Микита Станіслав Йосипович народився 12 травня 2004 року в місті Івано-Франківську.

У два роки пішов до садочка, а в сім — до першого класу Івано-Франківської ЗОШ №22.

Не можна сказати, що був зразковим учнем, проте дуже любив спорт. Відвідував різні секції: гімнастику, бокс, народні танці та брейкданс, моделювання літаків, тхеквондо. Зрештою зупинився на плаванні, яким займався близько трьох років і брав участь у місцевих змаганнях.

Після закінчення 9-го класу вступив до художнього училища №3 на спеціальність «столяр, верстатник деревообробних верстатів». Теоретичні предмети любив менше, зате практичні заняття відвідував із великим захопленням.

У вільний від навчання час працював за фахом. Після закінчення училища мріяв відкрити власну столярну майстерню. Та, на жаль, війна змінила все.

У квітні 2022 року мама, прагнучи вберегти Станіслава від небезпеки, разом із ним та молодшою сестричкою виїхала до Польщі. Проте вже за два місяці, коли Стасу виповнилося 18 років, він повернувся в Україну — не зміг жити в чужій країні.

Повернувшись, працював у магазині «Епіцентр», де займався меблями — справою, яку щиро любив. Також допомагав волонтерам, і, за словами мами, його діяльність була пов’язана з підрозділом «Азов».

У 2023 році Станіслав підписав контракт із Збройними силами України.

З серпня 2023 року проходив навчання в Рівному, після чого приєднався до 75-го батальйону 102-ї окремої бригади територіальної оборони.

У березні 2024 року пройшов підготовку на оператора безпілотних літальних апаратів і став частиною команди «Mahno Group», яка займалася дронами в тому ж батальйоні. Саме з неба він нищив ворога.

Перед виходом на позиції завжди запасався енергетичними напоями та снікерсами — за це побратими дали йому позивний «Снікерс».

Стас захоплювався дронами, розповідав мамі, що найбільше любить їх збирати.

У серпні 2024 року одружився з коханою дівчиною Ілоною. Мріяв про щасливу сім’ю, власний дім і дітей.

Та, на жаль, 16 грудня 2024 року в селі Гуляйполе Запорізької області Станіслав загинув під час бойового завдання — від удару ворожого дрона-камікадзе.

Похований у селі Угринів, поблизу Івано-Франківська, на Алеї Героїв, поруч з іншими захисниками України.

Зінько Володимир Ігорович, позивний «Боксік», народився 5 лютого 1990 року. Все своє життя прожив у місті Івано-Франківськ. У ранньому віці він трагічно втратив батька. Володимира та його брата Андрія виховувала мати, яка вкладала весь сенс свого життя у своїх синів.

Навчався Володимир у школі № 25, після закінчення якої вступив до Вищого професійного училища № 21. У 2008 році, завершивши навчання, він пішов служити на строкову службу. Володимир дуже любив танці, спорт і бокс, а також навчав дітей цьому мистецтву.

У 2014 році, коли почалася війна, він без вагань приєднався до лав АТО, ставши на захист України. Бойовий шлях розпочав у складі Закарпатської гірсько-штурмової 128-ї бригади. Пройшов запеклі бої на Донецькому напрямку, у Дебальцевому та в інших гарячих точках. За службу Володимир був заслужено нагороджений, зокрема:

за бойову звитягу — відзнакою Івано-Франківської обласної державної адміністрації та обласної ради;

- за участь в антитерористичній операції;

- відзнакою УПА;

- відзнакою «Учасник АТО».

З початком повномасштабного вторгнення, служачи у складі 102-ї окремої бригади територіальної оборони, він брав участь у заходах, необхідних для оборони України, захисту населення та державних інтересів у умовах збройної агресії російської федерації. Служив у Донецькій та Запорізькій областях.

5 лютого 2025 року Володимиру виповнилося 35 років. Та відсвяткувати цей день він не встиг — уже наступного дня загинув на Запорізькому напрямку.

За роки служби Володимир отримав і пережив численні контузії та операції, які залишили глибокий слід на здоров’ї. Та попри все, він завжди повертався на фронт — до своїх побратимів, у лави ЗСУ. Захист Батьківщини був справою його життя.

Володимир був відважним воїном, який завжди відстоював справедливість і залишався вірним своїм принципам. Він служив не заради посад чи звань, а за покликанням совісті.

За 11 років війни Володимир пожертвував багато — здоров’ям та сімейним життям. Разом із коханою вони мріяли одружитися у вільній Україні, але для нього війна завжди стояла на першому місці, доки ворог залишався на нашій землі. Тепер він віддав найдорожче — своє життя, і пішов із цього світу як справжній патріот.

Андрій Ванзіляк народився 27 листопада 1982 року в місті Івано-Франківську в сім’ї робітників.

Батько — Михайло Семенович, пенсіонер.

Мати — Олександра Ізидорівна (1950–2004 рр.).

З дитинства Андрій вирізнявся спокійною вдачею, працьовитістю та відповідальністю. Він навчався у школі № 10 (1988–1993 рр.), а згодом продовжив освіту в школі № 25, яку закінчив у 1999 році.

У 2001–2002 роках проходив строкову військову службу у Надвірнянській 432-й ракетній бригаді (в/ч 3800), де здобув початкову військову підготовку.

Після служби Андрій повернувся до рідного Івано-Франківська. Він працював у різних сферах, завжди сумлінно й відповідально виконуючи свої обов’язки:

- з 2003 по 2015 рік — у Державному міському підприємстві «Івано-Франківськтеплокомуненерго»;

- з 2015 року — оператором складу, а згодом завідувачем складу у ТзОВ «Авангард-Дистрибуція»;

- також працював у будівельній галузі та на виробництві.

У 2023 році, відчуваючи поклик стати на захист Батьківщини, Андрій вступив до лав Збройних Сил України. Проходив підготовку на Рівненському військовому полігоні, а 19 липня 2023 року був зарахований до 24-ї окремої механізованої бригади імені Короля Данила (в/ч А0998).

25 липня 2023 року, виконуючи бойове завдання в районі населеного пункту Північне на Донеччині, Андрій загинув від артилерійського обстрілу, залишившись вірним присязі та своєму військовому обов’язку до останнього подиху.

У Андрія залишилися дружина — Куровець Тетяна Василівна, троє дітей — доньки Марія й Анастасія та син Петро, який успадкував від батька любов до природи та риболовлі.

Андрій був люблячим чоловіком і турботливим батьком. У вільний час захоплювався риболовлею та мисливством, часто виїжджав із родиною на природу. Його спокій, відданість сім’ї та готовність прийти на допомогу залишили по собі теплу пам’ять серед рідних, друзів і колег.

За проявлену мужність, стійкість і вірність присязі Андрій Ванзіляк посмертно нагороджений орденом «Хрест Героя», відзначений званням «Почесний громадянин міста Івано-Франківська» та нагородою «За честь і звитягу».

Солдат-гранатометник Віктор Вирстюк на псевдо “Альварес” народився 7 жовтня 1985 року в місті Івано-Франківськ. 

Навчався в місцевій школі №25. Після закінчення школи продовжив навчання у Вищому професійному училищі № 18, яке закінчив у 2003 році і здобув професію кухаря; офіціанта; бармена.

Працював по спеціальності  у кафе "Траян", а з 2016 по 2020 рік працюва за кордоном.

18 січня 2023 року призваний на військову службу за призовом по мобілізації відповідно до указу Президента України від 07.11.2022 року №758/2022. Військову присягу прийняв 24 січня 2023 року у військову частину А2582.

Навчання проходив у Великобританії.  Брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи в Житомирській,

Миколаївській, Дніпропетровській та Запорізькій областях.

У серпні - вересні 2023 року брав безпосередню участь у контрнаступі в складі роти вогневої підтримки десантно - штурмового батальйону в Запоріжській області.

7 вересня 2023 р. евакуювали  Віктора з поля бою, з отриманою травмою ноги. 13 жовтня  у військовому госпіталі м. Дніпро провели операцію на пошкодженому колінному суглобі.

Реабілітацію проходив у Івано-Франківській обласній лікарні. 

Після реабілітації (20 січня 2024 року) прибув на місце деслокації в/ч А2582. 22 січня 2024 р. відповідно до Бойового наказу військової частини та Бойового розпорядження командира, направили Віктора на виконання бойового завдання. 

27.01.2024 р.  виконуючи бойове завдання за призначенням, ведення штумових (наступальних)   дій поблизу населеного пункту Вербове, Пологівського району, Запорізької області зник безвісти за особливих обставин, під час проходження військової служби при забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації під час воєнних дій на території України (пов'язаних із захистом Батьківщини),  номер обслуги 3 гранатометного відділення гранатометного взводу роти вогневої підтримки 2 десантно-штурмового батальйону військової частини А2582 солдат призваний по мобілізації Вирстюк Віктор Михайлович, що підтверджується рапортом командира роти вогневої підтримки.

Відданий військовій присязі на вірність українському народу, мужньо виконавши військовий обов'язок, в бою за Україну, її свободу і незалежність, загинув  Віктор 27 січня 2024  року, біля населеного пункту Вербове, Пологівського району, Запорізької області внаслідок військових дій <<Вибухове руйнування голови та осколкове поранення тулуба і кінцівок >>  яка послужила причиною його смерті, підтверджена лікарським свідоцтвом про смерть від 21.06.2024 року виданим КЗ <<Львівське обласне бюро судово-медичної експертизи>>. 

Воїну назавжди 38. 

Віктор  залишиться назавжди в наших серцях таким як він був : доброзичливим, життєрадісним, чесним, порядним, відповідальним, великим патріотом України. Найкращим люблячим сином, братом, дядьком. В нього залишились мама Марія, сестра Тетяна, племінники Володимир і Максим.

Поховали Віктора 22 жовтня 2024 р. на Алеї Героїв міського кладовища в селі Чукалівка.

Нагороджений Віктор (посмертно): ОРДЕНОМ “ЗА МУЖНІСТЬ ” III СТУПЕНЯ , ВІДЗНАКОЮ "ЗА ЧЕСТЬ І ЗВИТЯГУ" та “ПОЧЕСНИЙ ГРОМАДЯНИН МІСТА”.

Вічна і Світла пам'ять синочку, Янголу небесного війська.

Пам'ятаємо, любимо, сумуємо...

Липовецький (Гах) Андрій Васильович народився 14 лютого 1973 року в місті Івано-Франківськ у родині доброзичливих людей — Василя та Анни Липовецьких. Зростав кмітливим і допитливим хлопцем разом із братом, Липовецьким Ярославом.

По досягненні шкільного віку розпочав навчання у школі №10.

У 1986 році був переведений до середньої школи №20.

У 1990 році закінчив школу №20. Після цього продовжив навчання, здобуваючи професію провідника в училищі №13. По завершенні навчання працював на Укрзалізниці.

У 1994 році одружився з Гах Мартою.

У 1995 році народився син Андрій. Родина проживала в Івано-Франківську на вулиці Вовчинецькій.

У 2017 році Андрій змінив професійну діяльність, розпочавши роботу як приватний підприємець.

У 2022 році, з початком повномасштабного вторгнення рф на територію України, став на захист Батьківщини. Брав участь у бойових діях у багатьох гарячих точках. За словами побратимів, був взірцевим воїном і чудовим командиром відділення.

У 2024 році народилася його онучка Софія.

Андрій був добрим батьком і дідусем, люблячим чоловіком та вірним побратимом.

5 вересня 2024 року його життя обірвалося — Андрій загинув внаслідок прицільного мінометного обстрілу. Похований у селі Хриплин, де проживав у останні роки свого нелегкого життєвого шляху.