Народилася Христина Фіцалович 01 черня 1938 року у м. Калуші, Івано-Франківської області. Батьки: Павло Миколайович Келебай та мати Стефанія Келебай (Хащівська). У сім'ї було четверо дітей — брат та три сестри. З 1945 по 1955 навчається в середній школі № 1 міста Калуша. У школі бере участь у художній самодіяльності, співає в хорі та вокальних ансамблях. Ще в шкільні роки отримує пісенну роль — образ Наталки в п'єсі Котляревського Івана «Наталка Полтавка».

У 1955 році Христина Келебай запрошують для кінопроб для студії О.Довженка «Долина синіх скель», але нестача акторського досвіду не дозволила мріям збутися.

Після закінчення школи Христина здає документи в Станіславський (Івано-Франківський) медичний інститут, але побачивши оголошення про те, що музичне училище ще також набирає студентів саме в цей період, самостійно вирішує спробувати свої сили. І в 1956 року поступає на деригентський відділ тодішнього Станіславського музичного училища.

Серед педагогів в училищі були знані та відомі музиканти, а саме — Микола Іванович Білан, Юрій Іванович Новодворський, Андрій Романович Ставничий, Любомира Яросевич. Проте особливо тепло Христина сприйняла вчительку вокального мистецтва Божену Андріївну Антоневич — учиницю славнозвісної Соломії Крушельницької. Вона стала для юної Христини не лише зразком педагога, співачки, а й людини — інтелігентної, урівноваженої, ерудованої. Вихована на традиціях львівської мистецької школи, Божена Антоневич всі свої знання і вміння передавала студентам. Саме Божена Андріївна стала консультантом для Христини на всю подальшу професійну діяльність. В 1958 році Христина Келебай одружилась з Іваном Фіцаловичем, віолончелістом, керівником струнного квартету Станіславської обласної філармонії. В 1959 році, навчаючись на чевертому курсі, Христина Фіцалович народила доньку Наталію.

У 1960 році Христина Фіцалович отримує призначення на роботу до обласної філармонії на посаду солістки-вокалістки. У філармонії співає різножанрові твори: класичні арії та романси, народні, ліричні та жартівливі сучасні пісні. Крім того пробує себе в естрадному профілі — стає солісткою вокального ансамблю, з яким концертує містами республік Середньої Азії (Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан). Також Христина Фіцалович часто їздить на гастролі в міста Російської РФСР із Гуцульским ансамблем. Саме в Івано-Франківській філармонії, на одному з концертів її помічає головний режисер обласного театру Євген Аристархович Гречук, відчувши, що справжнім покликанням цієї співачки є сцена. Він запрошує її на роль Любаші в опереті "Севастопольський вальс". і ось з 1963 року взяв початок новий творчий театральний етап життя Христини Фіцалович. Івано-Франківський академічний обласний музично-драматичний театр імені Івана Франка став для актриси другим рідним домом. Тут вона зіграла велику кількість ролей, зростала професійно, зростав і її авторитет, слава та повага. Підсумком цього стала і висока відзнака: Христині Фіцалович присвоїли почесне звання народної артистки Української РСР 27 січня 1984 року.

ОТЕЦЬ ІВАН ІСАЇВ  (1873–1952) – парох Крихівців у 1915–1952 рр., активний  громадський діяч

Народився 27.04.1873 у с. Стрільче  на Городенківщині. Закінчив  Коломийську гімназію (1893) та духовну семінарію у Львові. Одружився у 1899 р. із Ольгою Пилипів (померла 1913-го). Рукоположений на священника 01.10.1899  владикою Андреєм Шептицьким. Служив на парафіях сіл Підлужжя, Черніїв, Хом’яків, Ворона, Гаврилівка, Підгайчики, Турка, Пациків та парохом у Лісках (1905–1915) і Крехівцях (1915–1952). У 1916–1928 рр. богослужіння у Крехівцях проводились у парафіяльному домі/резиденції священників, оскільки під час війни церква в селі згоріла. Землю під будівництво нової церкви о.Ісаїв виділив зі свого власного ґрунту та опікувався її будівництвом (Церква Успіння Пресвятої Богородиці освяч. 28.08.1928, пам. арх. місц. знач). Досвід душпастирства викладений о.Ісаївим у краєзнавчій праці, яка декілька разів перевидавалася. Як доброму проповіднику та священнослужителю о.Ісаїву єпархія доручала проведення реколекцій для священників. Під час Першої світової о.Іван був репресований австрійцями і перебував у концентраційному таборі в Талергофі (1915). Отець Ісаїв, як авторитетний громадський діяч, у період державотворення органів влади ЗУНР на зборах 06.11.1918 (де був зібраний розширений склад Станиславівської повітової  УНРади за участю й представників до ради від сіл) був обраний заступником голови зібрання. У Крехівцях о.Ісаїв перший (після відновлення діяльності) голова читальні «Просвіти» (1922), який багато зробив для її розвитку, голова «Сільського господаря» (1925), КАУМ (1934), засновник  читальні «Скала» (1936). Помер 03.03.1952. Похований на крихівецькому некрополі на місці вівтаря дерев’яної церкви. Могила  внесена до «Зводу пам’яток історії та культури України» по Івано-Франківській обл. Отець Ісаїв залишився у пам’яті крихівчан врівноваженим, духовним, щирим і добрим душпастирем, який дбав про своїх парафіян, опікувався здібними дітьми з бідних родин та провадив не тільки активну парафіяльну, але й громадську діяльність. 

 

ВАСИЛЬ-МИРОСЛАВ ІСАЇВ  (1903–1982) – інженер-винахідник, публіцист, пластун

Старший син о. Івана Ісаїва. Перший полковник 11-го полку ім.Гетьмана Мазепи української гімназії в Станиславові (1921/1922 н. р.), відомий фахівець-науковець у гірничій сфері. Працював при копальнях в Ахені (Німеччина).За винахід успішної вентиляції копалень нагороджений у Асоціацією Дипломованих Інженерів при університеті в Льєжі (1960). Громадський діяч, належав до німецького шахового товариства. Помер у Німеччині (Ахен) 16.04.1982.

ПЕТРО-МАРКІЯН ІСАЇВ (1905–1973) – доктор філософії, відомий історик, громадський діяч, журналіст, видавець, освітянин, діяч «Пласту», автор «Історії  міста Станиславова»

Син о.Івана Ісаїва. Народився 26.011905 у с. Ліски на Коломийщині, але вже з 11-літнього віку проживав у Крехівцях, де пройшло його дитинство, юність, молодість, гімназійні роки та становлення. Був курінним 11-го Пластового Куреня ім. Гетьмана Мазепи (1923/1924 н. р.) та головою «Марійської дружини» (1924) гімназії в Станиславові. У часи Другої світової – голова відділу освіти Українського Центрального Комітету в Кракові. Після війни змушений був емігрувати. Ступінь д-ра філософії здобув у Мюнхені (1947), де викладав в УВУ. Переїхавши до США в 1949 р., включився в працю українознавчої школи у Філадельфії. Редактор видань «Молоде життя», «Дзвони», «Українська школа», «Шлях» та ін. Автор статей у «Енциклопедії Українознавства» та ін. Відомі праці: «Українські визвольні змагання», «Історія України», «Короткий нарис історії України», «Пласт на Великій Україні», «Пластові приписи й розпорядки», «На перекрою двох епох: Найновіші світоглядні напрямки», «За нову людину – на стежках виховання і навчання», «Митрополит Андрей Шептицький», «Берестейська Унія», «Звідки Русь прийняла християнство», «Флорентійська Унія», «Меморандум Митрополита Андрея Шептицького до урядів центральних держав з 15 серпня 1914 р.», «Роля Візантії в упадку української державности», «Причини упадку української держави в княжі і козацькі часи». «Історія міста Станиславова», опублікована 1975-го в «Альманасі Станиславівської землі», вийшла окремим друком у серії «Моє місто» видавництва «Лілея-НВ». Петро Ісаїв – «перший український діаспорний історик Станиславова» (д-р І.Монолатій) . Професор історії УКУ в Римі, член  НТШ, Українського історичного товариства, Шкільної ради УККА й Учительської громади та ін. «Батько Ісая» – перший станичний «Пласту» у Філадельфії (1949–1953), голова Головної управи УКАТ «Обнова» (США) та ін. Помер д-р Ісаїв Петро у Філадельфії 23.02.1973, похований на українському католицькому цвинтарі у Факс Чейсі. 

Василь Федорович Сенютович народився 22 квітня 1912 року в місті Глиняни Львівської області. Юнак не міг одержати вищу освіту в тогочасній Польщі, як українець, він був змушений виїхати спочатку до Чехословаччини, де навчався у Братиславському університеті, а потім до Австрії, де навчався на медичному факультеті Грацького університету, який закінчив у 1936 році. Щоб навчатись, він одночасно працював на різних роботах.

Після закінчення університету з 1936 по 1939 рік працював помічником лікаря у Львівській області (м. Глиняни). Протягом 1939-1947 р.р. Василь Федорович працював лікарем-хірургом, завідувачем хірургічного відділу Станіславської міської лікарні. Він вперше на Прикарпатті успішно здійснив оперативне втручання на стравоході в умовах відкритого серця. У 1947 році він був обраний асистентом кафедри госпітальної хірургії Станіславського медичного інституту. Василь Федорович відрізнявся своєю життєвою невтомною енергією. Разом з викладанням хірургії студентам на основі свого досвіду практичного хірурга Василь Федорович проводив наукові пошуки і узагальнення різних видів місцевої і загальної анестезії. Навесні 1950 року на засіданні

Станіславського обласного товариства хірургів була заслухана наукова робота асистента В.Ф. Сенютовича на тему “Перидуральна сегментарна анестезія,“ в якій автор доводив безпечність такого виду знеболення. Керівником роботи був професор С.А. Верхратський.

Члени Станіславського наукового товариства хірургів схвально оцінили роботу асистента В.Ф. Сенютовича і рекомендували представити до офіційного захисту як дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата медичних наук. Необхідно відмітити, що кандидатська дисертація В.Ф.

Сенютовича була однією із перших дисертацій, виконаних хірургом-клініцистом в Станіславському медичному інституті. Дисертація була успішно захищена у 1951 році.

Після захисту В.Ф. Сенютович був обраний доцентом кафедри госпітальної хірургії. Поряд з великою роботою в операційній з наступним виходжуванням хворих після операції, до якої активно залучались асистенти, молоді лікарі, курсанти, стажери, клінічні ординатори, доцент В.Ф.Сенютович на високому методичному рівні проводив практичні заняття, читав окремі лекції для студентів з актуальних проблем хірургії, наполегливо працював над науковою розробкою проблем реконструктивних операцій на шлунково-кишковому тракті.

У 1965 році доцент В.Ф. Сенютович успішно захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора медичних наук на тему “Порівняльна оцінка гастродуоденопластики тонкокишковим трансплантатом і петлею тонкої кишки”. У процесі роботи для обґрунтованої оцінки розроблених методів гастродуоденопластики було використано експериментальне вивчення особливостей кровопостачання тонкокишкового трансплантату на тваринах, що стало основою для клінічного застосування розробленого методу пластики і його оцінки. Офіційними опонентами на захисті докторської дисертації були відомі спеціалісти-хірурги: професор Г.Г. Караванов, професор Д.Ф. Скрипніченко, професор А.І. Гнатишак. Вони позитивно оцінили дисертацію і Вчена рада Львівського медичного інституту проголосувала за присудження ступеня доктора медичних наук В.Ф. Сенютовичу. У 1966 році д.м.н. В.Ф. Сенютович був обраний завідувачем кафедрою загальної хірургії ІваноФранківського державного медичного інституту. У 1967 році він був затверджений у вченому званні професора і працював зав. кафедрою до 1970 року.

Його попередниками по кафедрі загальної хірургії були доцент П.І. Голобородько (1945-1946), професор П.Я. Ільченко (1947-1954), професор Д.Л Ротенберг (1954-1966), які багато зробили для розвитку хірургії в місті і області. У 1970 році професор В.Ф. Сенютович очолив кафедру госпітальної хірургії та обласне наукове товариство хірургів ім. професора С.А. Верхратського.

Великий життєвий досвід, досвід практичного хірурга, наукові розробки з актуальних проблем гастродуоденопластики дозволили професору В.Ф. Сенютовичу успішно керувати хірургічними кафедрами, спрямовувати зусилля колективів на успішне виконання складних завдань щодо надання хірургічної допомоги населенню міста і області, підготовки лікарів-хірургів для практичної охорони здоров’я, навчання студентів, проведення наукових досліджень. Професор В.Ф. Сенютович спільно з учнями одним із перших в Україні розробив і впровадив у практику методику селективної ваготомії з пілоропластикою при виразковій хворобі шлунка та дванадцятипалої кишки. Він підготував 1 доктора медичних наук і 4-х кандидатів медичних наук.

Його виступи на Вчених радах інституту були небагатослівними, завжди конкретними, сприяли прийняттю і успішному втіленню в життя намічених рішень. Своєю невтомною працею сприяв розвитку хірургії на Прикарпатті. Василь Федорович знаходив час для участі в художній самодіяльності інституту, казав, що участь в хорі надає йому наснаги і бажання працювати. Успішна робота професора В.Ф. Сенютовича була відзначена урядовими нагородами: орденом “Знак Пошани“, медалями, почесним знаком “Відмінник охорони здоров’я.”

Помер професор В.Ф. Сенютович 18 серпня 1982 року. Похований в м. Глиняни Львівської області. Пам’ять про невтомного трудівника, відомого лікаряхірурга Прикарпаття професора Івано-Франківського національного медичного університету Василя Федоровича Сенютовича зберігається в його наукових працях, в серцях людей, яким він надавав висококваліфіковану хірургічну допомогу, в серцях колег, учнів і послідовників.

Степан Онуфрійович Мельник народився 9 січня 1944 року в селі Жураки Богородчанського району в заможній працьовитій селянській сім’ї пасічника. Виростив і виховав дочку Надію. Є внук Андрій, правнучка Юліана.

Працював на арматурному заводі токарем. Заочно закінчив Львівський технікум промислової автоматики.

Був людиною пошуку, наполегливим й талановитим. Захоплювався технікою і її вдосконаленням, раціоналізаторством, конструюванням.

У точних науках Степан шукав втіху, розраду й відповіді на найскладніші питання. Прагнення до ідеального й допомогло йому стати Майстром з великої літери.

Але той, хто подолав одну висоту, неодмінно захоче подолати наступну. Це про нього.

Скрипка!.. Про неї він завжди мріяв. Серцем і душею був із нею. Скрипка – це інструмент, який завжди здавався йому недосяжною святинею. Він таки вирішив реалізувати свою давню мрію – змайструвати скрипку.

Над своїми виробами Степан чаклував не місяць – роки. Першу скрипку виготовив в 1975 році, а другу – через сім літ. Стільки часу пішло на вивчення таємниць ремесла й експерименти.

У конкурсі скрипкових майстрів імені М. Лисенка, що проходив у Харкові в 1984 році, його скрипка «Едельвейс» посіла перше місце. А згодом в 1987 році на Всесоюзному огляді-конкурсі в Москві його скрипка «Фортуна» також виборює перше місце. Відтоді й охрестили Степана українським Страдіварі. Міжнародний конкурс у Софії в 1987 році приніс майстрові грамоту другого туру конкурсу.

У 2011 році він став дійсним членом Національної всеукраїнської музичної спілки та Асоціації майстрів-художників смичкових інструментів. У 2012 році Степанові присвоєно почесне звання Заслуженого майстра народної творчості. На його скрипках грають у відомих концертних залах багатьох країн світу: Італії, Швейцарії, Франції, Швеції, США. Його інструменти звучать в руках найкращих українських і зарубіжних скрипалів.

В останні роки Майстер зацікавився художнім словом і філософією. Він написав кілька цікавих роздумів про людське життя і віру. Його турбувало осмислення себе, своєї сутності, навколишньої дійсності, свого місця в системі світобудови. Як завжди, він описував тему з високою майстерністю.

Василь Шиптур народився 17 лютого 1915 року в селі Радча Станіславівського повіту (тепер Тисменицького району Івано-Франківської області). Ще одинадцятирічним хлопчиком він почав співати в церковному хорі, який у 1926 році організував у селі священник о. Остап Стернюк (брат владики І. Стернюка).

Закінчивши 5-класну школу в рідному селі, Василь навчався в дяківській школі в Станіславові при катедрі собору (тепер катедральний собор Святого Воскресіння). Тут він відвідував співочий гурток, а також навчався сольного співу та гри на мандоліні. Вже в 14-річному віці хлопець організував при читальні “Просвіти” у рідному селі співочий гурток. Перший виступ цього гуртка на сцені відбувся під час концерту-посвяти 115 річниці з Дня народження великого Кобзаря у 1929 році.

Поруч із співочим Василь Шиптур керував ще й драматичним гуртком. Обидва ці гуртки славилися своїми виступами на всі навколишні села.

У 1937 році, щоб зібрати гроші на побудову нової читальні, Василь Шиптур організував новий хоровий колектив. Колядуючи і виступаючи з концертами по сусідніх селах Станіславівського повіту, хористи зібрали чималі кошти, а збудований тоді Народний Дім (нині Будинок культури) працює в селі дотепер. Вже у 1938 році хор мав велику програму і став досить відомим на всю Станіславівську округу.

Після входу Галичини до складу Української РСР у 1939 році хорові у селі Радча дивом вдалось уникнути репресій, а вже навесні 1941 року радчанський хор під орудою Василя Шиптура брав участь у республіканському огляді сільської художньої самодіяльності. На цьому огляді  вони завоювали право виступу в Москві на Виставці досягнень народного господарства, проте цей виступ не відбувася , бо почалася війна.

Влітку 1942 року чоловічий хор села Радчі був учасником Першого крайового конкурсу хорів у Галичині, присвяченого 100-річчю від дня народження М. Лисенка, і увійшов до числа 26 колективів, яких вибрали для фінального конкурсу у Львові. Позитивні відгуки про їх виступ можна знайти у “Альманасі Першого крайового конкурсу хорів у Галичині у 100-річчя народин М. Лисенка”, що вийшов у Львові у 1943 році.

У повоєнний час Василь Шиптур, працюючи на культурно-освітній ниві, продовжував керувати чоловічим хором аж до 1954 року, коли він став завідувачем клубу, а свій хор передав під оруду досвідченому диригенту Богдану Волосянку. Сам В. Шиптур продовжував співати в рідному колективі.

Працюючи в хоровій капелі, В. Шиптур був незмінним керівником драматичного колективу села. І навіть у похилому віці він майстерно виконував головні ролі у виставах “Украдене щастя” І. Франка, “Степовий гість” Б. Грінченка, “Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці” М. Старицького.