Чучук Володимир Богданович — військовослужбовець 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша Сухопутних військ України.

Народився 16 липня 1992 року в Івано-Франківську. У 1999 році пішов до 1 класу Івано-Франківської загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів №6, де навчався до 2007 року. Після закінчення 9 класу вступив до будівельного ліцею №5, де здобув професію маляра-штукатура.

Працював за фахом у будівельній компанії «Ярковиця». Через стан здоров’я не проходив строкову військову службу. Згодом працював на фабриці чоловічого одягу «Петекс» в Івано-Франківську, де здобув професію водія.

20 квітня 2024 року прийняв рішення стати на захист Батьківщини у лавах Збройних Сил України. Свій перший і останній бій Володимир прийняв на Покровському напрямку.

На сайті Міністерства внутрішніх справ України у розділі «Зниклі громадяни» зазначено, що військовослужбовець зник 18 червня 2024 року в селі Уманське Донецької області. Саме цей день вважається датою загибелі Володимира Чучука.

7 серпня 2025 року Володимира Чучука поховали на кладовищі в мікрорайоні Опришівці.

Владислав Сенюк – молодий герой, для якого любов до сім’ї, віра в Бога та відданість Україні були понад усе. Він був люблячим чоловіком і батьком та мужнім воїном, який пройшов найважчі бої та не раз жертвував собою заради інших. Його життя – це шлях відповідальності, доброти й сили, а його загибель – символ самопожертви заради країни та сім’ї, яку він любив понад усе.

Коли Владислава не стало, з усієї України люди їхали, щоб віддати шану. На прощання з ним в Києві прийшли сотні військових, представники командування, генерали, голова СБУ Василь Малюк побратими з різних бригад і просто ті, хто чув про нього. У церкві, в Івано-Франківську, де колись він співав і служив, не вистачало місць. Влад був сином загиблого воїна, який продовжив шлях батька і віддав життя за Україну. Його бабуся вже втратила двох синів, а тепер і онука на цій війні.

Владислав Сенюк народився у родині, де поєдналися військова дисципліна, щира любов до життя та християнські цінності. Його батько Віталій був військовослужбовцем, боронив Україну на сході з 2014 року, разом з дружиною Іриною вони виховували трьох дітей у теплі, турботі та християнських цінностях.

Найближчою подругою дитячих років для Влада була його сестра Юлія. Вони росли нерозлучними: разом грали, разом навчалися, разом виступали на сцені. Музика увійшла в їхнє життя з ранніх років. Юлія грала на фортепіано, Влад на гітарі, разом співали.

Та водночас дитинство Влада було позначене і військовою атмосферою. Батько часто брав його на полювання, показував дисципліну й силу характеру. Це стало тим зерном, що проросло пізніше, коли настав час боронити країну.

Після школи Влад вступив до Коледжу технології та бізнесу в Івано-Франківську, а згодом здобув вищу освіту в Прикарпатському університеті. Саме в студентські роки він зустрів свою майбутню дружину Тетяну. Вони вчилися на одному курсі в коледжі, а згодом поєднали життя шлюбом.

Невдовзі з’явилася перша донечка – Віталіна, названа на честь дідуся. Згодом народилася друга – Лія.

Змалку Влад разом із сім’єю відвідував церкву в місті Чортків. Батьки прийняли водне хрещення, і діти виросли в атмосфері християнських цінностей. Влад співав у групі прославлення, грав на гітарі, разом із сестрою виступав на християнських фестивалях.

В молодому віці він прийняв водне хрещення. Відвідували з сім’єю євангельську протестантську церкву у Івано-Франківську.

Коли у 2014 році розпочалася війна на сході України, батько Влада – Сенюк Віталій Дмитрович – пішов на війну. У 2017 році він загинув у Луганській області. Його рідний дядько – Сенюк Андрій Дмитрович – загинув на війні у 2022 році.

А коли у 2022 році Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Влад не вагаючись став до оборони. Спочатку він приєднався до тероборони у Франківську. Потім служив у французькому легіоні, Збройних силах України, а згодом, і до останнього дня життя – у СБУ. 

Командири відзначали його мужність і самопожертву: «Він ніколи не стояв осторонь. Там, де можна було не робити, він ішов і робив».

З часом Влад очолив власну бойову групу. Разом з побратимами виконував найскладніші завдання — у глибокому тилу ворога, на лінії зіткнення, під безперервним вогнем.

Влад загинув у бою 25 вересня. Це не мало бути його виїздом, він не повинен був сідати в ту машину. Але, як завжди, вирішив допомогти побратимам. Ворожий дрон влучив у броньовану машину, смертельно поранивши його.

Прощання з Владиславом проходило у Києві 2 жовтня та Івано-Франківську 3 жовтня. У столиці церемонія була закритою, переважно для військовослужбовців. Але людей прийшло стільки, що, за словами брата Юрія, «здавалося, пів Києва прощалося з ним». На Івано-Франківщині прощання відбулося у церкві, де він був членом. Повна церква людей, спів хору, прапори, багато машин у похоронній колоні – усе це стало свідченням поваги до людини, яка віддала життя за інших. Поховали його на Алеї Слави у Франківську.

24 лютого 2026 року Президент України Володимир Зеленський підписав указ про присвоєння звання Героя України капітану Владиславу Сенюку (посмертно). Згідно з документом, найвищу державну нагороду з удостоєнням ордена «Золота Зірка» присвоєно «за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові».

Андрій Васильович Лопух народився 5 квітня 1989 року в селі Новоселиця Долинського району. Дитячі роки провів у родинному теплі разом із мамою, сестрою та братом.

Змалку був життєрадісною, доброю та щирою дитиною. Вирізнявся веселою вдачею, чуйністю та любов’ю до людей. Відвідував дитячий садок у Вигоді, а в 1996 році розпочав навчання у Новоселицькій школі. Після завершення початкових класів продовжив здобувати освіту у Вигодській загальноосвітній школі, де у 2005 році закінчив дев’ять класів.

Того ж року вступив до Івано-Франківського професійного училища №13, де здобув обрану професію. У 2008 році був призваний на строкову військову службу, яку гідно пройшов, загартувавши свій характер і зміцнивши почуття відповідальності.

Після повернення працював у Вигодському лісокомбінаті. Саме там зустрів своє перше і єдине кохання — Наталію. У 2012 році вони створили сім’ю, яка стала для Андрія найбільшою цінністю та надійною опорою в житті.

У 2015 році в подружжя народився первісток — син Максим. Того ж року Андрій став на захист України, проходячи службу в зоні проведення антитерористичної операції. Виконував свій військовий обов’язок протягом року, залишаючись вірним присязі та своїй державі.

У 2020 році родина поповнилася ще одним щастям — народився другий син Давид.

Андрій був люблячим батьком, турботливим чоловіком і доброю людиною. Понад усе цінував свою сім’ю, любив життя та вмів радіти простим речам. Серед його захоплень були малювання, риболовля та різьблення й майстрування по дереву. Він був працьовитим, щирим і завжди готовим прийти на допомогу тим, хто її потребував.

У липні 2023 року Андрій Васильович знову став до лав захисників України. Побратими знали його за позивним «Чечен».

Молодший сержант Лопух Андрій Васильович служив командиром гармати 3-го розрахунку 2-го артилерійського взводу артилерійської батареї військової частини А4165.

29 червня 2024 року, виконуючи бойове завдання поблизу селища Білогорівка Сєвєродонецького району Луганської області, Андрій загинув, до останнього подиху залишаючись вірним військовій присязі та своєму народові.

Світла пам’ять про Андрія назавжди житиме в серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто мав честь знати його. Він був справжнім патріотом, люблячим сім’янином і мужнім воїном, який віддав найдорожче за свободу та незалежність України.

Вічна пам’ять і слава Герою України.

Василь Ярославович Дричак народився 29 квітня 1984 року в селі Маркова Богородчанського району Івано-Франківської області. У дитячі роки разом із родиною переїхав до Івано-Франківська, де минули його шкільні та юнацькі роки.

У 1991 році розпочав навчання у ліцеї №18 міста Івано-Франківська, де здобував освіту до 1999 року. Згодом вступив до ліцею при Вищому професійному училищі №13, а впродовж 2001–2003 років продовжив навчання у цьому закладі, опановуючи майбутню професію.

У 2003 році був призваний на строкову військову службу до лав Української армії. Після її завершення повернувся до мирного життя та працював на Івано-Франківському міськмолокозаводі, де зарекомендував себе сумлінним і відповідальним працівником.

У 2013 році Василь створив власну сім’ю. Разом із дружиною Уляною будував родинне щастя, засноване на любові, взаємній повазі та підтримці. Найбільшою радістю для подружжя стало народження доньки Анни у 2018 році. Василь був турботливим чоловіком, люблячим батьком і надійною опорою для своїх рідних.

Рідні, друзі та знайомі згадують його як добру, щиру, працьовиту й відповідальну людину. Він умів підтримати у важку хвилину, завжди був готовий допомогти та користувався заслуженою повагою серед людей.

У 2023 році Василь Ярославович став на захист України, мобілізувавшись до лав Збройних Сил України. Службу проходив у складі 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Після проходження військової підготовки виконував бойові завдання на Запорізькому напрямку.

Під час служби отримав поранення та контузію, однак, пройшовши лікування й реабілітацію, повернувся до виконання військового обов’язку. Незважаючи на випробування війни, залишався вірним присязі та продовжував захищати Україну у складі військової частини А1556.

15 березня 2025 року Василь загинув поблизу населеного пункту П’ятихатки Запорізької області на Оріхівському напрямку. До останнього подиху він мужньо виконував свій військовий обов’язок, захищаючи незалежність, свободу та майбутнє українського народу.

Світла пам’ять про Василя назавжди залишиться у серцях дружини, доньки, рідних, друзів, побратимів і всіх, хто його знав. Його життєвий шлях став прикладом людської гідності, відповідальності, любові до сім’ї та безмежної відданості Україні.

Вічна пам’ять і слава Герою України.

Андрій Данцевич народився 23 жовтня 1999 року. У великій і дружній родині він був другим сином. Разом із ним зростали ще двоє братів та сестра.

Навчався у школі села Вістря. З дитинства був працьовитим, допитливим і щирим. Після закінчення школи обрав професію автомеханіка — справу, яку щиро любив і в якій постійно вдосконалював свої знання та навички.

Андрій мав веселу вдачу, був відкритим, доброзичливим і надзвичайно компанійським. Його знали й цінували багато людей, а друзів у нього було незліченна кількість. Він умів підтримати, допомогти та подарувати гарний настрій кожному, хто був поруч.

Паралельно з навчанням самостійно освоїв гру на гітарі. Любов до музики стала ще одним його захопленням. Після закінчення училища займався ремонтом автомобілів, а згодом опанував і будівельну справу, не боячись жодної роботи та завжди прагнучи розвиватися.

У 2019 році Андрій вступив на навчання за спеціальністю тракториста. У 2020 році був призваний на строкову військову службу. Після її завершення, 1 грудня 2021 року, повернувся додому, а вже 14 січня 2022 року виїхав на роботу до Польщі.

Та коли розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, Андрій без жодних вагань повернувся на Батьківщину. Свідомо прибув до територіального центру комплектування та соціальної підтримки, очікував на виклик і вже 6 березня 2022 року став до лав Збройних Сил України, щоб захищати рідну землю, свій народ і майбутнє своєї держави.

Данцевич Андрій Володимирович, 1999 року народження, служив стрільцем кулеметного відділення кулеметного взводу стрілецького батальйону військової частини А… .

25 квітня 2024 року під час виконання бойового завдання Андрій загинув у районі населеного пункту Переїзне Донецької області.

Йому назавжди залишиться 24 роки.

Світла пам'ять про Андрія житиме у серцях рідних, друзів, побратимів та всіх, хто його знав. Він віддав найдорожче — своє життя — за свободу і незалежність України.

Вічна пам'ять і слава Герою України.