Криниченко Юрій Генадійович (позивний Лютий) народився 5 червня 1982 року в м. Івано-Франківську. Навчався в ЗШ № 23 в класі з поглибленим вивченням англійської мови. Юрко мав дуже добрі музичні дані, закінчив музичну студію по класу кларнета при Івано- Франківському музичному училищі ім. Дениса Січинського. Дуже любив спорт - займався плаванням, боксом, був чудовим і безстрашним сноубордистом.

Був дуже кмітливим, допитливим, товариським і веселим хлопцем, мав багато друзів і в класі і на вулиці, вдома завжди було гамірно. Ще з 5-го класу Юрко захопився виготовленням виробів з дерева, а оскільки завжди любив малювати, після закінчення школи вступив до Прикарпатського педагогічного університету за спеціальністю декоративно-прикладне мистецтво. Мав золоті руки, виготовляв художні вироби з дерева і з металу. На 3-му курсі був на стажуванні в США, де мав можливість вдосконалити вільне володіння англійською. 

Юрко завжди не терпів брехні і зла, захищав слабших, а патріотизм і активну громадянську позицію формував в сім’ї, розмовляючи з дідусем Володимиром, який пройшов непростий шлях в Повстанській Армії.

З перших днів Революції Гідності 2004 року Юра з товаришем виїхав до Києва на Майдан, жив у наметовому містечку до останнього дня -  малював плакати, писав лозунги і на все життя пройнявся тим духом Свободи, який зробив родиною всіх, хто у визначальні для України дні повстав проти московського ярма. Натхненний  подіями, написав Гімн Майдану, запис якого вдалося здійснити завдяки музикантам чудового етногурту ,,Петровичі “. В тривожний час другого Майдану також був у Києві.

Юрко закінчив  курси підготовки екіпажів міжнародних круїзних кораблів, після яких успішно працював на посаді адміністратора, був визнаний одним з кращих. Він побачив увесь світ -Норвегію і Швецію, Канаду і Аляску, Бразилію і Чилі, Іспанію і Мексику,  Домінікану і Багами, бачив українську полярну станцію ім. Академіка Вернадського і займався підводним плаванням на Великому Бар’єрному рифі в Австралії. Але завжди, повертаючись додому, Юра говорив, виходячи на галявину перед Івано-Франківським озером: ,, Мамо, такої краси як у нас нема ніде. Заробляти можна в світі, а жити треба вдома.”

Коли розпочалось вторгнення росії в Україну, Юрій відразу записався в тероборону, деякий час був у Київському ТРО, а 15 березня 2022 року добровольцем вступив до лав ЗСУ. Після навчання в Яворівському таборі був рядовим розвідроти 36 Бригади Морської піхоти,(36 ОБрМП, вч А2802). Це була важлива і важка чоловіча робота, Юра не любив говорити про ,,виходи”, як він їх називав - це були нічні пробирання на лінію фронту, коли наші хлопці-розвідники в повній тиші і темряві проходили по 12-15 кілометрів, витягаючи з-під обстрілів поранених і загиблих воїнів, а потім лікували стерті до крові ноги, хоча взуття замовляли  власним коштом в інтернеті найкраще і найдорожче. Найдовше воював під Авдіївкою, Покровськом, Кринками; в Донецькій, Запорізькій та Херсонській областях. 

Після навчання в Одеській Військовій Академії Юрій отримав звання молодшого лейтенанта і прийняв посаду командира взводу десантно-штурмової роти 36 ОБрМП.

Є відео, де Юрій з хлопцями 05.08.2023 року вертаються в частину щасливі після боїв на так званій ,,лінії суровікіна”. 10 жовтня Юра склав екзамен на блакитний ,,штормовий берет”. 17 жовтня останній раз подзвонив додому мамі, сказав: ,,Збираюся на вихід.” А 18 жовтня о 10 ранку Юрко отримав осколкове поранення в живіт, під бронежилет. Він з усіх сил тримався за життя, останній раз подзвонив в частину о 20.00. Витягнути його не вдалося.  Юрій ,,Лютий” загинув під час визволення лівого берега Дніпра в Кринках Херсонської області. Нагороджений медаллю ,,За хоробрість в бою”, ,,За честь і звитягу'',  Орденом  ,,За мужність” 3 ступеня, відзнакою «Почесний громадянин міста».  

Руслан Ганущак — народився 14 квітня 1970 року в Івано-Франківську. Навчався у школі № 13, любив мандрувати, багато років професійно займався альпінізмом. Автор кількох документальних фільмів, один із них — під назвою «Україна. Майдан. Перезавантаження» — присвячений подіям Революції гідності. Також був одним із операторів-аматорів документального фільму «Зима у вогні».

У січні 2014 року, коли знімав бої на Грушевського, Руслан був поранений у стегно внаслідок вибуху світлошумової гранати, до якої беркутівці прив’язували уламки каміння чи металу, перетворюючи їх на осколкові. Він також знімав розгін мирної ходи 18 лютого та штурм Майдану ввечері того ж дня, початок пожежі в Будинку профспілок тощо. Усі ці матеріали Руслан Ганущак передав до Генеральної прокуратури, і вони використовуються як докази під час досудового слідства та в судах щодо злочинів, учинених під час Революції гідності. Сам Руслан також проходив як свідок у справах Майдану.

Як воєнний оператор розпочав свою діяльність у 2014 році, будучи бійцем батальйону «Азов». Він став одним із документалістів війни на Донбасі, фіксував злочини російських військових у Широкиному, Гранітному, Бердянському, Лебединському та Мар’їнці.

Його роботи, зокрема фільм про грузинських добровольців «Брат за брата», були представлені у США, Великій Британії та інших країнах світу, привертаючи увагу до боротьби України за свободу.

У 2016 році Руслан Ганущак зняв документальний фільм про війну на Донбасі — «Два дні в Іловайську», присвячений подіям, із яких починався Іловайський котел.

З початку повномасштабного вторгнення Ганущак як військовий кореспондент і оператор висвітлював бойові дії на Чернігівщині та Київщині, неодноразово потрапляв під обстріли. Також він став свідком ексгумації масових поховань після визволення північних регіонів України. Згодом приєднався до Збройних сил України вже як солдат — водій Хамві одного з підрозділів ударних дронів у складі 92-ї механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Брав участь у бойових діях на Курщині.

Відео, які знімав Руслан Ганущак на війні, транслювали українські телеканали та іноземні медіа. Також він був гідом воєнного кореспондента «Los Angeles Times» Сергія Лойка.

У 2023 році в Івано-Франківську відбулася його фотовиставка «Дорогами війни». В експозиції — світлини зруйнованих міст України після повномасштабного вторгнення російських військ.

11 січня 2025 року загинув під час бойових дій у Курській області.

У нього залишилися дружина Олександра та донька Ірина.

Фільварок Ігор Миколайович

28 березня 1979 року в селі Блюдники Галицького району народився Ігор. Трохи згодом переїхав до міста Івано-Франківськ, де й проживав.

З другого класу навчався у ліцеї №13. Після дев’ятого класу пішов навчатися до ПТУ №8, де здобув спеціальність та повну середню освіту.

Працював охоронцем на різних підприємствах, а також тривалий час їздив за кордон на роботу.

У 2004 році одружився з Іриною, і разом вони народили донечку Марійку, яку Ігор дуже любив. Свою доньку він також відвів до рідної школи №13, коли їй виповнилося 7 років, де вона навчалася до 11 класу.

У 2014–2015 роках брав участь у зоні АТО, звідки повернувся ледь живим, виходячи з Дебальцевого. Був нагороджений почесною відзнакою УБД.

Коли 24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна, Ігор у лавах Національної гвардії України (в/ч 3002) знову пішов захищати українців від ворога. Протягом трьох років Ігор, солдат-стрілець 1-го стрілецького відділення 3-го стрілецького взводу 4-го стрілецького батальйону, ніс варту з охорони та оборони важливих державних об’єктів.

Їхня частина неодноразово направлялася на передову за бойовими розпорядженнями в Донецьку область.

27 лютого 2025 року, під час виконання бойового завдання із захисту Батьківщини, внаслідок скиду БПЛА ворогом Ігор отримав осколково-вибухові поранення, несумісні з життям.

З 27.02.2025 року вважався безвісти зниклим, оскільки не було можливості забрати його з поля бою.

25 березня 2025 року побратими зуміли забрати тіло Ігоря, яке 31 березня 2025 року поховали на Алеї Героїв у селі Чукалівка.

Ігор був чуйною, добросовісною та чесною людиною. Завжди залишався відданим своїй Батьківщині та родині. Коханий чоловік і люблячий батько завжди оберігав своїх рідних та щиро вірив у нашу ПЕРЕМОГУ!