Дмитро Лашта народився 23 жовтня 1998 року в місті Івано-Франківську. Був єдиним сином у сім’ї.

Навчався у загальноосвітній школі №11. Згодом разом із родиною переїхав до села Драгомирчани. Вищу освіту здобув в Університеті Короля Данила за спеціальністю «Архітектура та містобудування», магістратуру завершив у Чернівцях за спеціальністю «Правоохоронна діяльність».

Із 2021 року проходив службу в Національній гвардії України за контрактом. Брав участь у бойових діях на сході України. Обіймав посаду командира гірсько-патрульного взводу.

У червні 2023 року одружився. У листопаді того ж року народилася його донька, яку він, на жаль, так і не встиг побачити.

Загинув 27 липня 2023 року під час мінометного обстрілу на Луганщині, поблизу населеного пункту Шипилівка.

Посмертно йому присвоєно військове звання капітана.

Йому було 24 роки.

Вічна пам’ять Герою.

Сокирко Вадим Степанович народився 27 квітня 1987 року в місті Івано-Франківську.

Початкову освіту здобув у ліцеї №10.

З 2002 по 2005 рік навчався в Коледжі електронних приладів, а також у Галицькій академії за спеціальністю «економіка підприємства».

Свій трудовий шлях розпочав в КП «Івано-Франківськводоекотехпром», згодом працював у Управлінні транспорту і зв’язку Івано-Франківської міської ради.

У 2011 році зустрів кохання свого життя — Анастасію, яка стала його дружиною. У шлюбі в них народилися двоє чудових синів — Владислав і Павло, яких він безмежно любив.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Вадим, не вагаючись, 25 лютого 2022 року став на захист рідної землі та своєї родини. Свій військовий обов’язок виконував у Запорізькій області. За час служби отримав звання старшого солдата та неодноразово був відзначений командуванням.

Загинув Вадим 7 липня 2025 року під час виконання бойового завдання, прикриваючи собою побратимів, у селі Малинівка Запорізької області.

Життя Вадима було сповнене тепла, турботи та добрих справ. Він завжди знаходив слова підтримки й подавав руку допомоги в найскладніші моменти.

У Героя залишилися мама, батько, сестра та двоє синів.

Максим Ігорович Шапошніков народився 13 січня 1982 року.

У 1997 році він закінчив Івано-Франківську загальноосвітню школу №15 (нині — ліцей №15). Саме тут розпочинався його життєвий шлях — формувався характер, цінності та вміння залишатися справжнім.

У 2000 році Максим завершив навчання у професійно-технічному училищі №15, де здобув кваліфікацію слюсаря з ремонту автомобілів. Та за цією професією стояло значно більше — працьовитість, відповідальність і гідність. Він не шукав легких шляхів, не боявся важкої праці, завжди чесно заробляв на життя і ніколи не відступав перед труднощами.

Особливе місце в його житті посідав спорт. Для Максима це була не просто справа — це була частина його душі. Він не лише розвивався сам, а й надихав інших, допомагав ставати сильнішими — не лише фізично, а й внутрішньо. У 2016 році він здобув звання майстра спорту з пауерліфтингу — заслужене досягнення людини, яка наполегливо працювала над собою і впевнено йшла до мети.

У 2013 році Максим зустрів своє кохання — майбутню дружину Наталію. Це була щира історія двох людей, які знайшли один одного. Разом вони створили сім’ю, сповнену тепла, турботи й любові. У них народилася донечка Міланка — його найбільша радість, гордість і сенс життя. Він безмежно любив її, і кожен його день був присвячений родині, тим, кого він оберігав.

Максим умів бути поруч. Він підтримував, допомагав, не залишав у біді. У ньому було багато світла — того світла, яке назавжди залишається в пам’яті. Для друзів він був надійним плечем, для рідних — опорою, для своєї сім’ї — цілим світом.

Після початку повномасштабного вторгнення Максим без вагань став до лав Збройних Сил України. Прослуживши два роки в обласному ОТЦК та СП, він був направлений у зону безпосередніх бойових дій.

Серед побратимів і командирів Максим користувався щирою повагою. Його цінували за надійність, спокій і внутрішню силу. Він умів знаходити рішення у найскладніших ситуаціях, зберігаючи зібраність і впевненість. Для своїх він був опорою, на яку можна було покластися в найважчі моменти. Навіть перед обличчям небезпеки залишався незламним — не відступав і не боявся труднощів.

Пів року він провів у запеклих боях, залишаючись вірним присязі, своїй державі та тим, кого любив.

13 листопада 2024 року його життя героїчно обірвалося під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Цукурине Добропільського району Донецької області.

Вічна пам’ять Герою.

Лукаш В'ячеслав - народився 21 лютого 1988 року у місті Миргород. Там минули його дитячі та юнацькі роки.

Після закінчення школи вступив до училища, де здобув спеціальність токаря. Після закінчення навчання разом із мамою переїхав до Запоріжжя, де працював та будував своє життя. Коли В’ячеславу виповнилося 20 років, тяжко захворіла мама, яка невдовзі померла. Ця втрата стала важким випробуванням у його житті.

Згодом одружився з Іриною Ярославівною Лукаш та переїхав проживати до села Камінне Івано-Франківської області. Тут працював оператором сушильних установок у ТОВ «Імперово Фудз Інтернешнл».

Був чудовим чоловіком, люблячим, чуйним та добрим батьком для чотирьох дочок дружини.

У січні 2025 року був призваний до лав Збройних Сил України. Служив матросом, бойовим медиком взводу військової частини А4635. Пройшов військове навчання в Україні та Румунії, де здобув підготовку бойового медика та отримав відповідні сертифікати.

Загинув 12 червня 2025 року під час виконання бойового завдання внаслідок влучання FPV-дрона у населеному пункті Запоріжжя Покровського району Донецької області.

Вічна пам’ять і шана Герою.

Денис Зьомко - Захисник України, стрілець, помічник гранатометника 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-та окрема гірсько-штурмова бригада «Едельвейс».

Народився Денис 13 листопада 2000 року в селі Черемхів Коломийського району. Згодом проживав у селі Камінне Івано-Франківської громади. Саме тут минули його дитячі та юнацькі роки.

Навчався у Каміннецькій ЗОШ, де закінчив 9 класів. Після школи продовжив навчання у Надвірній, у Вищому художньому професійному училищі №3, де здобував фах, пов’язаний із деревообробкою.

Після навчання працював на будівництві. Денис найшвидше серед своїх братів та сестер подорослішав та став надійною опорою для своєї родини, завжди допомагав близьким, працював і дбав про рідних.

Він не був одружений та не мав дітей, однак залишив по собі світлу пам’ять у серцях усіх, хто його знав — як добрий, працьовитий, щирий і відповідальний чоловік, який віддав своє життя за Україну.

Загинув 16 січня 2026 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Кузьминівка Бахмутського району Донецької області.

Вічна пам’ять і шана Герою.