Івано-Франківськ - місто героїв

Ірина Сеник

Ірина Сеник
Ірина Сеник – поетеса, вишивальниця, почесний член міжнародного Пенклубу,  довголітній в’язень сумління, Героїня Світу.

Народилася Ірина 8 червня 1926 р. у Львові в сім’ї колишнього січового стрільця. Вірші почала писати з дев’яти років. Дівчинку ростив Львів, повний живої романтики визвольних змагань. Взяти в них участь спонукав і приклад старшої сестри Леоніди. Навчаючись у народній школі ім. Короля Данила, вже у 13 років Ірина вступила до юнацтва ОУН, а в 16 років стала повноправним членом цієї організації. Виконувала відповідальні завдання, вчилася сама і навчала подруг, готуючи їх до небезпек боротьби. Після закінчення школи працювала в канцелярії Митрополита Андрея Шептицького. Мріяла стати журналістом, хотіла вивчати мови, а тому пішла вчитися на факультет іноземної філології Львівського університету. Звідти її і забрали, дев’ятнадцятирічну студентку, у славнозвісну тюрму на Лонцького, як активістку підпілля ОУН, зв’язкову Романа Шухевича. Під час тортур  їй перебили дротяною нагайкою хребет, зробивши назавжди інвалідом. Вирок суду – 10 років концтаборів. Дозволялося писати лише два листи на рік.

У засланні мучились і мама, і сестра Леоніда, і брат Роман. Батько помер. Там, у Сибірах, вона й поховала матір та сестру. Рана на спині довго не гоїлася, згодом стало важко ходити. Її відвезли в Ленінград, і там професор Корнєв за 8 годин операції вийняв гомілкову кістку з ноги і вставив у хребет, щоб він міг хоч якось триматися купи. Та незважаючи на труднощі, Ірина зуміла закінчити з відзнакою в Анжеро-Судженську курс медсестер. Коли 1968 р. закінчився термін покарання, їй не дозволили повернутися до Львова, і вона поселилася в Івано-Франківську. Працювала медсестрою в Обласному фтизіо-пульмонологічному центрі.  Познайомилася в той час із В’ячеславом Чорноволом, Валентином Морозом, Атеною Пашко та іншими дисидентами. Допомагала поширенню «самвидаву», не зважаючи на те, що за нею постійно стежили. 1972 р. Ірину заарештували вдруге. Вирок – 5 років позбавлення волі і 5 заслання. Шостий рік додав суддя, коли Ірина зачитала свій вірш, єдиний, написаний російською мовою:Вам бы в Сибирь,Чтобы кругом Увидеть отчий дом.Почувши присуд, сказала: «Дякую». Строк відбувала в Мордовії у сумнозвісному таборі № 385. Там були також Ірина Калинець, Ніна Караванська, Надія Світлична, Стефанія Шабатура. Разом співали народні пісні, відзначали свята, творили живу легенду для майбутніх поколінь. Ірина була завжди першою у всіх задумах. Весела, дотепна, рухлива – тому й називали її «електричною Іркою». Під час другого заслання, 1979 р. стала членом Української гельсінкської групи із захисту прав людини під проводом Миколи Руденка.Після відбуття повного терміну ув'язнення (всього 34 роки неволі) 1983 р. Ірина повернулася в Україну. До Львова знову в'їзд заборонено, мусила оселитися на 101 кілометрі від рідного міста. Чесно кажучи, не мала куди і до кого їхати, та прийшов на допомогу колишній політв'язень Василь Дейко, забрав її до себе у Борислав.

Згодом вони одружилися. Нарешті змогла зажити життям, гідним людини. У той час і вийшли в Україні перші збірки її віршів: «Загратована юність», «Книжечка бабусі Ірини  для чемної дитини», а також прозова книга «Метелики спогадів». Відділ Ліги українських католицьких жінок при церкві св. Дмитрія (Торонто) видав книгу «Біла айстра Любови», у якій було поміщено її вірші і зразки моделей жіночого одягу, прикрашеного вишивкою. Із початком 90-х Ірина Сеник – засновниця Товариства української мови та Української Гельсінської Спілки у Бориславі, голова місцевого відділення Союзу Українок, член світової Ліги українських жінок. Міськрайонне відділення Союзу Українок Дрогобиччини пишалося тим, що в його лавах була ця мудра і мужня жінка. Пам’ятні «Дрогобицькі зустрічі», ведучим на яких був відомий правозахисник, віце-ректор Львівського УКУ Мирослав Маринович, розпочалися саме з Ірини Сеник… Вона щиро відгукувалася на кожну спільну справу і якось так ненав’язливо і непомітно, як правило, ставала центром тієї справи, її живим моторчиком, що заводив навколо себе інших.У 1998 році Ірину Сеник на з’їзді Світової федерації українських жіночих організацій у місті Рочестер (США) визнано однією зі ста Героїнь Світу серед трьох тисяч представниць різних країн.

Спочила Ірина Сеник 25 жовтня 2009 р. на 83-у році життя. Похована на Личаківському кладовищі у Львові.

Іван Пришляк

Іван Пришляк
Пришляк Іван Макаревич (1933 ¬– 2006 рр.) народився 19 березня 1933 р. в с. Дигова Рогатинського району Івано-Франківської області. Пришняк І.М. являється батьком створення споживчої кооперації та громадського харчування на Прикарпатті і незмінним її керівником на протязі 20-ти років в середині 60-тих – 80-тих років минулого століття.

Робочий шлях почав в Галичі, де створював і очолював Галицьку райспоживспілку в 60-тих роках минулого століття, а через деякий час переведений в керівництво Івано-Франківської облспоживспілки. Організував сотні магазинів облспоживспілки по області, які в ті часи були взірцями торгівлі і виступали соціальними торговими закладами.

На початку 70-тих років очолив управління господарського харчування на Прикарпатті, де працював більше 20-ти років його керівником. За час роботи з відсталої галузі перетворив громадське харчування в одну з взірцевих на Прикарпатті. Під його керівництвом працювало більше 3000 чоловік. Розробив і впровадив в дію мережу магазинів «Прикарпатський коровай», де випікалися чудові хлібобулочні вироби, а короваї славились на всю Україну. За цим досвідом роботи приїжджали в Івано-Франківськ з усього бувшого Радянського союзу, були і польські, і чеські, і німецькі делегації. Всі добре пам’ятають роботу «Молочного» кафе в центрі Івано-Франківська, яке створив Пришляк І.М. І по гуцульському дизайну в інтер’єрі, і по різноманітному асортименту продукції – це була візитна карточка Івано-Франківська. І тут із задоволенням харчувався весь Івано-Франківськ.

За 20 років Пришляком І.М. зроблено чимало – це побудова і запровадження у дію ресторанів «Дністер», «Бистриця», «Ювілейний», «Київ», комплексу громадського харчування в готелі «Україна», тепер готель «Надія». Всі ці заклади в інтер’єрі використовували українські та гуцульські мотиви, кухня була за старовинними українськими рецептами і знайомила гостей Івано-Франківська  з українськими та гуцульськими стравами. Патріотизм Пришляка І.М. проявлявся і в створенні загальновідомого в Яремчі ресторану «Гуцульщина». Разом з архітектором Боднаруком Пришляк домігся побудови ресторану в старовинному гуцульському етностилі. Архітектура, інтер’єр, одяг офіціантів, страви були підготовлені на європейському рівні. Цей заклад і зараз радує гостей Івано-Франківської області своєю самобутністю. В своїй роботі завжди пропагував українське, в тому числі і на багатьох виставках в Чехії, Німеччині, Польщі та інших країнах. Всі його працівники відмічали професійність Пришляка І.М., за що був відзначений багатьма нагородами, орденами  і відзнаками.

В той ще час це була проста і чуйна людина, яка завжди допомагала простим франківчанам, який пропагував якість українського продукту, показував колорит нашого українського краю і прославляв його землю за межами України.

Савчук Петро та Катерина

Савчук Петро та Катерина Подружжя Савчук Петро та Катерина - активні учасники українського визлольного руху 40-50 рр. ХХ ст. на Прикарпатті.

Савчук Петро (30.01.1921 - 28.01.2013 рр.) - активний член ОУН-УПА, підрайонний провідник, псевдо "Блакитний", політв`язень сталінських таборів, член Української Гельсинської спілки. Він автор ряду книжок про визвльний рух в Західній Україні.

Петро Степанович Савчук – народився 30 січня 1921 року у селі Дубівці Галицького району Івано-Франківської області. Йому випало нелегке життя. В липня 1941 року Петро Савчук стає членом ОУН з вересня 1941 року станичним в селі Глибоке, працює вчителем. У 1942 році переведений у село Дубівці, вчителює, райпровідник ОУН «Кармелюк» призначає Петра Савчука підрайонним провідником. В березні 1944 року призначений суспільно-політичним референтом Галицького повіту, а згодом направлений в окружну суспільно-політичну реферантуру, до якої входили Галицький, Калуський та Долинський повіти.

30 липня 1945 року Петра Савчука заарештували, того ж року засудили на 15 років каторжних робіт плюс 5 років позбавлення в правах і 5 років заслання. Термін ув’язнення відбував на Воркутинських шахтах, а заслання на Далекому Сході. Звільнений в 1956 році й тут же знову засуджений до 5 років заслання в Тюменську область! Після закінчення терміну заслання приїхав у рідний край, але тут діяв закон «Про заборону проживання в Західних областях активістам ОУН – УПА» і йому довелось жити більше двох років без прописки, а звідси – загроза повного арешту. Але завдяки добрим людям вдалось влаштуватися без прописки на роботу слюсарем  ШРЗ, де і пропрацював до виходу на пенсію.

Петро Савчук – атор чотирьох книжок (три книжки про національно-визвольний рух 40-50-их років, а одну на сучасну заробітчанську тему), атор роману «Політ у безсмертя» свідок і учасник тих далеких подій, що відбувалися у роки безкомпромісної боротьби українців за свою державність.

Савчук Катерина (13.10.1923 - 15.04.2015 рр.) - активний член ОУН-УПА, надрайонна провідниця, псевдо "Ярослава", політв`язень сталінських таборів, член Української Гельсинської спілки. Катерина Савчук народилася 1923 року в селі Дубівці, було в неї п`ять братів і дві сестри. Закінчили 5 класів школи і ще в шкільні роки вступила в дитячу організацію «Доріст». В 1942 році дівчина йде в літній табір, розташований біля Галича, де вивчає історію України, умовні знаки лісу. Через рік – табір ідеологічного вишколу, засвоєння теорії українського націоналізму і вступ в ОУН.

Згодом Катерину призначили районною провідницею ОУН на Солотвинщині (псевдо «Ярослава»). Катерина ходила по селах, будила народ до боротьби, інформувала про політичне становище на Україні, роздавала підпільну літературу, збирала медикаменти, будувала сховища, піклувалась пр. поранених повстанців. Переходячи з Глибівки до Журак Катерина попала у засідку, зв’язану її привезли до Богородчан. Вирок суду – 10 років у виправно-трудових колоніях. Довгий шлях до Воркути, тиф підірвав її здоров’я, тому кволу на шахту не взяли, але інші роботи були не легші – будувала дороги ледве тримаючи лопату в руках.

В люті морози дівчат гнали на лісоповал. Невдовзі Катерину зачепило падаюче дерево і пошкодило хребет. Згодом брат Микола допоміг їй повернутися з далекого Сибіру.

Після звільнення займалась пошуком могил загиблих воїнів УПА, увіковічненням їх пам`яті.

В їхній квартирі, за адресою вул. Довга, 83, м. Івано-Франківськ неодноразово були В`ячеслав Чорновіл, Левко Лук`яненко, Євген Пронюк. Тут 2 березня 1989 року відбулись установчі збори Івано-Франківської філії Української Гельсинської спілки.

Богдан Дебенко

Богдан Дебенко
Богдан Дебенко народився 10 липня 1960 року в м. Івано-Франківську. Як і всі хлопчаки, дружити з м’ячем розпочав ще змалку, під час навчання у Івано-Франківській ЗОШ №16. Перші кроки у світ великого футболу Богдан робив у ДЮСШ №2. Своїми наставниками він завжди називав Д.П. Дзембрівського та Ю.Й. Шулятицького. З допомогою першого талановитий юнак потрапив до Харківського спортінтернату, а за сприяння іншого – у 1976-му  році розпочав свої виступи на обласному рівні за франківський «Локомотив». Згодом перспективного нападника залучили до молодіжної збірної УРСР. У її складі він став бронзовим призером чемпіонату центральної ради ФСТ «Спартак». В 1977 році молодого гравця запрошують до збірної команди області на гру проти футбольного флагмана краю – «Спартака». Від цього моменту і бере свій початок тривалий етап виступів Богдана Дебенка за місцеву команду майстрів.

Дебют за "Спартак" припав на матч у Мінську проти місцевого "Динамо", що відбувся 23 квітня 1977 року (форварду тоді було лише 16). Франківчани зіграли із командою зі столиці Білоруської РСР, що вела боротьбу за повернення до вищого футбольного дивізіону, 0:0. Богдан вийшов на поле на 65 хвилині, допомігши команді здобути важливу нічию.

«Здавалося, моя мрія здійснилася», – зізнавався пізніше Богдан в одному з інтерв’ю. Але, як це часто буває, зміна тренера нерідко змінює життєві плани футболіста. У "Спартаку" Богдан пробув до 1979 року, звідки на запрошення Ю. Й. Шулятицького він приймає рішення перейти в івано-франківський "Локомотив" – команду, яка двічі поспіль виграє звання чемпіона Івано-Франківської області в 1981 – 1982 рр., а в 1981 р. виборює Кубок Івано-Франківської області. 

У 1982 році Богдан Дебенко вступає на навчання до Тернопільського педагогічного інституту на факультет фізичного виховання. Здобуваючи освіту, нападник захищав кольори тамтешнього «Буревісника», з яким у 1982-му став чемпіоном України серед команд Вищих учбових закладів. Після навчання була армія, спортрота, звідкіля знову повернувся додому, до рідного «Прикарпаття» (Нагадаємо, що у 1981 р. "Спартак" перейменували на "Прикарпаття").

22-річний нападник практично одразу ж зайняв місце в основному складі команди, закріпивши за собою улюблену «дев’ятку» та ставши справжнім лідером команди, її бомбардиром. З 1983 по 1987 роки він зіграв понад 150 поєдинків, у яких записав на свій рахунок 36 голів. Упродовж двох сезонів (1985-1986) Богдан Дебенко ставав кращим бомбардиром «Прикарпаття», неодноразово визнавався читачами обласної преси кращим гравцем місяця. 

У 1987 р. ФК "Прикарпаття" проводить один з найкращих своїх сезонів у вісімдесятих роках. Команда, в якій виступають кращі вихованці прикарпатського футболу, виборює бронзові нагороди чемпіонату СРСР серед команд другої ліги.

Із 36 м’ячами Богдан Дебенко і сьогодні входить до трійки найвлучніших прикарпатців, які забивали у матчах турніру другої ліги, склавши компанію С. Турянському (42 голи) та М. Пристаю (38 голів).

Після «Прикарпаття» Дебенко все частіше задумується про тренерську діяльність, прагне спробувати себе на цій царині, застосувати на практиці знання, здобуті під час навчання в інституті, досвід, що його одержав протягом скількох років виступів на високому професійному рівні та почерпнув від роботи з багатьма знаними наставниками. Усі свої плани на майбутнє він, природньо, пов’язував з футболом: «Дуже хотів би стати тренером і працювати з дітьми – це моя давня мрія». Це прагнення, ймовірно, обумовило подальший життєвий та футбольний шлях форварда. Ще до карпатського вояжу він прийшов працювати до ВПУ №21. Спершу був викладачем фізкультури. Незабаром за його участі на базі навчального закладу створили футбольні спецгрупи, які згодом переросли у футбольний інтернат. Саме тут Дебенко робив свої перші тренерські кроки. Одночасно продовжував кар’єру гравця, не без успіху виступаючи за франківський «Машинобудівник» (пізніше – «Автоливмаш»). Пік успіхів цього колективу, що в області зажив слави «міцного горішка», команди з характером в основному припав на першу половину 1990-х. Тут досвід та майстерність Дебенка-гравця стали у неабиякій нагоді. Богданову скарбничку поповнили нагороди та призи чемпіонату області, відзнаки за перемоги у фіналі кубка області-1990 та кубка міста у 1991-му. При цьому він звично продовжував забивати. Забивав часто і багато. Мабуть і досі залишається кращим бомбардиром команди за історію.

І хоча до найбільшого тріумфу «Автоливмашу» – звання чемпіона Івано-Франківщини 1995/1996, Дебенко наче б і не мав безпосереднього відношення, але у тій звитязі безперечно є і його вагома заслуга. Адже він серед інших у попередні сезони наблизив час тієї Великої перемоги. Тепер вже його вихованці все наполегливіше стукали у двері тієї команди чемпіонівського зразка.

Своє автоливмашівське «золото» Богдан здобув дещо раніше. Йому було довірено тренувати юнацьку команду. Тренерська праця, до якої так прагнув Дебенко, досить швидко принесла свої плоди, як в училищі, так і в юнацькій команді, яка була базовою для ВПУ №21. Молодий наставник швидко зарекомендував себе з найкращого боку. Директор училища п. Василь Микитюк не без гордості зауважував: «Не хочу перебільшувати, але нам поталанило на тренера. Хоча Богдан Дебенко прийшов до училища без найменшого педагогічного досвіду, але компенсував це працелюбністю й умінням знаходити спільну мову з хлопцями». Діти направду тягнулися до нього та й сам Богдан всеціло віддавався роботі. Досить пригадати, що у його першій випускній групі займалися Олег Рипан, Володимир Пташник, Микола Красій, Сергій Мосорко, Михайло Зорій, Юрій Тепчук, Ігор Зеленюк, Володимир Ковалюк та інші.

Згодом не забарилися й перші успіхи. У сезоні 1992/1993 юнаки «Автоливмашу» стали найсильнішими у своєму турнірі, впевнено випередивши суперників.

Кістяк чемпіонського складу склали Ігор Гогіль, Дмитро Гуменяк, Михайло Григор’єв, Богдан Шпирка, яких одразу запросили до дорослого складу, а ще були Іван Локатир, Василь Казимирчук, Тарас Супик, Ігор Гошовський, Михайло Вітер, Ігор Дідович…

У двох наступних сезонах юна зміна «машинобудівників» під орудою свого тренера, не залишала обласного п’єдисталу. Прем’єрне «золото» лише на рік змінила «бронза», яку вже у наступному сезоні «переплавили» на медалі найвищої проби.

То була пора тріумфу не менш талановитої плеяди – Володимира Ларіна, Романа Шайбана, Богдана Павлюка, Ігоря Слюсара, Романа Юсипіва, Олега Наконечного…

Дебенко-тренер дав дорогу у футбол багатьом своїм підопічним, які згодом досягли вагомих успіхів на професійному рівні. Серед них: І. Гоголь, Д. Гуменяк, О. Рипан, Ю. Тепчук, І. Зеленюк, Б. Шпирка, Вол. Ларін, Б.Павлюк, Р. Шайбан та інші.

Окрім того, свій високий фаховий рівень Богдан Федорович неодноразово підтверджував успішною роботою зі збірною командою Івано-Франківщини.

…Виступи за «Автоливмаш» з часом довелося завершити. Активна ігрова кар’єра, постійні фізичні навантаження не кращим чином відобразилися на здоров’ї Богдана Дебенка. Ще під час виступів у Тернополі він пошкодив шийні хребці. Серйозного значення цьому, незважаючи на застереження, молодий, сповнений енергії спортсмен, не надав. Після нетривалого лікування він ще упродовж 12 років виступав на професійному рівні. Саме наслідки тієї старої травми призвели до важкої хвороби, з якою ані вітчизняні, ані іноземні лікарі нічого вдіяти не змогли.

15 квітня 1997 року Богдан Дебенко залишив нас. Йому було лише 36. Здавалося, попереду ще все життя, улюблений футбол, яскраві перемоги у ньому, нові успіхи та нові вихованці. Не судилося…Кажуть, Господь забирає до себе найкращих: для когось батька чи відданого друга, для інших – кумира чи просто хорошу людину. Богдан Дебенко був таким. Він прожив яскраве, хоча й коротке, наче спалах, футбольне життя. Встиг чимало досягти, залишивши помітний слід, добрий спомин, вдячних вихованців, які сьогодні продовжують його справу, бо окремі з них самі вже ступили на тренерський шлях, а найголовніше – бережуть пам'ять про свого вчителя. Саме з їх ініціативи в Івано-Франківську щорічно проводиться вже традиційний всеукраїнський дитячо-юнацький турнір присвячений пам’яті Богдана Дебенка. 

«Не можу уявити, ким би я був поза футболом, – наче запитував сам у себе Богдан Дебенко, і одразу ж знаходив відповідь, – Мабуть таки футболістом».

Роман Юзва

Роман Юзва
Юзва Роман (07.11.1934 - 14.11.2003) - український поет, журналіст, Член Національної Спілки письменників України, член Національної спілки журналістів України.

Роман Юзва народився 7 листопада 1934 р., в селі Гречані Хмельницької області. 

Після закінчення із золотою медаллю середньої школи поступив на гірничий факультет Київського політехнічного інституту, який успішно закінчив у 1958 році й був направлений на роботу на Солотвинський солерудник, що на Закарпатті. Із 1961 року працював у різних установах в Івано-Франківську. Згодом (із 1967 р.) перейшов на журналістську роботу, що була пов'язана з обласними газетами „Комсомольський прапор" та „Прикарпатська правда", із заводською багатотиражкою „Промінь", обласним радіомовленням.

У поетичній творчості та суспільній позиції Р. Юзва відзначався високою громадянською свідомістю, незламною твердістю національного духу, виявленням патріотичних почувань.

У творчому надбанні поета є такі збірки, що побачили світ у різні роки: "Береза під вікном" (1972), "З глибин землі" (1977), "Вишийте веселку" (1981), "Надія" (1985), "Біль" (1992), "Поклик землі" (1994), "Світло любові" (2000), "Віче правди" (2002), низка публікацій в періодичній пресі.