Івано-Франківськ - місто героїв

Сергій Мороз

Сергій Мороз
Сегрій Мороз Васильович, позивний «Фрост» - військовий капелан, парамедик, волонтер.

Народився 9 лютого 1977 року в місті Івано-Франківськ. 

З 1998 року працював у ремонтно-будівельній сфері, а в 2004 р. навіть заснував першу в місті дизайн-студію «Дім».

Паралельно з навчанням Сергій шукав шлях до Бога. Вже у 19 років став дияконом протестантської громади, а в 29 - отримав сан військового капелана. 

Разом з дружиною Тетяною, виховував двох синів - Нікіту та Олександра.
У родині завжди панували патріотичні настрої, адже дід Сергія був вояком дивізії СС «Галичина», а двоюрідна бабуся на псевдо «Весна» - зв’язковою УПА. 

«Фрост» був учасником Помаранчевої революції, займав активну позицію під час Революції гідності. 

З початком бойових дій на Сході України, пройшов ряд курсів з тактичної домедичної допомоги, зокрема від Червоного Хреста. 

У січні 2015 р. увійшов до складу медичного батальйому УДА - «Госпітальєри», як водій-парамедик, капелан.

З 2016 по 2017 роки був старшим інструктором вишкільного центру батальйону. 

Увесь цей час Сергій працював на першій лінії - селища Широкіно, Піски (Донецька обл), де і був травмований. 

Опісля був змушений припинити активні ротації та зайнятися волонтерством.  

У січні 2018 року дізнався про страшний діагноз - гліобластома мозку 4 ступеня. 

Сергія прооперували в лікарні Мечнікова у Дніпрі. 

Більше року він боровся з хворобою та 13 березня 2019 помер. 

Руслан Бережний

Руслан Бережний
Руслан Бережний народився в Івано-Франківську в 1976 році. Згодом проживав у Туркменістані, де батькові запропонували роботу на буровій, потім переїхав у с. Хутір-Будилів, і знову в Івано-Франківськ. Навчався в Івано-Франківській загальноосвітній школі №13. Через декілька років переїхав до бабусі в Хутір-Будилів і жив там до 12 років. Повернувшись до Франківська закінчив школу №20, а згодом вступив до одного з франківських профтехучилищ, отримавши фах слюсаря КВПіА.

Будучи підлітком, самотужки, за прикладом батька, опанував гру на гітарі, з якою не розлучався ціле своє життя, взяв її з собою і до армії на строкову службу. У 1998 році переїхав до Кривого Рогу, де працював певний час ізолювальником на «Криворіжсталі». У 2001 році Руслан знову повертається в Хутір-Будилів, де основним засобом для існування для нього стала музика.

Крім музичного обдарування, був наділений літературним талантом - писав вірші, хоча ставився до них дуже скептично, мав схильність до мов володів вродженою грамотністю. У 2005 році одружився з англійкою, а за рік переїхав до Англії. Оселився зі своєю дружиною у невеличкому містечку Лестер, Великобританія.

Через декілька років безтурботного закордонного життя Руслан Бережний повернувся додому, де продовжував вести життя мандрівного музиканта.

У 2014 році, записавшись до 5-го добровольчого батальйону «Прикарпаття», він вирушив боронити свою Батьківщину у зону АТО, а після розформування рідного батальйону продовжив службу у складі 15 батальйону 128-ї гірсько-піхотної бригади. На фронті був гранатометником, а у вільний від боїв час піднімав бойовий дух своїх побратимів грою на гітарі, за що отримав позивний «Маестро». У грудні 2014 року був поранений поблизу населеного пункту Нікішене. Після лікування та реабілітації знову повернувся в зону бойових дій. У травні 2015 року, повернувшись з АТО, оселився в рідному Хуторі-Будилові, періодично подорожував з гітарою по рідному краю. За свою службу Руслан був нагороджений медалями та відзначений численними подяками.

Рано-вранці 24-го лютого Руслан був у військкоматі, де його зарахували до 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону Коломийської 10-ї гірсько-штурмової бригади. Загинув Руслан Бережний 22 березня у Київський області поблизу с. Слобода Кухарська.

Андрій Гнип

Андрій Гнип Андрій Гнип народився 25 червня 1988 року в м. Івано-Франківську в сім'ї офіцера МВС та інженера.

У 2005 році закінчив загальноосвітню школу № 21. Користувався авторитетом і повагою серед однокласників.

У 2010 році здобув вищу освіту в приватному вищому начальному закладі «Галицька Академія» за спеціальністю «Програмне забезпечення автоматизованих систем» та здобув кваліфікацію інженера-програміста. 

Всі роки навчання був старостою групи.

Останні роки працював в дочірному підприємстві «Укравтогаз» національної акціонерної компанії «Нафтогаз України» в м. Коломиї. 

Пройшов трудовий шлях від наповнювача балонів до начальника з виробництва АГНКС - Коломия.

Захоплювався моделюванням військової техніки країн світу.

З майбутньою дружиною подорожував мальовничими куточками України.

В травні 2022 року, під час мобілізації,  був призваний на військову службу в Державну прикордонну службу України. 

Служив у Мукачівському 27 прикордонному загоні імені героїв Карпатської Січі.

Був життєрадісним, чуйним, добрим, відповідальним, завжди готовим вислухати і прийти на допомогу. 

Загинув 19 жовтня 2022 року в Харківській області, смт Першотравневе, внаслідок артилерійського обстрілу.

Вдома на нього чекали  любляча дружина та родина. 

Посмертно присвоєно звання молодшого сержанта.

Нагороджений відзнакою міського голови м. Івано-Франківська «За честь і звитягу» (посмертно).

Указом Президента України від 19 червня 2023 року № 338/2023 нагороджений (посмертно) орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Володимир Цуканов

Володимир Цуканов
Володимир Цуканов на­ро­див­ся в м. Івано-Франківськ 17 січня 1983 ро­ку первістком в родині інженерів Цуканової Галини та Володимира. Правда, з дитинства проявляв інтерес до гуманітарних наук, особливо історії, що відобразилось згодом на виборі його освіти.

Був до­пит­ли­вим бешкетником, але напрочуд ерудованим - перечитав сотні книг будучи ще дитиною. Любов до книг прививала мати і бабуся  - Чайка Марія Михайлівна,  яка опікувалась і залюблювала все його життя. Зго­дом в ро­ди­ні на­ро­дилась молодша сестра Вікторія, яку з дитинства і до останніх днів оберігав, і залишив цей обов’язок своїм побратимам. Вчився в школі номер 21 до 1999 року, де мав улюблену вчительку історії, яка чи не єдина бачила в ньому не розбишаку, а глибокий розум і потенціал. Юнак був ак­тивним, зай­мав­ся футболом, над­зви­чай­но по­зи­тив­ний, зав­жди з пос­мішкою.

Згодом вчився в Прикарпатському університеті Василя Стефаника на історичному факультеті, але не працював за спеціальністю і змінив багато різних професій. Проте незмінною залишалась любов до історії та України. З дитинства бачив її вільною і незалежною. Після повномасштабного вторгнення  добровільно вступив до лав збройних сил і 18 березня 2022 року прийняв присягу на вірність українському народові і Україні. Володимир ро­зу­мів, що має обов’язок за­хис­ти­ти Батьківщину і за­без­пе­чи­ти гід­не май­бут­нє сво­їм ма­лень­ким пле­мін­ни­кам, оскільки особистої сім’ї не створив.

Отримав осколкове поранення і контузію, але це його не зупинило, повернувся на службу. Пе­ред за­ги­бел­лю він на­пи­сав, що йде на «крайнє» зав­дання, вий­де на зв’язок че­рез де­кіль­ка днів і потім повернеться в частину на Закарпаття. На­то­мість рід­ні от­ри­ма­ли страш­ну звіс­тку про за­ги­бель.

Загинув під час виконання бойового завдання, пов’яза­не із за­хис­том Бать­ків­щи­ни, в результаті поранення несумісного з життям поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району. За­ги­нув смер­тю Ге­роя, ад­же зак­рив со­бою поб­ра­ти­мів, від­дав най­цін­ні­ше, що мав — своє жит­тя. Нагороджений  посмертно «Орденом за мужність» ІІІ ступеня .

Назавжди залишиться в серці свої рідних і друзів як усміхнений, безтурботний, відважний і люблячий син, брат і друг. А в серцях побратимів як відчайдушний воїн з позивним Койот.