Івано-Франківськ - місто героїв

Еміль Микулець

Еміль Микулець
Микулець Еміль Петрович – видатний футболіст, воротар ФК «Спартак» (Івано-Франківськ), ФК «Спартак» (Москва), ФК «Динамо» (Мінськ), тренер СДЮСШОР «Прикарпаття», майстер спорту з футболу.

Народився 12 лютого 1936 року в селищі Буштино тодішньої Чехословатської республіки. Життявий шлях повернув родину до Станіславова, де юнак і захопився цим надзвичайно перспективним видом спорту. З самого початку ігровим амплуа Микуляця було – воротар.

Микулець - вихованець клубу «Спартак» (Станіслав). За основну команду він дебютував у 1953 році і провів в команді 2 сезони.

У 1955 році він виїхав до Москви та приєднався до місцевого «Спартака». У московській команді Микулець провів 2 сезони, зігравши 13 матчів у чемпіонаті і 3 матчі в кубку СРСР, пропустивши, в цілому, 14 м'ячів. Також Микулець зіграв 8 матчів за дублюючий склад команди, пропустивши 4 рази.

У 1957 році Микулець переїхав у Мінськ. Там він провів 1 сезон, зігравши 14 матчів в чемпіонаті та кубку країни, після чого повернувся в московський «Спартак», за який зіграв 5 матчів за основу і 17 матчів за дубль «червоно-білих».

Після цього він повернувся в станіславський «Спартак», де виступав до кінця кар'єри у другій лізі чемпіонату СРСР.

З 1997 року працював тренером в СДЮСШОР з футболу «Прикарпаття» Івано-Франківськ.

Основними досягненнями Микуляця були: чемпіон СРСР (1956, 1958 роки), срібний призер чемпіонату СРСР (1955 р.), володар кубку СРСР (1958 р.).

Помер Еміль Микулець 22 червня 2000 року в нашому місті Івано-Франківську.

Василь Джус

Василь Джус
Вранці 16 травня 2019 року у траншею українських захисників селища Водяне Волноваського району на Донеччині залетіла ворожа міна. Осколкове поранення виявилося несумісним із життям одного воїна. Це був прапорщик Василь Джус, військовослужбовець батальйону зв’язку 114-ї бригади тактичної авіації повітряного командування “Захід” ПС ЗСУ. Зв’язківця з авіабригади відрядили на посаду навідника до 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Василеві було 44. Він народився 25 вересня 1974 року в селі Букачівська Слобода (підпорядковане селищній раді смт Букачівці) Рогатинського району Івано-Франківської області. Мешкав в Івано-Франківську.

Закінчив професійно-технічне училище за фахом “слюсар-інструментальник”, відслужив строкову службу в Житомирі. Повернувшись додому, працював охоронцем, їздив на заробітки до Польщі.

Влітку 2018 року пішов до війська.

“Василь був дуже доброю людиною. Високий професіонал, бо це батальйон зв’язку, там треба знати техніку. Він дуже хотів сам в АТО потрапити, рвався на передову. Патріот України був. Не ховався за спинами чужих людей”, – розповів “5-му каналу” про загиблого військовослужбовець Іван Бондарев.

 За словами побратимів, прапорщик Джус був приязним, товариським.

 У червні воїн мав повернутися додому. Але не судилося.

 Поховали Василя у Букачівцях. Залишилися мати і донька.

Олександр Карпенко

Олександр Карпенко
Народився 15 квітня 1921 р. у с. Слободі Чернігівського району Чернігівської області. У 1940 р. закінчив Чернігівський учительський інститут, у 1946 р. – Київський педагогічний інститут.

Трудову діяльність розпочав у 1938 р., працював учителем історії в Малодівицькій семирічній школі. Потім служив у армії (1940–1946 рр.). Під час Другої світової війни брав участь у боях на західному кордоні України, був важко поранений у 1942 р.

У 1953 р. захистив кандидатську дисертацію “Селянські повстання у Львівському воєводстві в 1932–1933 рр.”. В 1966 р. захистив докторську дисертацію “Іноземна воєнна інтервенція на Україні у 1918–1920 рр.”.

Ще в 1950–60-х рр. Олександр Карпенко у своїх наукових публікаціях відстоював думку, що Західно-Українська Народна Республіка стала результатом національно-демократичної революції. Через це зазнав переслідувань з боку влади, був змушений змінити місце роботи, однак своїх переконань не змінював.

У 1970–1977 рр. Олександр Карпенко працював старшим науковим співробітником відділу етнографії Державного музею етнографії й художнього промислу. З 1977 р. – професор Івано-Франківського педагогічного інституту. З 1990 до 2001 рр. – професор кафедри історії України Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

У 1995–2006 рр. О. Карпенко перебував на посаді директора, головного наукового співробітника Відділу регіональних проблем Прикарпатського університету імені Василя Стефаника та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України (з 2004 р. – Наукового центру дослідження українського національно-визвольного руху Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України). З 2007 р. працював головним науковим співробітником, був членом редакційної ради наукового і культурно-просвітнього краєзнавчого часопису “Галичина” та редакційної колегії “Вісника Прикарпатського університету. Серія “Історія”.

Основна сфера наукових інтересів Олександра Карпенка - історія Західно-Української Народної Республіки, селянський рух в Західній Україні і Польщі в роки світової економічної кризи 1929–1933 рр., новітня історія України. Його працелюбність та самовідданість історичній науці була безмежною. Він відчував власне покликання закласти початок встановлення історичної справедливості Українського державотворення.

Олександр Карпенко став засновником вітчизняної наукової школи дослідження Західно-Української Народної Республіки. Був керівником авторського колективу першої в вітчизняній науці комплексної історії ЗУНР, упорядником багатотомної збірки документів, присвяченій цьому феномену національної історії.

Вчений співавтор перших програм з історії України для вищих навчальних закладів у суверенній Україні. Він був автором понад 200 наукових та науково-публіцистичних праць. Під його керівництвом підготовлено до захисту 7 кандидатських дисертацій.

Помер Олександр Карпенко у вже рідному для нього Івано-Франківську 14 квітня 2013 р.

Богдан Волосянко

Богдан Волосянко
Богдан Михайлович Волосянко – кандидат медичних наук, доцент Івано-Франківського національного медичного університету, заслужений працівник культури України. Народився у 1930 році у місті Варшава, де його батько Михайло Іванович Волосянко працював військовим лікарем. У 1940 році в сумнозвісні Катині побіля Козельська радянська влада стратила батька залишивши вдовою молоду дружину та сиротами троє дітей. Сім`я повернулася в село Парище поблизу Надвірної, де мамин батько греко-католицький священик мав парафію. Однак і тут осиротіла родина не знайшла спокою, бо отець Іван відмовився приймати православ`я, й усіх чекав холодний Сибір.

Під час німецької окупації Богдан навчався в Станіславській гімназії, а з 1944 року – в СШ № 5, по закінченні якої продовжив студії в Івано-Франківському медичному інституті. Серед майбутніх лікарів був наймолодшим на курсі, адже став студентом у неповних шістнадцять літ.

Ще в школі Богдан навчився грати на духових інструментах, на мандоліні та гітарі. Отже, любов до музики завжди жила у його душі. Він почувався самотнім, адже майже всю батькову родину депортували в Сибір, старші стриєчині брати загинули в лавах УПА.

Отримавши диплом лікаря, Богдан Волосянко очолив протитуберкульозний диспансер в селі Нові Кривотули. Тут же зорганізував у селі перший чоловічий хор. Варто відзначити, що новостворений колектив вже через рік здобув третє місце на обласному конкурсі художньої самодіяльності. 

У 1954 році Богдана Волосянка призначають головним лікарем Лисецького району. В цей період його запрошують очолити чоловічий хор села Радча, з яким на довгі роки його пов`язала творча та професійна доля. Вже через два роки колектив співав на київській сцені, щороку брав участь в різноманітних конкурсах, де завойовував почесні місця серед всіх чоловічих хорових колективів республіки, за що здобув звання Заслуженої самодіяльної хорової капели України.

У 1964 році Богдан Волосянко був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, а в 1969 році отримав звання Заслужений працівник культури України.

У 1961 році Богдан Волосянко перейшов працювати в медінститут і займався науковою діяльністю, захистив кандидатську дисертацію, отримав звання доцента. Богдан Михайлович працював в університеті до останніх днів життя.

…Після розпаду радчанського хору всю свою творчу енергію Богдан Волосянко спрямував на самодіяльний чоловічий хоровий колектив «Сурма», завдяки якому хор здобув численні нагороди та відзнаки. Витоки цього колективу сягають 1964 року, коли при медінституті, на основі чоловічних вокальних колективів він створив перший на Україні чоловічий хор в медичному вузі, який проіснував до 1975 року. Своє друге народження колектив пережив у 1990 році.

В 1992 році чоловічому хору присвоєно звання «Народна аматорська чоловіча капела «Сурма». Звання підтверджено в 2017 році. Маестро Волосянко, незважаючи ні на що, всі роки твердою рукою проводив хор через всі життєві шторми.

Протягом життя пан Богдан створив 102 музичні обробки для чоловічого хору, і більшість із них увійшла в унікальну збірку «Хорові твори для чоловічого хору без супроводу та з авторським супроводом», яка побачила світ не задовго до його смерті.

Сергій Романюк

Сергій Романюк
«Зіграв понад сто ролей, серед яких знаковим є персонаж Андрея Шептицького», – саме так починається чи не кожна розповідь про народного артиста України Сергія Романюка.

Він родом із Кривого Рогу, але називав себе іванофранківцем, адже давно закохався у Прикарпаття і вже багато років тут мешкав, незважаючи на численні пропозиції переїхати до столиці.

Сергій Дмитрович Романюк народився 21 липня 1953 року у Кривому Розі, у сім'ї Дмитра Романюка. Виріс майбутній актор у місті Новоград-Волинський Житомирської області (його батьки переїхали сюди в 1961 році). Сергій навчався у Студії Національного українського драматичного театру імені Івана Франка, де з 1972 року починає виступати на сцені. Того ж року Сергій Романюк переїхав до Івано-Франківська та став актором Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка.

Як згадував при житті сам актор: «У 1972 році народний артист України Віталій Смоляк узяв мене на роботу, і, якщо бути точним, я працював у театрі 28 років. А потім так склалося, що у 1989 році мене побачив режисер кіно Леонід Осика на виставі «Тіні забутих предків» де я грав Мольфара. Він шукав типаж під два метри зросту, тож запросив мене у свій фільм «Гетьманські клейноди» на одну з головних ролей. Проби пройшли успішно, режисер сказав: «Романюк, а де ти раніше був? Тебе треба знімати, ти переконливий на екрані».

Перші великі проекти в кар'єрі Сергія з'явилися в період із 1999 по 2005 роки. Це була відмінна картина режисури Олександра Сокурова «Російський ковчег» (2002), а також серіали «День народження Буржуя», «Дев'ять життів Нестора Махно».

У проміжку часу між 2007 і 2012 роками Романюк узяв участь у створенні таких шоу, як «Смерть шпигунам!», «Острів непотрібних людей», «Синдром дракона».

Протягом 2013-2015 років фільмографію актора поповнили стрічки «Синевир», «Іван Сила» і серіал «За законами військового часу».

Сергій Романюк зіграв понад 100 ролей у театрі і кіно та був одним із найвідоміших українських акторів.

Для Сергія Романюка як у кіно, так і у театрі не існувало позитивних чи негативних героїв, для нього головним був його персонаж і сила його характеру. Він був завжди вимогливим для себе, а тому не раз виходячи на знімальний майданчик чи сцену – був готовий згоріти заради ролі.

Остання роль Сергія Дмитровича - Митрополит Андрей Шептицький у фільмі «Владика Андрей». За словами самого актора:  «…для мене всі ролі дорогі. Усі їх я вистраждав. Кожна моя роль – то моя доля і суб’єктивна позиція».

У 2018 році Сергій Романюк повернувся до рідного Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка. Активно включився у його діяльність і вже у квітні грає в експерементальній постановці Ростислава Держипільського «Модільяні».

Чимало молодих акторів хотіли вчитися у Сергія Романюка. В останній рік поруч із ним були творці Івано-Франківського «Нового театру» яким він і передав свої знання.