Івано-Франківськ - місто героїв

Василь Стефанишин

Василь Стефанишин
Стефанишин Василь Ігорович народився 07 серпня 1997 року в сім’ї інженера-механіка Стефанишина Ігоря Васильовича та педагога Стефанишин Лариси Омелянівни в м.Івано-Франківську. Проживав в с. Угорники Івано-Франківської міськради.

Закінчив повний курс ДНЗ (дитячого  навчального закладу) №3 «Бджілка» 27 травня 2003 року.

Початкову освіту(1-4 кл.) здобував у Івано-Франківському ліцеї №11(СШ №11)  протягом 2003-2007р.р.

За успішними вступними результатами з української мови та математики  01.09.2007р. зарахований до 1 гімназійного(5) класу ліцею імені Миколи Сабата ( Української Гімназії №1). Атестат про повну загальну середню освіту (із середнім балом 10б.)  отримав  в Українській гімназії №1 Івано-Франківської міської ради 31 травня 2014 р. 

Стефанишин Василь  навчався  у Івано-Франківській дитячій музичній школі №1 ( 01.09.2004-23.05.2012р.р.) і оволодів програмою за фахом скрипка.

За результатами ЗНО 2014р. (572,5б із 600б)  вступає на  денну форму навчання на місця державного замовлення  в ІФНТУНГ.  30 червня 2018р. отримує  Диплом бакалавра, а 31 грудня 2019 року Стефанишин В.І. закінчує Івано-Франківський національний технічний університет нафти і газу зі ступенем вищої освіти магістр за спеціальністю «Геодезія та землеустрій»(освітня програма Землеустрій та кадастр).

26 серпня 2018р. склав Військову присягу на вірність Українському народові на Кафедрі військової підготовки ІФНТУНГ(01.09.2016-26.06.2018р.р.) .10 жовтня 2018р. наказом МОУ №646  Стефанишину Василю Ігоровичу присвоєно звання молодший лейтенант.

15.01.2020р.-05.02.2020р. працював  інженером-землевпорядником ТОВ «Науково-виробниче об’єднання «Геогруп» в м. Івано-Франківську. 

16 липня 2020р. прийнятий на службу у військовому резерві ЗСУ( Наказ №138) на посаду командира взводу 1 стрілецької роти в/ч А7154.

З березня 2020р. по квітень 2021р. Василь проживав  і працював у Львові, звідки 12 квітня 2021р. поїхав на роботу до Франції ,у м.Париж.  Мріяв стати легіонером престижного військового  підрозділу: готувався фізично, вчив французьку мову. Саме за кордоном перебував на момент повномасштабного вторгнення. 

Не зрадив військовій Присязі на вірність народу України і прибув захищати територіальну цілісність держави ) 

04  березня 2022р. призначений  командиром  3 мінометного взводу в/ч А7154 . 

25 березня 2022р. Стефанишину В.І. присвоєно військове звання лейтенант. 

25 квітня 2022р. у складі 78 бат.102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщина Василь Ігорович, позивний «Француз», вирушив виконувати бойові завдання на Запорізький напрямок.  9 місяців перебував  з побратимами на «нулі». 14 вересня 2022р.  отримав вибухову травму, пов’язану з проходженням військової служби. Після відпустки за станом здоров’я  28.10.2022р. повернувся  на позиції.

03 лютого 2023р. внаслідок ворожого танкового обстрілу під час виконання бойового завдання на околиці н.п. Зелений Гай Дорожнянської МТГ Пологівського р-ну Запорізької обл. лейтенант Стефанишин Василь Ігорович загинув разом із побратимом Андрієм Гулем.

Стефанишин Василь Ігорович нагороджений (посмертно):
- Відзнакою міського голови м.Івано-Франківська «За честь і звитягу»;
- Почесним нагрудним знаком командира 102 окремої бригади «За бойову звитягу» (Наказ №350 від 01.06.2023р.);
- Указом Президента України від 07.04.2023р № 198 нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Похований ГЕРОЙ  06.02.2023р. на цвинтарі с.Угорники Івано-Франківської міськради.

Роман Мельникович

Роман Мельникович
Мельникович Роман Богданович народився 27 серпня 1986 р. в Івано-Франківську. Навчався тут, в школі № 6 імені Івана Ревчука. Закінчивши школу поступив вчитись на столяра у ВПУ №3.

Військову службу проходив у Хмельницькій області.

Після військової служби пішов працювати, щоправда не за спеціальністю. Він завжди любив рух, кермо, дорогу. Тому переважно працював водієм. 

Одна з таких робіт була на Івано-Франківському хлібокомбінаті, де і познайомився з майбутньою дружиною.

В 2013 році одружився. Став важливою підтримкою для дружини Тетяни. В 2015 році у сім`ї народилась донечка Вікторія. Жили добре  спокійно, весело, допоки не почалось повномасштабне вторгнення.

Роман сказав, що ховатись від армії не збирається, і якщо призвуть, то піде обов'язково. Повістку йому дали в липні 2022 р.

28 серпня 2022 року він став на захист України.

Загинув Роман через 2,5 місяці служби, 12 листопада 2022р. біля населеного пункту Новомихайлівка на Донеччині. На жаль вже ніколи не повернеться додому,  не обніме маму, дружину, не побачить, як росте його донечка. Але він герой, якого ми будем завжди пам`ятати і любити.

Михайло Гончар

Михайло Гончар
Гончар Михайло Петрович народився 10 листопада 1966 року у місті Івано-Франківську.

Навчався у середній школі № 7, згодом навчався у профтехнічному центрі та отримав професію столяра. Пізніше він закінчив Івано-Франківський ДОСААФ та отримав посвідчення водія.

У 18 років його призвали до лав армії. Служив Михайло у місті Ужгород Закарпатської області техніком у танкових військах.

Михайло був чудовою людиною, чуйним та добрим, завжди допомагав чим міг своїм друзям та товаришам. Його усі любили за простоту, справедливість і впевненість.

Зі своєю дружиною Тамарою Михайло Був знайомий ще з дитинства, зі шкільних років. У любові у них народився син Олексій у 1985 році. Згодом повернувшись з армії Михайло влаштувався на роботу на завод «Індуктор» водієм на складі готової продукції. Для того щоб утримувати молоду сім'ю він працював там аж поки завод не було закрито. Михайло не падав духом у жодній ситуації, він шукав різні шляхи заробітку щоб утримувати свою сім'ю.

Згодом йому запропонували роботу на фірмі «БАТА», спочатку водієм. За певний період роботи Михайло став директором цього підприємства.

Михайло Гончар був справжнім патріотом України. Він часто відвідував різноманітні патріотичні заходи розпочинаючи ще в 90-х років які організовувались на підтримку В'ячеслава Чорновола.

Коли розпочалось повномасштабне вторгнення Росії в Україну Михайло самостійно, в той же день, 24 лютого 2022 року пішов до військкомату. Вже 25 лютого він з побратимами виїхав за захист міста Києва.

Повернувшись через місяць додому він знову самостійно пішов до військкомату звідки його направили на навчання у 10-ту окрему гірську штурмову бригаду. Пройшовши навчання його відправили до Житомирської області, згодом передислокували до селища спірне Луганської області. Михайло Гончар гідно захищав Україну від російських окупантів. Загинув захисник в день народження свого сина - 15 червня 2022 року.

Вадим Кутовий

Вадим Кутовий
Кутовий Вадим Юрійович 07.04.1993 – 09.03.2023, позивний «Вуді». Старший солдат. Заступник командира бойової машини оператор-навідник. Вадим народився 7 квітня 1993 року в с. Тетерівка Черкаської області. Батьки покинули його у віці двох років, виховувала Вадима бабця Віра Арсенівна Кутова. Та сімʼя у Вадима була немалою, разом з ним жив рідний брат Володимир, а також дядько Сергій і тітка Світлана.  Вадим ще мав двох рідних братів Володимира і Віталія. В селі завжди багато роботи, тож дитинство було нелегким. Вадим змалечку був працьовитим і відповідальним, а також дуже добрим, любив тварин.

Після 9-го класу пішов навчатися в Жашківський аграрно-технічний професійний ліцей на електрогазозварника та водія транспортних засобів, який закінчив у 2010 р.

На військову службу призваний 12 травня 2012 року у в/ч 3002 МВС Національної гвардії України у Львівській області. Був відважним, завжди підтримував своїх побратимів. 29 грудня 2012 року нагороджений нагрудним знаком II ступеня «За зразкову службу». 29 грудня 2012 року .
30 листопада у вечорі Вадим приїхав на майдан Незалежності у м.Київ. Саме тоді його можна було зустріти серед активістів та студентів.Найбільш закарбувався у пам'яті день 20 лютого,коли силовики почали застосовувати вогнепальну зброю.Це і стало поштовхом стати на захист Батькивщини.

З початком Антитерористичної операції у 2014 році захищав Україну. Служив у радіолокаційних військах ЗСУ в/ч А 1606 з 3 квітня 2014 р. до 3 березня 2016 р. Боронив нашу землю від ворога в найгарячіших точках бойових дій на сході України (Піски, Щастя, Марʼїнка, Світлодарська дуга, Бахмут), наближаючи перемогу.

З березня 2016 р. перевівся служити в батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна» в/ч В2612. Брав участь у боях під Марʼїнкою Донецької області на посаді оператора ПТВ.Під час штурму однієї з позицій  отримав важке поранення у вигляді мінно-вибухової травми з опіками та контузією. 9 січня 2016 р. нагороджений медаллю «За оборону рідної держави». 

На Херсонському полігоні Вадим познайомився зі своєю майбутньою дружиною, бойовим медиком Оленою Вікторівною Кутовою. 26 листопада 2016 р. Вадим і Олена повінчалися у Свято-Смоленському храмі та взяли шлюб у м. Лозовій Харківської обл. На весіллі були присутні тільки побратими з батальйону «Донбас».

Змолоду Вадим завжди стояв на боці правди і справедливості. Мав дуже запальний характер, вогонь. Нічого ніколи не боявся, завжди йшов уперед. Мав якості справжнього Героя. Майже все своє життя присвятив армії. У 2017 р. він брав активну участь у боях на Луганщині. Одного разу ситуація ускладнилася раптовим обстрілом з танків по позиції Світлодарської дуги, майже всі поховалися. Вадим же з побратимом вели бій удвох, щоб не здати позицію. Згодом його нагородили нагрудним знаком «За зразкову службу». 25.01.2017р

4 серпня 2017 р. у Вадима народилася донечка Анастасія. Чоловік став найкращим у світі батьком, таких не буває. Доньку від народження обожнював, весь світ для неї дарував. Усюди вони вдвох: граються, гуляють, сплять… З народженням доньки Вадим звільнився зі служби, працював муляром на будові. Власноруч збудував дім у с. Вовчинець у передмісті Івано-Франківська. На спогад про безстрашного воїна зараз там росте дуб Вадим.

З початком повномасштабної війни у 2022 р. вступив до лав ТРО м. Івано-Франківська. На початку 2023 р. добровільно приєднався до лав ЗСУ, служив у складі 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Протягом березня 2023 р. виконував бойові завдання під Бахмутом у с. Білогорівка, був командиром підрозділу з 10 осіб. 9 березня близько 17 години Вадим востаннє вийшов на позицію. Не дійшовши до села, повідомив по рації, що навколо заміновано. Отримав наказ повертатись назад з групою. Ворог помітив рух групи з дрона, і почався мінометний обстріл. Міна потрапила в окоп, де на той момент перебували хлопці. Вадим отримав смертельне осколкове поранення прямо в серце. Перед смертю встиг закрити собою побратима Валентина Нестерова, і той залишився живим. З осколковим пораненням ноги Нестеров повернувся на позицію. 11 березня вийшов забрати хлопців з поля бою і загинув на місці. Назавжди в строю!

Вадим Кутовий посмертно нагороджений медаллю «За честь і звитягу» та орденом «За мужність» III ступеня.


Похований Вадим Юрійович Кутовий (позивний «Вуді») на Алеї Слави с. Чукалівка біля м. Івано-франківськ