Івано-Франківськ - місто героїв

Віталій Пономаренко

Віталій Пономаренко
Віталій Анатолійович Пономаренко (18 березня 1974 — 5 лютого 2008) — український пауерліфтер. Майстер спорту України міжнародного класу, чемпіон та рекордсмен світу, чемпіон Європи з жиму лежачи.

Закінчив технікум електронних приладів. Служив в армії. В 20 років виконав норматив майстра спорту. В Прикарпаття його батька Анатолія Васильовича як військового направили з села Жерденівка Гайсинського району, Вінницької області. Матір Любов Іванівна працювала бухгалтером.

Пономаренко якось розказував що сила йому передалась від діда. Той якось підняв 100-літрову бочку з водою та загасив сусідську хату.

У Віталія була мрія створити школу пауерліфтингу в рідному місті, але 5 лютого 2008 року на 33 році життя о 5 годині ранку, він помер. Причина смерті гостра серцева недостатність. Похований на кладовищі села Чукалівка.

У Віталія залишились жінка та двоє малих дочок.

З 2 по 6 листопада 2007 року у місті Гельсінкі (Фінляндія) проходив Чемпіонат світу з пауерліфтингу і жиму лежачи за участю спортсменів із 20 країн світу. Україна була представлена чисельною збірною. Зокрема, абсолютним чемпіоном світу з пауерліфтингу у жимі лежачи іванофранківцем Віталієм Пономаренком, який кілька місяців тому на 17-му чемпіонаті Арнольдвікенду, що проводиться під патронатом Арнольда Шварценеггера, підтвердив титул найсильнішої людини планети. Про це повідомив 22 листопада власний кореспондент Західної інформаційної корпорації.

У Гельсінкі Віталій Пономаренко встановив три світові рекорди: 340, 350 і 355 кг. Його результат перевищив абсолютний рекорд світу у жимі лежачи у всіх видах пауерліфтингу.

Чемпіонами світу стали також його вихованці, студенти Національного технічного університету нафти і газу Михайло Калин, Вадим Мисак та Віталій Богачевський (серед юнаків до 19 років).

На прес-конференції Віталій Пономаренко зізнався, що мав запрошення виступати за збірну Російської Федерації, йому пропонували переїхати на постійне місце проживання до Москви. «Ми з хлопцями відмовилися, – сказав Віталій Пономаренко, — бо ми патріоти, ми українці. Я буду носити свою національну форму, буду виступати під українським прапором і слухатиму український гімн».

Олег Басараб

Олег Басараб
Олег Басараб народився 8 вересня 1977 року в місті Івано-Франківську.

У 1983 році пішов у перший клас середньої школи № 16, де закінчив 9 класів у 1992 році.

У цьому році він поступив на навчання в училище № 15 за спеціальністю «слюсар по ремонту автомобілів». Ще в шкільні роки Олег займався плаванням, єдиноборством «Ушу» і захоплювався технікою, автомобілями, через що і хотів учитись у цьому училищі.

Олег ріс дуже спокійним та доброзичливим юнаком, у сім`ї із ним ніколи не виникало проблем чи непорозумінь.

У 1995 році Олег закінчив навчатися в училищі,отримав диплом та посвідчення водія. У цьому ж році його призвали на службу в Українську армію у місто Луцьк в інженерні війська по обслуговуванню літаків.

В 1997 році Олег Басараб завершив строкову службу в армії та був демобілізований у званні сержанта.

Після служби в армії Олег не вдалось одразу влаштуватись на роботу за здобутою спеціальністю, а тому він пішов працювати у кафе офіціантом і дуже хотів поступити на навчання в спеціалізований технікум. Проте вступити на навчання йому не вдалось і у важкі часи він змушений був поїхати працювати за межі країни, де і працював декілька наступних років.

Після повернення в Україну Олег влаштувався на хорошу роботу на Виробниче об`єднання «Карпати», звідки у розпалі війни його мобілізували до лав Збройних Сил України.

А зоні проведення антитерористичної операції Олег Басараб служив у військовій частині польова пошта 130892, яка дислоковувалась поряд селища міського типу Очеретине, що у Донецькій області.

Олег помер 20.09.2015 року в результаті травми, одержаної в результаті нещасного випадку під час проходження військової служби.

Кир Мстислав (Скрипник)

Кир Мстислав (Скрипник)
Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстисла́в І (у миру Степан Іванович Скрипник; 10 квітня 1898, Полтава — 11 червня 1993, Ґрімсбі, Канада) — визначний український церковний діяч, патріарх Київський і Всієї України УАПЦ, патріарх Київський і всієї Руси-України УПЦ (КП), Первоієрарх УАПЦ в Діаспорі. Почесний громадянин Тернополя, хорунжий Армії УНР. Небіж (син сестри) Симона Петлюри.

Степан Іванович Скрипник народився у тодішньому центрі українського культурного життя на Лівобережжі — в Полтаві 10 квітня 1898 року. Відвідував Першу Полтавську класичну гімназію, продовжував навчання в офіцерській школі в Оренбурзі. Служив у російській імператорській армії.

У березні 1918 вступив добровольцем до кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка Окремої Запорізької дивізії Армії УНР, у складі якого брав участь у боях проти червоних у 1918–1919 роках. 1920-го служив у 3-й Залізній дивізії Армії УНР. За бойові заслуги одержав старшинське звання хорунжого. 1920–1921 роках був особистим ад'ютантом Головного Отамана УНР Симона Петлюри.

У 1920-ті роки проживав у селі Борсуки (тепер Лановецький район). У міжвоєнний період працював у кооперативних установах Галичини і Волині, належав до провідних членів Волинського Українського об'єднання.

З 1923 р. перебував на еміграції у Варшаві. Закінчив Вищу школу політичних наук у Варшаві.

1930 року, бувши обраний послом до Польського сейму, захищав права українців у Польщі. Уперше голосно проявив себе у лютому 1931-го, відколи під час засідання набив пику послу-комуністу Фердинанду Ткачову. Також зокрема, виступав в сеймі проти укладення додаткової угоди 20 червня 1938 року до Конкордату 1925 між урядом Республіки Польщі та Ватиканом, внаслідок чого було знищено понад 100 православних церков Підляшшя та Холмщини, ревіндиковано близько 2800 га землі, що належала церкві.[1][2]

1940 року — повітовий інспектор у м. Холм.

Брав участь у церковному та громадському житті: представляв мирян у єпархіальних радах, став членом Митрополичої ради та ініціатором і головою товариства «Українська школа» у Рівному. Очолював 1941 року організацію допомоги та милосердя під назвою Український допоміжний комітет.

1 вересня 1941 року в місті Рівне відбулося перше засідання Української ради довір'я на Волині — громадського органу самоуправління на чолі з Степаном Скрипником. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук, провідні діячі ОУН(б) на ПЗУЗ Ростислав Волошин, Омелян Грабець, Сергій Качинський. Того дня на засіданні Української ради довір'я на Волині створено «Тимчасову Адміністрацію Української Православної Церкви», яку очолив архієпископ Полікарп (Сікорський).

Обраний заступником голови Холмської єпархіальної ради.

У квітні 1942 р. був висвячений у ієреї. 14 травня, згідно з рішенням Собору УАПЦ в Кафедральному Соборі Андрія Первозваного у Києві, хіротонізований на єпископа Переяславського Української православної церкви.

У Почаєві вів переговори з митрополитом Української автономної церкви Олексієм (Громадським) про об'єднання двох церков, підписав 8 жовтня 1942 р. «Акт поєднання».

Заарештований гестапо на українських землях та ув'язнений у тюрмах Чернігова і Прилук, з 1944 р. жив у Варшаві, згодом — у Словаччині, пізніше — у Німеччині, де очолював єпархії УАПЦ в Гессені, Вюртенберзі.

1947 року на північноамериканському континенті обраний первоієрархом Української греко-православної церкви з титулом єпископа Вінніпезького і всієї Канади.

З 1949 очолив УПЦ в Америці та добився об'єднання з єпархією архієпископа Іоана (Теодоровича) на соборі в Нью-Йорку того ж року: владику Іоана було обрано митрополитом УПЦ у США, а його — заступником митрополита та головою Консисторії.

Збудував церковно-меморіальний комплекс у Саут-Баунд-Бруку: тут знаходяться Консисторія, духовна семінарія Святої Софії, Свято-Андріївський собор — церква-пам'ятник мученикам за свободу України, редакція журналу «Українське Православне Слово», школа релігії й українознавства, Дім української культури, концертний зал на 1500 місць, Музей церковних старожитностей, бібліотека з 140 тисячами найменувань, архів і друкарня, готель для літніх людей, Цвинтар святого Андрія — найбільше за межами України меморіальне кладовище-пантеон — та пам'ятники княгині Ользі і митрополитові Василю Липківському (скульптор Петро Капшученко).

По смерті митрополитів Іоана (в 1971) та Никанора (в 1969) очолив УПЦ у США а також діаспору в Європі та Австралії.

У 1963 і 1971 зустрічався з Константинопольським Патріархом, домагався повернення УПЦ прав, якими вона користувалась до 1686 (екзархат у складі Константинопольського патріархату).

На початку 1976 року виступив на захист українського священика, радянського політичного в'язня, отця Василя Романюка (майбутнього патріарха Володимира), який демонстративно вийшов з-під ієрархії Російської православної церкви і оголосив про перехід до ієрархії УАПЦ.

Підтримував рух в Україні за відродження Української Автокефальної Православної Церкви, який почався в 1988 році, після святкування 1000-ліття Хрещення Руси-України.

30.10.1989 р. був проголошений патріархом Української автокефальної православної церкви в Україні та за кордоном.

На Всеукраїнському Православному Соборі в Києві 6 червня 1990 року, за участю понад 700 делегатів з усієї України (серед яких було 7 єпископів і понад 200 священиків), Собором затверджено факт утворення УАПЦ і обрано його Патріархом Київським і всієї України. 20 жовтня 1990 після 49-річної розлуки прибув в Україну митрополит Мстислав (Скрипник) (Літературна Україна, 1990, 25 жовтня). Вже 27 жовтня відбув з душпастирським візитом до Львова.

А вже 18 листопада 1990 року в Соборі святої Софії в Києві відбулася його інтронізація: став першим Патріархом УАПЦ.

Після створення 1992 р. УПЦ КП, проголошений її Предстоятелем з титулом Патріарха.

1992 року передав прапор 3-ї Залізної дивізії Дієвої Армії УНР новоствореній українській армії; бойовий прапор зберігається в музеї Збройних сил України.

Помер у канадському місті Ґрімсбі. Похований у крипті собору святого Андрія в Саут-Баунд-Бруку, США.

Зіновій Манів

Зіновій Манів
Народився З. О. Манів 7 жовтня 1930 р. у с. Вільхівки Рожнятівського району Івано-Франківської області. У 1955 р. закінчив Львівський політехнічний інститут, отримав направлення у м. Коломию в заводоуправління будівельних матеріалів. Пройшов трудовий шлях від майстра цеху до директора підприємства.

Працював головою Коломийської міської ради, головою обласної планової комісії, заступником обласного виконавчого комітету.  Саме йому належить ініціатива створення "Регіонального агенства економічного розвитку" (РАЕР). Зіновій Манів з властивою йому відкритістю поділився своїм досвідом роботи управлінця, просвітянина. А досвід цей неоціненний - це сотні економічних, технічних, управлінських рішень, які сьогодні кваліфікуються як  „ноу-хау".

Глибокі теоретичні знання, практичні навички З. О. Манів прагнув передати майбутнім фахівцям у процесі викладацької діяльності. У співавторстві з ректором університету І.М. Луцьким ним підготовлено навчальний посібник "Економіка підприємства", головна мета якого - розкрити причини кризових явищ в економіці і вказати шляхи адаптації до ринкових умов господарювання. Ідеї регіонального розвитку знайшли втілення у посібнику "Регіональна економіка", який З.О. Манів написав у співавторстві з І.М. Луцьким та С.З. Манівим.

Загалом Зіновій Манів автор (співавтор) понад 100 наукових праць, монографій, навчальних посібників.

Федір Плотницький

Федір Плотницький
Плотницький Федір Іванович (1898 р., с. Ширмівка Житомирської області) – викладач педагогіки, директор Станіславського учительського інституту.

У 1934 році закінчив Київську школу соціального виховання та історичний факультет Уманського педінституту.

Впродовж 1936-1939 років недовго вчителював, працював завідувачем Христинівським райвно Черкаської області.

1936-1939 рр. – працював директором Фастівської СШ № 3 Київської області.

1940-1941 рр. – директор Станіславського учительського інституту.

Під час евакуації був поранений і змушений залишитись на окупованій території. Заарештований гестапо, загинув у його катівнях в Умані в лютому 1944 року.