Якщо у міжвоєнному Станиславові хлопець на першому побаченні не запрошував дівчину у цукерню Скрута, він був або дурний, або скупий. Тут зав’язувались знайомства, спалахували романи, а стіни ще й досі пам’ятають не одне зізнання у коханні. Чим цей солодкий заклад так вабив молодь?

У 1892 році в українській родині ґмінного писаря села Угерсько (Стрийський район) Григорія Скрута народився син, якого назвали Володимиром. Батько Володимира належав до середнього класу, мав будинок і великий сад. Коли син підріс, він відправив його вчитись до Станиславова.

Закінчив реальну школу на Сапіжинській (тепер стоматфакультет медуніверситету) і став кондитером. Тоді фахівців готували за вузькою спеціалізацією: кондитер-медівник, кондитер-карамельщик, кондитер, що робив драже, пекар і т.п. Батько був здібним учнем і після закінчення школи його залишили інструктором — щось на кшталт майстра виробничого навчання.

Згодом почалась Перша світова Володимира забрали до війська. Спочатку рядовий Скрут воював на італійському фронті, потім його перекинули на східний, де він потрапив у полон. Тут у нагоді стала його професія і замість табірного бараку татусь куховарив у маєтку російського генерала в Оренбурзі. Після революції повернувся до Станиславова та привіз з собою великий самовар.

Добрі майстри без роботи довго не сидять, і невдовзі Володимир Скрут вже працював у популярній цукерні Кровіцького, яка містилась на першому поверсі кам’яниці Хованців — майбутній готель «Київ».

Трохи назбиравши грошей, Володимир Скрут вирішив розпочати власну справу. Він орендував частину першого поверху у будинку на теперішній Мазепи, 4 та відкрив свою цукерню.

Раніше було модно присвоювати фірмам імена власників. Володимир Скрут теж назвав свій заклад просто — цукерня Скрута. Справи швидко пішли вгору й тому було кілька причин.

По-перше, він не боявся експериментувати, вигадував нові рецепти. Його «Заморожена чоколяда» не мала аналогів у Станиславові.

По-друге, він використовував передове європейське обладнання. Наприклад, фольгу і форми замовляв у Швейцарії. Мав перший у Станиславові холодильник. Це був такий залізний ящик з подвійними стінками, куди зверху засипався лід, а знизу містився кран для зливу талої води. Рдина користувалась ним аж до 1950-х.

По-третє, велику увагу приділяли маркетингу й рекламі. Кондитерські вироби мали яскраві кольорові обгортки з фірмовим логотипом. Упаковки були на польській та українській мовах. Серед місцевих кондитерів Скрут першим почав пакувати цукерки в коробки — до того їх продавали на вагу. Коробки теж були не прості, розраховані на дітей — у вигляді автомобілів, літаків, пароплавів, навіть танків. Часто проводились акції. Наприклад на звороті обгорток друкувалися літери. З них треба було скласти фразу «ЧЕКОЛЯДА В. СКРУТА», принести її у цукерню та отримати футбольний м’яч чи нікельований годинник.

Який асортимент пропонувала цукерня? Тістечка, медівники, драже, шоколад, помадки, пастилки, цукерки, торти. На Пасху робили баранчиків із маленькими фірмовими дзвіночками, а на Миколая з медового тіста виготовляли пряники-миколайчики, які розфарбовували вручну.

Зрозуміло, що всі продукти, барвники та есенції були натуральними — про підсилювачі смаку тоді ще ніхто не чув. Особливу увагу батько приділяв спеціям. Наприклад, ванілін він виписував з Англії, оскільки місцеві аналоги не мали такого смаку.

Найбільшою популярним було знамените скрутівське морозиво на молоці і жовтках. За ним вишукувались величезні черги, і згодом батько був змушений розтесати одну з вітрин, аби звідти торгувати морозивом і содовою водою. Цю воду робили у швейцарському апараті з нержавійки, додавали лимонну кислоту й різні сиропи. Також воду розливали у пляшки по 0,33 літра, що мали багаторазовий корок на залізних дротах.

А яка ж цукерня без кави?! Її готували у великій кавоварці «Rapid».

Часто Володимир Скрут працював на замовлення — організовував солодкі столи на весілля, бенкети, карнавали. Його фірмовими фішками вважалися шоколадні й карамельні фонтани.

Готову продукцію возили по всіх повітах станиславівського воєводства та навіть до Стрия і Львова. Автопарк складався з фіри та батьківського Форда.

У 1930 році бізнес вийшов на новий рівень. У єврея Хаїма Фогеля він викупив всю кам’яницю на Мазепи, 4, частину якої до того орендував. Сума оборудки становила 8750 доларів США. Власністю Володимира Скрута фактично стали два будинки: двоповерховий фронтовий, де також містилась аптека Рейтмана, та одноповерховий у дворі, де був кондитерський цех. Пізніше він його розбудував. Згідно з угодою купівлі-продажу колишньому власнику Фогелю дозволялось «вільно користуватись сараями, що належать до реальності, як склади товарів».

Цукерня містилась на першому поверсі, а виробництво – одразу за крамницею. Там стояли великі печі, які топили дровами, адже газ був дорогий. У підвалі Володимир Скрут мав власну свердловину з насосом. Ще у пивниці виготовляли слойоне тісто, що потребувало холоду. Його називали «французьким».

Сам Скрут мешкав на другому поверсі у 4-кімнатних апартаментах, а ще три квартири здавав. Їх винаймали вчителі, які тоді добре заробляли і могли зняти житло у центрі міста. Він ще хотів добудувати третій поверх, але завадила війна.

У 1939 році прийшли совіти. Вони закрили цукерню, але власника не чіпали. Йому залишили одну кімнату, в інших поселилися військові. Вони ходили в обмотках, що дуже смерділи, та обурювались, коли Скрут пригощав їх кавою у маленьких філіжанках — «Чєго так мало наліваєш? Что, стаканов нєт?».

Москалі брехали, що в СРСР все є, але швидко розкупили товари у міських крамницях, ще й попросили Скрута «подарувати» наручний годинник. Автомобіль Форд теж забрали — до пожежної частини.

Незабаром смердючих червоних командирів змінили елегантні офіцери Вермахту. Німці відновили приватний бізнес у місті, але цукерня Скрута так і не відкрилась. Володимир Скрут всю війну судився з міською управою, аби повернути будинок і виграв суд лише перед поверненням совітів. На життя він заробляв, працюючи у зеленому господарстві — висаджував дерева, розбивав клумби тощо.

Щодо особистого життя, то Скрут довший час був старим кавалером, який розбив не одне жіноче серце. Іванну Лопатинську він зустрів ще до війни — вона працювала продавщицею в цукерні. У 1944-му вони одружились і того ж року народився син. Різниця між нареченими становила 30 років! Наступного року на світ з’явився другий син, а ще через два — донька.

Після повернення більшовиків Скрут був впевнений, що його вишлють до Сибіру – родина буквально сиділа на валізах. Але його знову врятувала кулінарія. Влітку 1944-го у Моршині стояв великий військовий штаб червоних і Володимира Скрута викликали туди кухарем. Пізніше він розповідав, що ніби сам маршал Ворошилов розпорядився, аби його не чіпали.

Після війни Володимир Скрут повернувся до власного будинку, де родині «люб’язно» виділили кімнату із невеличкою кухнею. У приміщенні цукерні відкрили магазин із шкарпетками та капелюхами, а у прибудові — кухню їдальні №9.

Тоді ж на базі цукерні Кровіцького зробили кондитерську фабрику імені Комсомолу і Скрута запросили туди бригадиром. На підприємство забрали й більшу частину його обладнання — збивальні машини, мотори, форми. Володимир Скрут багато зробив для розвитку підприємства. Запросто міг би стати директором, але завадило те, що він був безпартійний та «жив під окупацією».

На початку 1960-х Володимир Скрут перейшов на харчосмакову фабрику, підіймав там вафельний цех. Помер у 1967 році, похований на цвинтарі, що на Київській.