Роїк Володимир Остапович народився в селі Радча  09.10.1985 року. Навчався у Радчанській ЗОШ. Виріс у селі і після закінчення школи пішов працювати на будівництво, освоїв різні будівельні спеціальності.

Коли  виповнилося 18 років був призваний на строкову військову службу , яку проходив у Сімферополі в Криму.Після повернення з армії поїхав працювати в інші регіони України . Останнє місце його роботи – Одещина. Був одружений, має одного сина Миколу.

З початку повномаштабного вторгнення  росії в Україну  був учасником місцевої територіальної самооборони, мав проукраїнську  позицію.

В березні 2025 року  був призваний на військову службу навчального взводу навчальної роти у воєнну частину А4631. Разом із побратимами проходив військову підготовку, готуючись до відправки на передову.16 березня 2025 року помер у військовій частині. Цей день мав стати ще одним кроком до фронту, а став останнім кроком його життєвого шляху. Служба не завжди починається з бою, інколи вона закінчується на етапі навчань.

Солдат РОїк Володимир Остапович похований на сільському цвинтарі села Радча, поповнивши когорту тих , хто не встиг повернутися додому живим.

Сорока Василь Іванович народився 21.11.1971 року в селі Радча по вулиці Шухевича, 11 у багатодітній сім’ї.

Мати – Сорока Марія Амброзіївна, 04.05.1938 року народження; батько – Сорока Іван Михайлович, 30.08.1939 року народження, який помер 20.09. 2013   року.

З 1978 року навчався в Радчанській  загальноосвітній школі. Відзначався як добрий і порядний учень, захоплювався футболом.

Після школи в 1987 році вступив до Рогатинського училища, де здобув професію «тракторист-машиніст».

1990-1992 роки – строкова  служба в ЗСУ.

З 1994 – контрактна служба в ЗСУ, під час якої служив в місті Калуш у званні старший сержант. У 1996 році було присвоєно звання прапорщика.

Одружився вперше у 1998 році. Від цього шлюбу народився син – Сорока Святослав Васильович, 11.04.1999 року народження.

У 2002 році одружився вдруге. Від другого шлюбу залишилась дочка – Возняк Вікторія Василівна, 17.04.2002 року народження та син – Сорока Владислав Васильович, 25.02.2003 року народження.

Був люблячим батьком, мав чутливе і добре серце, завжди приходив на допомогу усім хто його просив, відзначався справедливістю і чесністю. Завжди пам’ятав про матір, яку дуже любив.

27.03.2024 року був призваний до лав ЗСУ. Проходив  службу у в/ч А4773 в 10 окремій гірсько-штурмовій  бригаді в Покровському районі Донецької області .

Загинув підчас бойових дій при захисті Батьківщини 24.07.2024 року в селі Тимофіївка Покровського району Донецької області.

Вважався зниклим безвісті з 24.07.2024 до 30.10.2025 року. По ДНК встановлено факт загибелі. Похований на цвинтарі у рідному селі Радча 22.11.2025 року.

Шиптур Володимир Ярославович народився 23 червня 1981 року в селі Радча. Він був єдиним сином у батьків. Ще в дитинстві з батьками переїхав на постійне місце проживання у місто Івано-Франківськ , але більшість часу любив проводити в селі у бабусь та  дідусів.

З 1988 по 1996 роки навчався в Івано-Франківську  у ліцеї № 23. 1996-1999 роки навчався у 13 училищі.

Працював у різних сферах водієм: у відділі поліції; невідкладної медичної допомоги; останнє місце роботи перед військовою службою – мережа магазинів «Сільпо».

В 35 років втратив батька, що стало для нього великим потрясінням та випробуванням. І він став опорою і підтримкою для своєї мами.

28 червня 2024 року був призваний до лав ЗСУ. Військову підготовку проходив у місті Рівне. Вірний військовій присязі солдат 21 механізованої бригади частини 4689 був переведений у місто Суми, де став на захист Сумської області від російської агресії на Курському напрямку. Там він отримав численні захворювання. Після невдалого лікування на протязі двох останніх місяців лікувався в Івано-Франківській лікарні, де і помер 19 вересня 2025 року, що стало невимовною втратою для мами та рідних.

Віталій Басараб народився 1 березня 1992 року в місті Івано-Франківську.

Навчався у загальноосвітній школі №11, з дитинства захоплювався футболом, грав за команду «Ніка». Був щирою, життєрадісною людиною, надійним другом, завжди готовим прийти на допомогу.

Після школи здобув вищу освіту на юридичному факультеті Прикарпатського національного університету. Працював у сфері підприємництва.

У червні 2022 року став на захист України. Служив у 94 прикордонному загоні, брав участь у боях за Чернігів та Бахмут. Згодом продовжив службу у підрозділі «Сталевий кордон».

1 липня 2023 року під час виконання бойового завдання зник безвісти. Понад два роки родина жила надією. 5 січня 2026 року було підтверджено його загибель за результатами ДНК-експертизи.

Не був одружений. У нього залишилися мама та вітчим.

Вічна пам’ять і слава Герою.

Іван Гудима народився 23 листопада 1978 року в місті Івано-Франківську в родині Василя та Орисі. Виріс у теплій родинній атмосфері разом із сестрами Надією та Іриною.

Навчався у загальноосвітній школі №11, згодом здобув фах слюсаря механоскладальних робіт та електрогазозварника у ВПУ №21. Працював за спеціальністю, зарекомендував себе як сумлінний і відповідальний працівник. Мав золоті руки, займався будівельно-ремонтними роботами, працював як в Україні, так і за кордоном.

У 1998 році одружився, виховав трьох синів — Василя, Олега та Андрія. Був люблячим чоловіком і батьком, надійною опорою для своєї родини.

З дитинства захоплювався футболом, грав за команди «Інтербур», «Тепловик», «Дністер-Побережжя», «Рітас-Побережжя», брав участь у численних турнірах. Свій останній матч провів 28 квітня 2025 року.

У травні 2025 року був мобілізований до лав Збройних Сил України. Після проходження підготовки отримав звання молодшого сержанта та був призначений командиром кулеметного відділення розвідувального підрозділу.

Загинув 2 серпня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині. 12 серпня 2025 року повернувся додому «на щиті».

Посмертно нагороджений відзнакою «За честь і звитягу».

Назавжди залишиться у пам’яті рідних і всіх, хто його знав, як щира, добра людина, надійний друг і відданий син України.