Перегіняк Ігор Ярославович, старший стрілець 2 відділення 3 стрілецького взводу 2 стрілецької роти (резервної) військової частини 1241 Національної гвардії України.

Ігор народився 21 жовтня 1977 року в селі Старий Угринів Калуського району. Був другою дитиною в сім’ї. Коли його старший брат Тарас помер від важкої хвороби, став справжньою опорою і підтримкою для своїх батьків: допомагав по господарству, доглядав за молодшою сестричкою Надею, був дбайливим і уважним сином. 

Був надзвичайно чуйною, доброю і життєрадісною людиною, завжди готовий першим прийти на допомогу. По життю він ішов усміхненим і завжди вірив у світле майбутнє. 

Закінчив Староугринівську школу.

Він завжди посміхався, випромінюючи добро! З ним було легко і цікаво спілкуватися. Користувався повагою серед однокласників. Він не прагнув до лідерства, але до його думки завжди прислухалися.

Ще зі шкільних років закохався в свою однокласницю Зоряну, згодом ті дитячі почуття переросли у справжню взаємну любов і поєднали їх у прекрасну молоду сім’ю.

Перед тим були роки студентства – спочатку Новобузький аграрний технікум, згодом Івано-Франківський Національний технічний університет нафти і газу. Ігоря завжди оточувало багато друзів, його любили за життєрадісну і веселу вдачу, за добре чуйне серце і бажання та вміння допомогти й підтримати. 

Одружилися з Зоряною в 2000-му році, ще будучи студентами. У щасливому шлюбі народилося двоє дітей – Вікторія та Олександр, яких він безмежно любив і оточував своєю батьківською турботою та увагою. 

У шлюбі прожили 24 щасливих роки.

Щоб утримати сім’ю, Ігор не цурався важкої фізичної праці, займався будівельно-ремонтними роботами, працював механіком на виробництві нетканих волокон, встановлював системи опалення та сантехніку. До чого б не брався – все робив майстерно і якісно, бо мав «золоті руки». 

З 2015 року і до повномасштабного вторгнення працював на ВО «Карпати», де користувався повагою і любов’ю колег та друзів. 

На початку війни, 3 березня 2022 року, добровольцем вступив до лав Національної гвардії України. Він був справжнім патріотом і не міг залишатися осторонь, хоча жодної військової спеціальності не мав і ніколи зброї в руках не тримав. Зате мав велике почуття обов’язку і сильний незламний дух. Виконував бойові завдання в найгарячіших точках – біля Кремінної та на Покровському напрямку.

Зі слів побратимів Ігор був стриманий, розсудливий, на нього завжди можна було покластися без усякого сумніву.

Загинув боєць 27 вересня 2024 року внаслідок штурмових дій ворога поблизу східної околиці населеного пункту Миролюбівка Покровського району Донецької області. Загинув як Герой, зі зброєю в руках, до останнього подиху захищаючи позиції. У жовтні воїну мало б виповнитися 47 років. 

Свій останній спочинок знайшов 9 листопада на Алеї Героїв центрального кладовища Івано-Франківської громади.

Вічна йому пам’ять і слава...

Салко  Тарас Михайлович народився 18 серпня 1989 року в с. Радча Тисменицького району на Івано-Франківщині. Зростав дуже добрим, веселим і слухняним хлопчиком.  Був надзвичайно працьовитим, завжди любив допомагати, був безвідмовним, відповідальним. Його щирість притягувала людей, а працьовитість викликала повагу.  

Закінчив 11 класів Радчанської загальноосвітньої школи. «Кажуть, що справжнє світло не кричить про себе, воно просто світить. Таким був Тарасик – дивовижно спокійним, врівноваженим і неймовірно добрим. У нашому класі він був тим острівцем спокою, до якого завжди хотілось тягнутися. Він ніколи не шукав конфліктів, умів вислухати так, як ніхто інший і допомагав просто тому, що мав добре серце. Війна забирає саме таких – тих, хто був занадто чистим для цього жорстокого світу» - такі слова написала про воїна  його класна керівниця Віра Гарасимович.

Після школи поступив  в  Івано-Франківський коледж технологій та бізнесу, який закінчив у 2008 році.

У листопаді 2008-го був призваний до лав Збройних сил України, служив стрільцем у роті морської піхоти військової частини А2272 м. Феодосії (АР Крим). 

У цивільному житті Тарас знайшов своє покликання у створенні краси. Він був справжнім віртуозом у викладенні бруківки. Тарас зібрав власну бригаду, з якою об'їздив не тільки нашу область. Його знали як фахівця, чия робота була бездоганною – від маленьких двориків до великих площ. Його узори, викладені з бруківки, будуть ще багато-багато років радувати око мешканців нашого краю.

З перший днів повномаштабної війни став на захист нашої Держави. Служив молодшим сержантом у 7-му окремому стрілецькому батальйоні військової частини А7091, був стрільцем-гранатометником,  командиром 1 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 2 стрілецької роти. Разом з побратимами пройшов запеклі бої на Харківщині (Ізюм), Донеччині (Лиман), Луганщині (Невське) та Запоріжжі (Роботино). Загалом пробув 768 днів на бойових позиціях, евакуйовував тяжкопоранених побратимів. Кілька разів був поранений біля села  Невське Луганської області, отримував контузії, але після лікування знову повертався у стрій до своїх побратимів. Після останнього поранення та кількох операції був переведений у радіотехнічний батальйон  Галицько-Волинської радіотехнічної бригади повітряного командування «Захід» військової частини А4604, де встиг прослужити нецілий місяць аж до смерті. За час служби заробив багато хворіб, але був дуже терплячим і ніколи не жалівся, з мужністю витримував усі випробування. На запитання рідних завжди відповідав, що все добре.

Особливе місце в серці Тараса займала родина. Для своєї молодшої сестри він був не просто братом, а справжнім ангелом-охоронцем, опорою та порадником. Він оточував її неймовірною теплотою, дбаючи, щоб вона завжди відчувала себе захищеною. Ця любов поширювалась і на племінників Богдана і Настю, яких Тарас обожнював понад усе. Він міг годинами гратися з малечею, стаючи для них найкращим другом і прикладом для наслідування, дуже ними тішився, завжди про них розказував своїм побратимам. У їхню честь і взяв  собі позивний «Вуйко».

Відданий військовій присязі на вірність Українському народу, помер 18 квітня 2025 року від поранень  та ускладнень, отриманих під час виконання бойових завдань, пов’язаних із захистом Батьківщини, поблизу н.п. Невське Луганської області.

За час військової служби отримав багато нагород: почесну відзнаку «7 окремий стрілецький батальйон», нагрудний знак «Ветеран війни – учасник бойових дій»,  відзнаку  Міністра   оборони України «За поранення» та дві лаврові гілки «За жертву крові в боях за волю України». 

Прижиттєво нагороджений Орденом «За мужість» III ступеня.

Похований на кладовищі в с. Радча.

Ганчак Сергій Іванович народився 16.10.1990 року в  с. Радча.  Він був найстаршою дитиною багатодітної сім’ї. В школі вчився старанно, був товариським і веселим. До сьомого класу навчався в Радчанській школі.

У 2003 році вся сім’я  переїхала в село Джурків  Підгайчиківської  ОТГ Коломийського району, де продовжив навчання в середній школі села Росохач.

Після закінчення школи пішов навчатися в Івано - Франківське училище 18, де вивчився на кухаря - технолога. 

Працювати поварем у ресторані. Сергій був опорою для мами у вихованні молодших сестер і брата. У 2012р. oженився, а у 2013році у сім’ї народився син Олег. За бажанням дружини повернувся з Франківська жити в село Росохач. Роботи не було, і обоє поїхали на роботу в Польщу.

Повернувшись із - за кордону, до професії не повернувся. Пішов працювати в Радчу де встановляли сонячні батареї, а згодом на будовах. Працював з радчанськими хлопцями, підтримував зв'язок з своїми однокласниками з Радчі.  Потім війна, мобілізовано  Сергія і до військової частини А0641,81- ша (ОАБ) в травні 2023 року разу направили на воєнне навчання в Англію, де він був 1,5 місяця.

Після навчання зразу відправили на передову  в штурмову бригаду 81- ша (ОАБ). З січня він рахувався безвісти  пропавши. А1лютого повідомили, що Сергій загинув під Авдіївкою при виконанні бойового завдання.

18.01.2024 в районі населеного пункту Білогорівка, Луганської області, під час штурму наших позицій збройними силами ворога.

«Неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати, проте світлі спогади про Героя України завжди будуть сильнішими за смерть… Нехай світла пам’ять про СЕРГІЯ назавжди залишиться в серцях близьких та знайомих, а Бог подарує йому вічне життя та спокій», – такими були слова некрологу громади Похований 20.02.2024 у с. Джурків Підгайчиківської ОТГ, Коломийського району

Луканюк Микола Васильович народився 12.12.1972 року в селі Радча.

Закінчив Радчанську ЗОШ і зразу пішов працювати на будівництво, бо народився і ріс у великій дружній  сім’ї, був єдиним братом у своїх п’яти сестер.

Працю Миколи дуже цінували, бо мав золоті руки.Одружився, та переїхав із рідного села в с. Крихівці. Більше 20 років проживав разом із сім’єю. Мав дружину та двох синів.

У мирному житті Микола завжди працював на будівництві; був професіоналом у своїй справі.

З перших днів повномасштабного вторгнення перебував на фронті, на передовій. Спочатку воював на Харківському напрямку, де отримав поранення і був на лікуванні. Через певний час став знову у стрій і продовжив захищати Україну вже на Донецькому напрямку у найгарячіших точках. Отримав позивний «Кока», саме за цим прізвиськом  Миколу знали всі в селі віддавна. Був солдатом в/ч А0409 номером обслуги відділення мотопіхотної роти 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. 24.01.2025 року в районі села Васюківка Бахмутського району Донецької області внаслідок важкої вибухової травми, отриманої під час штурмових дій противника, захищаючи волю та незалежність України, солдат Луканюк Микола Васильович, який де-який час вважався зниклим безвісті,  визнаний загиблим.

Вічна пам’ять і шана Герою.

Похований на кладовищі села Радча.

Ратич Володимир Григорович народився 31.12.1984 року в селі Верхнє Синьовидне Сколівського району Львівської області у багатодітній сім’ї. Крім нього у матері є ще три сини і дочка.

15.08.2023 року одружився із Олександрою Богданівною, жителькою вул. Миру, 16 села Радча. Спільно виховували дочку Олександри – Діану, 08.09.2013 року народження.

До цього перебував у шлюбі із жителькою с. Вільшаниця Тисменицької міської територіальної громади Івано-Франківської області. В цьому шлюбі народилося двоє дітей: дочка Вероніка – 18 років та син – Ростислав – 20 років.

У серпні 2024 року призваний на службу в ЗСУ. Гідно пройшов шлях воїна – розвідника-навідника 1 розвідувального відділення розвідувального взводу розвідувальної роти в/ч А7050. За званням солдат.

Отримав осколкові поранення, несумісні з життям, внаслідок атаки ворожого дрона, від яких помер 19.06.2025 року підчас виконання обов’язків військової служби, пов’язаних із захистом Батьківщини в населеному пункті Малинівка Полочівського району Запорізької області.

Ратич Володимир Григорович гідно із честю виконав свій громадянський обов’язок по захисту Батьківщини і віддав своє життя за кращу долю для рідних.