Івано-Франківськ - місто героїв

Михайло Погорєлов

Михайло Погорєлов
Погорєлов Михайло Анатолійович.

Дата та місце народження: 19 лютого 1992 р., смт. Обертин, Тлумацький район, Івано-Франківська область.

Звання: Молодший сержант міліції.

Посада: Міліціонер.

Підрозділ: Батальйон патрульної служби міліції особливого призначення "Івано-Франківськ".

Загинув 29 серпня 2014 р. під час виходу з Іловайського котла т.зв. "Зеленим коридором" на дорозі поміж с. Новокатеринівка та х. Горбатенко. 3 вересня 2014 р. тіло Погорєлова М.А. разом з тілами 96 інших загиблих у т.зв. Іловайському котлі було привезено до дніпропетровського моргу. Був упізнаний родичами.

Місце поховання: смт. Обертин, Тлумацький район, Івано-Франківська область.

Орден За мужність III ступеня

Указом Президента України № 747/2014 від 29 вересня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Петро Болбочан

Петро Болбочан
Болбочан Петро Федорович народився 5 жовтня 1883 року в с. Ярівка Хотинського району Чернівецької області, розстріляний 28 червня 1919 року в с. Баблін Дунаєвського району Хмельницької області. Полковник армії Української Народної Республіки, один з найталановитіших воєначальників УНР. 

35-річний полковник Петро Болбочан у 1918 р. став одним з найталановитіших воєначальників УНР. Кадровий офіцер, який закінчив у 1909 р. Чугуївське піхотне юнкерське училище, отримав бойовий досвід у Першій світовій війні, де був нагороджений орденом і особистою зброєю за хоробрість, з листопада 1917 р. - командир полку УНР, потім - дивізії, з якою в квітні 1918 р. здійснив свій головний подвиг в ім'я України, розбив на Перекопі війська більшовицької Росії і увірвався у Крим, взяв Джанкой, Сімферополь і Бахчисарай. Це була перша велика перемога армії УНР, під впливом якої командувач Чорноморським флотом Росії адмірал Михайло Саблін 29 квітня 1918 р. о 16:00 віддав наказ: “Флоту підняти український прапор”, а Центральній Раді в Київ він телеграфував: “Сього числа Севастопольська фортеця і флот, який був у Севастополі, підняли український прапор. Командувати флотом почав адмірал Саблін”.

Далекосяжні плани Петра Болбочана звели нанівець німецькі війська, що зайшли до Росії та України у відповідності до “Брестського миру" 1918 р.  Після вимушеного відступу військ Болбочана з Харкова полковника звинуватили у здачі міста Червоній армії без бою. Ніхто не звернув увагу на об'єктивні обставини, в яких опинилася українська армія. Якби не цей відхід, то УНР втратила б найкращі військові частини. Не мовчав і сам Болбочан. Він різко критикував непослідовну, суперечливу політику уряду УНР та його міністрів. Вказував їм на явні помилки та прорахунки.

22 січня 1919 року Болбочана усунули від командування Запорізьким корпусом. Його заарештовують за наказом сотника Омеляна Волоха — командира Богданівського полку. 26 січня 1919 року в Києві він оприлюднив свого листа, в якому, зокрема, казав: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде на зустріч большевизмові й большевикам!.. Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, (а) лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями.»

Почалося слідство, яке не дало підстав для звинувачення Болбочана. Залишаючись під вартою без суду і слідства, Болбочан був переведений до Станіславова (нині Івано-Франківськ), де була тимчасова столиця Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), під нагляд місцевої влади. Саме в Станіславові Болбочан поселився в готелі “Київ”, за короткий час до нього приїхала його дружина. Полковник замість того, щоб тихо пересидіти деякий час, постійно критикує головне командування армії УНР, уряд і самого Петлюру, говорячи про них як про дрібних авантюристів та інтриганів, в ультимативній формі вимагає прискорення розслідування, адже проти нього нема жодних доказів.

12 червня 1919 року над ним відбувся військово-польовий суд. Петра Болбочана звинувачували у невиконанні наказу, незаконному захопленні командування корпусом та участі в широкомасштабній змові з метою державного перевороту в умовах військового часу. Вирок, підписаний О. В. Осецьким, — смертна кара.

о. Андрій Бандера

о. Андрій Бандера
Народився 1882 року у місті Стрий на Львівщині. Батько — Михайло, мати — Євфрозина.

Андрій закінчив Стрийську гімназію в 1901 році, також богословський факультет Львівського університету в 1906 році. Висвячений у 1906 р. Згодом одружився із донькою священика Мирославою Глодзінською.

Мав активну політичну позицію ще під час свого навчання у гімназії — вступив до лав УНДП. Під час виборів займався політичною роз'яснювальною роботою серед селян. Член Наукового товариства Тараса Шевченка з 1910 р. Вдома Бандери часто з'їжджалися активні учасники українського національного життя Галичини, зокрема: Павло Ґлодзінський — один з основників «Маслосоюзу» і «Сільського Господаря», Ярослав Весоловський — посол до Віденського парламенту, скульптор Михайло Гаврилко та інші.

У жовтні — листопаді 1918 року о. Андрій Бандера належав до організаторів української влади в Калуському повіті. Формував з селян довколишніх сіл військові відділи, озброєнні захованою в 1917 році зброєю.

У 1919 р. делегат Української Національної Ради ЗУНР у Станіславі від Калуського повіту, голосував за Акт злуки. Під час українсько-польської війни добровільно вступив в Українську Галицьку Армію. В армії служив капеланом 9-го полку Третьої Бережанської бригади УГА 2-го корпусу (у 1919–1920 роках).

Від 28 травня до 8 червня 1919 р. разом із сім'єю проживав у Бучачі, згодом переїхав до с. Ягільниця (нині Чортківського району Тернопільської області).

Влітку 1920 р. повернувся до Галичини. Деякий час переховуватися від польських офіційних органів, з огляду на переслідування ними українських політичних діячів. У 1922 р. від туберкульозу горла померла дружина Андрія Мирослава.

У 1920–1930 — парох Старого Угринова, співпрацював у Калуській філії «Сільського господаря».

1930–1936 — парох у с. Воля-Задеревацька.

1936–1941 — парох с. Тростянець Долинського повіту.

В ніч з 22 на 23 травня або 23 травня 1941 був заарештований як батько «руководителя краковского центра ОУН Степана Андреевича Бандери». 5 днів перебував у Станіславській тюрмі і місяць і 13 днів — у Київській.

2 липня 1941 слідство у справі отця Андрія Бандери завершилося. В обвинувальному висновку, складеному слідчими, йшлося про переховування нелегала, наявність націоналістичної літератури, націоналістичні переконання підслідного. Проте першим, отже — головним — звинуваченням священика, було те, що він, «будучи батьком керівника закордонного проводу антирадянської націоналістичної організації ОУН Бандери Степана Андрійовича, підтримував з ним до останнього часу систематичний зв'язок». 7 липня відбувся «суд», який тривав менше двох годин. Відповідаючи на питання суддів про своїх дітей, отець Андрій Бандера гордо відповів: «Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові».

Після численних катувань був засуджений до розстрілу 8 липня і через три дні розстріляний. Перед смертю написав «Мої особисті зізнання» (кримінальна справа № 61112) — сповідь про себе, свою родину і суспільно-політичне життя в Західній Україні 40-х pp. XX ст. Жодної інформації про місце його поховання справа не містить. Ймовірно, він знайшов останній спочинок у Биківні, де протягом 1937–1941 років ховали розстріляних НКВС у Києві. За іншими версіями, отець Андрій був розіп'ятий у Станіславській тюрмі або помер у Сибіру.

Реабілітований 8 листопада 1992 року.

Кир Іван (Лятишевський)

Кир Іван (Лятишевський)

Іван Лятишевський (17 жовтня 1879, Богородчани — 27 листопада 1957, Станіславів) — український церковний діяч, педагог, дійсний член Українського богословського наукового товариства (УБНТ), єпископ-помічник Станіславівської єпархії УГКЦ, в'язень радянських таборів, ісповідник віри.

Народився у Богородчанах в сім'ї Юліяна та Анни з роду Галавай.

Закінчивши цісарсько-королівську гімназію в Станіславові, поступив на навчання на богословський факультет Львівського університету, звідки після другого року богослов'я перевівся на факультет богослов'я Віденського університету. 24 листопада 1905 року у Відні отримав ступінь доктора богослов'я на основі праці про Флорентійську унію: «Die Union zu Florenz und ihre Bedeutung für die Entwicklung der kirchlichen Verhältnisse bei den Ruthenen». Продовжив студії в Інсбруку та Відні (біблістика). 20 жовтня 1907 року рукоположений Владикою Григорієм Хомишиним на священика.

Декілька років був зайнятий душпастирською працею, а в 1911 році став професором церковної історії в Духовній семінарії і ліцеї ім. св. Івана Золотоустого в Станіславові, а згодом отримав посаду катехита при реальній школі і польських гімназіях (теж у Станіславові). Крім того, довгий час був радником, а пізніше — заступником голови Церковного Суду в справах подруж. Займався науковою працею: в богословських часописах неодноразово друкувалися його статті на різні теми.

Після кількох років праці в єпархії, виїхав на студії до Мюнхену, потім до Фрібуру (Швейцарія). В 1911—1912 роках готував габілітаційну працю на катедру церковної історії у Львівському університеті. Працював над монографією про Константинопольського патріарха Івана XI Веккоса († 1297). У Фрайбурзі вивчав допоміжні історичні дисципліни, але габілітації не довершив, бо був відкликаний до Станіславова. В 1913 pоці в Станіславові, видав працю «Іпатій Потій і єго значіння для унії».

В часі визвольних змагань українського народу був керівником відділу для церковно-релігійних справ при уряді Західно-Української Народної Республіки в Станіславові. У Земельному Банку у Львові був довгі роки головою Надзірної Ради.

В 1923 р. став дійсним членом-засновником історично-правничої Секції Наукового Богословського Товариства у Львові. В «Богословії» (1926) надрукував статтю «Митрополит Андрій Шептицький як Епископ Станиславівський (від 24 вересня 1899 — 13 січня 1901)», а опісля працював над підготовкою до друку неопублікованого полемічного твору Йова Язьби з XIII століття, пов'язаного з Ліонською унією 1274 року. Також дописував до журналу «Добрий Пастир».

4 липня 1927 року владика Григорій Хомишин надав о. Лятишевському достоїнство крилошанина.

24 листопада 1929 року іменований титулярним єпископом Адади і єпископом-помічником Станіславівським. Хіротонія відбулася в катедральному соборі Станіславова 26 січня 1930 року. Головним святителем був митрополит Андрей Шептицький, а співсвятителями — Станіславівський єпископ Григорій Хомишин та Перемишльський — Йосафат Коциловський. Першу архієрейську Святу Літургію Преосвященний Іван Лятишевський відправив у своєму родинному містечку Богородчани. 19 січня 1930 року іменований архіпресвітером і генеральним вікарієм. Допомагав єпископові Хомишину в адміністративній праці єпархії, у канонічних візитаціях та інших єпископських обов'язках, очолив започатковану в 1930-х роках у Галичині Католицьку Акцію.

Під час першої більшовицької окупації Західної України (1939—1941), НКВД-исти неодноразово викликали єпископа Лятишевського на довгі нічні допити. Під час другої окупації, 11 квітня 1945 року єпископ Лятишевський був ув'язнений разом з іншими греко-католицькими владиками. Звинувачений в антирадянській діяльності. Після півторарічних допитів і побоїв у Лук'янівській тюрмі в Києві, де він мав нагоду зустрітися з єп. Хомишиним, засуджений на п'ять років примусової праці в Казахстані, до карного табору в Мерке (1946—1949), а потім в Чулактау. За кілька днів до звільнення отримав повторне звинувачення і ув'язнення на поселенні в Чулактау. З архівно-слідчої справи випливало, що: «Агентурним та офіційним шляхом встановлено, що Лятишевський відбуваючи заслання в Талаському районі Джамбульської області, має великі зв'язки і листується з духовенством греко-католицької орієнтації, з антирадянським елементом, який проживає на території України і за кордоном, від яких отримує матеріальну допомогу…» і його «за приналежність до контрреволюційної діяльності і пропаганду антирадянських католицьких ідей, вислати на поселення в Джамбульську область Казахської РСР під нагляд органів МДБ».

Після десяти років каторжного життя в 1955 році повернувся до Станіславова. Останні два з половиною роки він проживав у своїх родичів у Станіславові. Приватно служив Служби Божі.

Помер 27 листопада 1957 року в Станіславові і там похований.

Андрій Добровольський

Андрій Добровольський
Андрій Омельянович Добровольський народився 11 грудня 1996 р. в селі Тустань Галицького району. Він зростав у віруючій і патріотичній родині. Був дуже схожий на маму і лицем і вдачею, добрий і щирий.

З 2003 року по 2012 рік навчався у Тустанській  ЗОШ. З 2012 по 2016 рік навчався в Івано-Франківському професійному політехнічному ліцеї. Отримав диплом кваліфікованого робітника за професією «Машиніст тепловоза» і був відрахований достроково у зв’язку з призовом на контрактну службу.  І вже на початку 2016 року вдягнув військову форму і став до лав Збройних сил України.

За прикладом батька, який теж захищав Батьківщину на цій війні, юнак вирішив піти на фронт добровольцем. Службу ніс в 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, у 8-му батальйоні «Поділля», посада – командир бойової машини – командир відділення.

Незважаючи на такий молодий вік, Андрій був командиром бойової машини і займав посаду командира відділення. Батьки ним пишалися, побратими поважали. Минулого року, під час короткої відпустки, Андрій одружився зі своєю ровесницею. Це була світла і щаслива молода пара, в якої все життя було попереду. Але жорстока війна перекреслила їхні мрії.

Загинув Андрій Добровольський 17 листопада 2017 р. внаслідок обстрілу позицій в районі с. Троїцьке, Попаснянський район, Луганська область. Залишились батьки, молодший брат, сестра, дружина та донечка.

Місце поховання: с. Тустань, Галицький район, Івано-Франківська область.

Указом Президента України № 189/2018 від 27 червня 2018 року, "за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України", нагороджений орденом  «За мужність» III ступеня (посмертно).