Чабан Роман Іванович. Народився 16.03.1989 року, в селі Тисменичани Івано-Франківської області Надвірнянського району. Навчався в Тисменичанській ЗОШ І–ІІІ ступенів. Закінчив 9 класів. Після закінчення школи пішов працювати різно робочим. Він був 9 у сім’ї.

У 2010 році Роман одружився з дружиною Наталею. А у 2012 році у них народилася дочка Христина, у 2014 році — син Іван. Роман був зразковим чоловіком та батьком.

4 квітня 2024 року вступив до Збройних лав України. Був на навчанні у Старичах Львівської області. Пізніше у Костянтинівці, Часів Яр. Воював ще на Харківському, Донецькому, Курському напрямку. Він був солдат, водій другого мінометного взводу другої мінометної батареї в/ч А7400.

Чабан Роман Іванович помер 13.09.2024 року близько 05:20 у відділенні реанімації та інтенсивної терапії для хірургічних хворих Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» від поранень, отриманих 09.09.2024 р. внаслідок мінометного обстрілу під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Павлівка Сумської області.

Був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня, на жаль, посмертно.

Уліч Юрій Ігорович народився 4 травня 2000 року в селі Костянтинівка Одеської області. Згодом разом із сім’єю переїхав до села Тисменичани Івано-Франківської області, де проживав надалі.

Навчався у Тисменичанській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів, паралельно здобував музичну освіту по класу акордеона. За успіхи у навчанні та грі на акордеоні був відзначений на дошці пошани.

Одним із захоплень Юрія була кінологія. У 2017 році разом із німецькою вівчаркою Деббі взяв участь у змаганнях «Юний кінолог», де отримав диплом з відзнакою.

Після закінчення школи здобув професію тракториста, а згодом — слюсаря з ремонту автомобільних засобів. Усюди проявляв себе як відповідальна, сумлінна та доброзичлива людина.

У 2020 році добровільно пішов на строкову військову службу. Служив у місті Чоп та у 1 окремій бригаді Держспецтрансслужби. Був нагороджений грамотою та подякою за сумлінну службу.

З початком повномасштабної війни став на захист України. У липні 2024 року здобув кваліфікацію «Стрілець».

Старший солдат, старший стрілець відділення охорони роти охорони військової частини А1349 Уліч Юрій Ігорович загинув 26 жовтня 2024 року поблизу населеного пункту Новодмитрівка Покровського району Донецької області під час виконання бойового завдання.

Бойчук Віталій Іванович народився 7 квітня 1980 року в селі Тисменичани Івано-Франківської області.

Навчався у Тисменичанській загальноосвітній школі, а також у музичній школі, де опанував гру на трубі. З дитинства захоплювався спортом, особливо футболом. Після закінчення школи здобув фах водія-механіка у ДТСААФ.

У 1998 році був призваний на строкову військову службу, яку проходив у місті Харків на посаді водія-механіка.

У 2001 році одружився. Разом із дружиною виховував трьох дітей. Працював у сфері будівництва в Карпатах. Рідні та друзі пам’ятають його як добру, чесну, працьовиту людину, люблячого батька, чоловіка та сина.

Після початку повномасштабного вторгнення російської федерації добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Із 2022 року проходив службу у військовій частині А4032. Виконував бойові завдання на території Чернігівської області та у місті Бахмут Донецької області, проявляючи мужність, відповідальність і вірність військовому обов’язку.

Згодом служив водієм роти охорони Івано-Франківського міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

18 лютого 2024 року Віталій Іванович раптово помер від серцевого нападу. Його смерть стала важкою втратою для родини, друзів та громади села.

Семчук Володимир Васильович народився 4 жовтня 1965 року в селі Колодіївка. Саме тут минули його дитячі та юнацькі роки. Закінчив Колодіївську школу, де здобув середню освіту.

У 1983–1985 роках проходив строкову військову службу в армії. Після повернення до мирного життя розпочав трудову діяльність, якій присвятив багато років. Практично весь свій трудовий шлях працював водієм — спочатку в автоколоні 2222 (АТП-12754), згодом на заводі «Індуктор» в Івано-Франківську, а також водієм-експедитором на приватних підприємствах. До роботи завжди ставився відповідально та сумлінно, був працьовитим і надійним.

26 лютого 2022 року, з початком повномасштабної війни, був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив головним сержантом 2 стрілецького відділення 2 стрілецької роти військової частини А4809 — 4 окремого стрілецького батальйону.

Володимир Васильович гідно виконував свій військовий обов’язок, залишаючись вірним Україні та своєму народові.

19 липня 2023 року його серце зупинилося у лікарні міста Харків.

У Героя залишилися дружина та двоє доньок. Поховали Володимира Васильовича у рідному селі Колодіївка.

Односельці згадують його як добру, чесну, справедливу та щиру людину, яка завжди була готова допомогти іншим.

Вічна пам’ять Герою.

Григорів Тарас Ярославович — молодший сержант, номер обслуги 1-ї обслуги міномета 2-го мінометного взводу 2-ї мінометної батареї 3-ї бригади оперативного призначення військової частини 3017 «Спартан» Національної гвардії України. Позивний — «Батя».

Народився 28 грудня 1976 року в Івано-Франківську. У 1983 році пішов до 1 класу Івано-Франківської загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів №6, яку закінчив у 1992 році. У 1992–1995 роках навчався у ВПУ №21, де здобув професію токаря-розточувальника.

Після закінчення училища на початку 1995 року був призваний до лав Збройних Сил України, де прослужив два роки. Після проходження військової служби понад 18 років працював токарем на Івано-Франківському арматурному заводі.

У 2014–2016 роках брав участь в Антитерористичній операції на Донецькому напрямку.

26 квітня 2023 року був мобілізований до лав Національної гвардії України для захисту Батьківщини. За час служби неодноразово зазнавав контузій та поранень.

Із 26 листопада 2025 року вважався зниклим безвісти внаслідок бойового зіткнення поблизу населеного пункту Молодецьке Покровського району Донецької області. 20 грудня 2025 року було офіційно підтверджено загибель Тараса Григоріва внаслідок отриманих поранень.

Похований 30 грудня 2025 року на кладовищі в мікрорайоні Опришівці.

Григорів Тарас був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в Антитерористичній операції» (2016 р.), медаллю «За оборону України» (2022 р.), відзнаками міського голови Івано-Франківська «За честь і звитягу» (2016 р. та 2026 р. — посмертно), а також званням «Почесний громадянин міста» (2026 р., посмертно).