в ліс, або перевозила на ровері до сіл, а звідти ліки вже передавались в боївки УПА. 
28.02.1945 р. Оксану Вінтонів (Зенюк) заарештовано слідчим УКТБ по Станіславській області - старшим лейтенантом Лоскутовим, який звинуватив її в приналежності до контрреволюційної організації, знав її псевдо «Софійка» і те, що вона була розвідником по м. Станіслав. На підставі цього було проведено обшук на вул. Котляревського, 3 у м. Станіславі. Слідчі дії вів лейтенант Мєняєв та старший лейтенант держбезпеки Гостєв, узгодив та підписав  начальник УНКГБ – полковник держбезпеки Акідінов.
13 липня 1945 року воєнним трибуналом військ НКВД Станіславської області була засуджена строком на 10 років за статею 20-54-Іа УК УССР з позбавленням в правах на 5 років. Перебувала в місцях позбавлення волі 9 років 8 місяців та 5 днів (28.02.1945 – 03.11.1954) та ще 1 рік 6 місяців і 5 днів на поселенні. Покарання відбувала в Комі АССР м. Воркута, де проводила боротьбу за права політв’язнів. Вимогами було: 
1)покращення побутових умов (кишіли воші та блощиці, а мокрий одяг після важкої праці не висихав);
2)полегшення роботи (жінки на лісовалах травмувались і ледь допрацьовували до вечора);
3)покращення харчування  (з їжі була буланда з тюльки, кусок кліба і 0,5 склянки води, щоб постійно хотілося пити, а за будь-яке порушення – карцер і півпайка їжі);
4)дозвіл писати та отримувати листи раз на місяць (тобто 12 листів на рік);
5)заборона на нашивки номеру на одязі.
Під час такої боротьби і заворушень було розстріляно багато людей, але все ж таки їхні вимоги були відправлені у Москву і режим хоч трішки послабився. 
На поселення до Оксани Вінтонів приїжджала її хвора на рак мати Марія Зенюк, адже знала що більше не побачить доньки. Там же, на засланні у Воркуті, Оксана Вінтонів (Зенюк) зустріла свого майбутнього чоловіка Вінтонів Богдана-Зеновія Івановича, який народився у Станіславі 13 серпня 1926 і також відбував покарання як політв’язень. 
Одружились Оксана та Богдан-Зеновій 20.09.1956 року, а 15 грудня 1957 року у них в м. Воркута народилася єдина донька Лілія Вінтонів (в заміжжі Сліпенчук). Після повернення до Станіслава Оксана Вінтонів вступила в Республіканський технологічний технікум по спеціальності бухгалтерський облік промислових товарів та закінчила навчання 4 липня 1967 року. До виходу на пенсію пропрацювала головним бухгалтером обласної психоневрологічної клінічної лікарні № 1 на вул. Млинарській, 21.
Оксана Вінтонів до останніх днів, навіть за важкої хвороби, була активним членом Союзу Українок, організації політв’язнів та «Меморіал». Також входила в товариство української мови «Просвіта», в якій була активним учасником у проведенні різноманітних заходів, акцій, пошуку матеріалів, а також виступала перед школярами та гімназистами. Кожної неділі ходила до церкви на Майзлях, у побудові та зборі коштів на побудову якої активно долучався свого часу батько Оксани – Володимир Зенюк.
Оксана Вінтонів реабілітована 17 квітня 1991 року прокуратурою Івано-Франківської області (№669-92).  Померла 28 червня 2010 року на День Конституції вже незалежної України. Похована в м. Івано-Франківську на цвинтарі в Княгинині. 
За роки діяльності Оксана Вінтонів нагороджена подяками від Управи союзу Українок,  Крайової управи братства ОУН-УПА Карпатського краю, Союзу українок, організації «Меморіал».