Долішній Богдан Ігорович - народився 28 лютого 1987р. у місті Івано-Франківську. Був старшим сином у багатодітній сім’ї. 1994р. у віці семи років пішов до місцевої школи № 15.

Ще змалку мав великі здібності та інтереси до дерева. Полюбляв виробляти з нього різні фігурки та мав до цього великий дар. Також, Богдан любив малювати.

Закінчивши школу(9 клас) у 2003р. вступив до вищого художнього професійного училища № 3 за професією столяр верстатник художніх меблів. Закінчивши училище, Богдан пішов працювати за професією. 

А вже у 2005р. пішов служити до військової частини А4302 «Десна». Прослуживши там 6-7 місяців перевівся до Львівської військової частини, у котрій закінчив свою службу. Повернувшись додому, пішов працювати по спеціальності. Згодом, одружився та в щасливому шлюбі народилась донька, а  через 6 років син.

Коли сину виповнився 1 1рік Богдан приймає рішення їхати закордон, щоб дати дітям краще майбутнє. Через 3 роки Богдан повернувся на Батьківщину і здійснив свою мрію - відкрив власне виробництво меблів, яке було досить успішним, бо він вкладав туди не тільки свою працю, а й душу. 

Згодом, 24 лютого 2024 року в Україні розпочалась повномасштабна війна. Богдан, не вагаючись, пішов добровольцем захищати свою неньку. 03 квітня 2022 розпочав навчання в рідному місті у складі військової частини А7091 та став головним сержантом-командиром 1 кулеметного відділення кулеметного взводу 2 стрілецької роти військової частини А7091. Через деякий час, поїхав на навчання у місто Львів, після чого,  розпочалась серйозна служба в місті Харків, точніше в області. Перебував він там половину служби також там получив нагороду «за особливу службу 3 ступеня», а згодом поміняли локацію на Донецьку область с.Колодязь. 03 березня 2023 неподалік  села Невське Луганської області під час виконання військових обов’язків Богдан трагічно та героїчно загинув.

Після смерті сім’ю нагородили нагородою Богдана відзнакою посмертно за честь і звитягу

Олег Дзюбка народився 20.06.1994 року жив у місті Івано-Франківськ. Закінчив ліцей №15. Працював водієм. Захоплювався музикою, любив її не лише слухати, а ще й створювати. Був активним у соцмережах і різних додатках для спілкування, через це в армії отримав відповідний позивний.

З часом прийняв рішення захищати свою країну 29.07.2021 року Олег став воїном Збройних Сил України. Служив у 109-му батальйоні 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Обіймав посаду старшого стрільця.

Солдат Олег Дзюбка, позивний Тіктокер, загинув 17 лютого 2023 року в бою з окупантами біля села Роздолівка на Донеччині. Воїну назавжди 28 років.

«Він був дуже позитивною людиною, завжди була посмішка на обличчі. Дуже любив життя, постійно пробував щось нове і не сидів на місці. Він був дуже сміливим, його не зламало жодне поранення, він щоразу знову йшов у бій», – розповіла рідна сестра загиблого Марія.

«Олежику, ти був світлою людиною. Нехай те світло ніколи не згасає, а освічує тобі дорогу в Царство небесне! Спочивай з Богом. Сумуємо за тобою! Але герої не вмирають!» – написала землячка Ольга Когут-Березовська.

Поховали захисника на Алеї Слави в селі Чукалівка на Івано-Франківщині.

Вдома на Олега чекали мама і сестра.

Тарасюк Гнат Ігорович народився 16 серпня 1995 року у Львові. 

Дитинство провів у місті Івано-Франківську та у місті Надвірна Івано-Франківської області. З юних років у Гнатові проявилися любов до природи і талант до малювання, що в подальшому стане його улюбленим заняттям. 

Серед наук любив біологію, тому згодом вступає до Івано-Франківського природничо-математичного ліцею.

Продовжує займатися музикою, відвідує духовий оркестр, ще більше малює - серйозно захоплюється графікою. 

У 2012 році вступає до Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій ім. С.З. Ґжицького, аби стати ветеринаром. 

Буремні роки революції гідності застають Гната у Львові, де він бере активну участь у протестах на підтримку євроінтеграції та опиняється із друзями в Одесі. З початком російського вторгнення Гнат тут же перериває своє студентське життя і стає на шлях воїна, яким гордо крокуватиме до кінця.

Стає учасником добровольчого батальйону «Шторм» в Одесі і відправляється в зону проведення АТО. Брав участь у боях неподалік Георгіївки Луганської області, де він і побратими вступили в бойове зіткнення із російськими підрозділами Псковської десантної дивізії. В результаті бою були захоплені дві російські БМД і підбитий один танк. Нагороджений відзнакою Президента України за участь в АТО та стає ветераном війни - учасником бойових дій.

Після перших бурхливих років війни повертається до цивільного життя, започатковує нову справу - стає тату-майстром. Виробив характерний стиль графіки - його роботи не переплутаєш ні з чим. Був, як справжній митець - принципово не бив комерційні та популярні ескізи, лише те - що сам створив і хотів. Вважав свою роботу мистецтвом, тому кожна його робота є унікальна та довершена.

Повномасштабне вторгнення російських військ багатьох застало зненацька та неготовими. Проте не Гната. З перших днів знову стає добровольцем.  Бере участь в обороні Миколаївщини та Херсонщини. Служить в 126 окремій бригаді ТРО у складі штурмової групи. Бере участь в операції зі звільнення Херсона.

13 серпня 2023 р. при виконанні бойового завдання - штурмі лівого берега Дніпра в Херсоні отримав смертельне поранення.

Кушнір Віталій Ігорович - народився 27.07.1982 року в селі Загвіздя, що поруч з Івано-Франківськом. Він був первістком в сім”ї Кушніра Ігора Олексійовича та Кушнір Оксани Петрівни. 1984 році маленьким хлопчиком пішов в дитячий садочок. Був цікавою та допитливою дитиною. В 1988 році в шестирічному віці став учнем Загвіздянської загальноосвітньої середньої школи. 

Кажуть погляди, думки дитини найперше формує сім”я, а потім школа. Він ще як маленька особистість формувався в перші роки Незалежності України. 

Коли ми як нація відчували велику гордість , що будемо жити в своїй Богом даній землі. Молода мама гордилась, вперше в житті вишитою сорочкою для сина. 

Він зростав хорошою дитиною, у всьому допомагав батькам. А коли народився молодший брат, то вони завжди були разом. Був для нього прикладом і підтримкою.

У 1999 закінчив школу. У цьому ж році поступив в ВПУ №18 за спеціальністю кухар. 

Після закінчення учбового закладу з 2001-2002 рр проходив службу в ЗСУ.

Він завжди прагнув досягати кращого. У 2011 закінчив приватний заклад «Галицька Академія»  за спеціальністю менеджер-економіст.

З початком війни, 2014 року, почав посилено вивчати військову справу, бо відчував, що знає замало. 

Він вже тоді розумів, що росія – держава агресор і на цьому не зупиниться.

Здобував навики в у вишколах та військових навчальних курсах. 

2 вересня 2017 року став найщасливішим днем - він одружився з своєю дружиною Оксаною. Летіли невблаганно дні сімейного життя. 28 вересня 2019 року народилась донечка Софійка – його маленький скарб. 

В перший день повномасштабної війни 24 лютого 2022 року Віталій добровольцем пішов в військомат.

Служив кулеметником роти вогневої підтримки 8-го батальйону 10 ОГШБ Едельвейс.

Разом з побратимати пройшов нелегкий шлях від Києва та Київської області, через Харківську та Луганську області, до Бахмутського напрямку Донецької області.

В Харкові склав присягу і став членом УНСО.

12.08.2022 року отримав поранення обидвох рук під Соледаром. Був прооперований, залишився на реабілітації. 

Відсвяткувавши день народження донечки, не дочекавшись до повного одужання - повернувся знову до побратимів, в зону найгарячіших бойових дій на Бахмутському напрямку.

Загинув Герой з побратимами, під час виконання бойового  завдання, 22.12.2022 р. поблизу села Білогорівка Донецької області.

Посмертно нагороджений орденом за мужність ІІІ ступеня.

Панфілов Павло Владиславович - народився 27. 12.1995 року в м. Радивилів Рівненської області. З 1996 року – проживав з батьками в м. Івано-Франківськ. Народився Павло в сім’ї військового.   01.09.2021 – 1 клас середньої школи №12, мав відмінні успіхи.

2003 рік – початок спортивної кар’єри, гравець ФК «Прикарпаття». Активний  учасник змагань з футболу ( Фінляндія, Данія, Швеція) Кращий воротар нагороджений дипломом на дитячому чемпіонаті з футболу у Швеції. 2009 рік стає гравцем ФК «Ураган». Переможець кубку України з футзалу серед юнаків 1995 р. 

01.09.2009 -  по 31.05.2011р.р. учень ПМЛ за напрямом « Математика».

2011 – 2012 рік як кращий спортсмен з єдиноборств запрошений на навчання в школу олімпійського резерву, місто Київ «Дзюдо». 

2012 р. студент ПНУ ім.. В. Стефаника студент кафедри «Фізичне виховання», продовжує своє тренування в м. Київ під керівництвом Заслуженого тренера України Ганни Каштанової. 

21.03.2014 року  -  будучи студентом 2 курсу отримав повістку, підписав контракт і пройшов військову службу (три роки) в одній з  військових  частин в м. Івано- Франківськ (початок російсько – української війни).

Впродовж служби проходив ротацію в м. Дніпро.

З 29.06.2017р.  – звільнений від служби, перебуваючи в лавах 95-ї аеромобільної бригади в м. Житомир.

01.07.2017 р. випускник ПНУ ім. В. Стефаника.

З 2010 по  - 2018 рр. багаторазовий чемпіон України з «Кунгфу – саньда» (1 місце), «Годзю – рю – карате», «УШУ»,  «Джиу – Джицу» .

2012 р. -   «Воїн року з Джиу –джицу» м. Івано- Франківськ.

2013 р. – « Найкращий спортсмен серед молоді з Джиу –Джицу».

2018 р. – « Кращий спортсмен» м. Івано – Франківськ.

2018 р. -  Чемпіон світу з карате (1 місце ) м. Одеса.

2019 р.  – Чемпіон світу з карате (1 місце) Португалія.

2019 р.  – Кращий тренер м. Івано – Франківськ.

Відзнаки: залікова книжка спортсмена УШУ – Гунг-фу, паспорт національної федерації САМБО України, 2016р., посвідчення майстра спорту з дзюдо. 

2022 р. з початком повномасштабного вторгнення  - доброволець ТРО м. Київ.  19 березня Павло організував своїх друзів - побратимів, відчайдушних  хлопців, котрі не мали жодного військового досвіду, але з великим патріотизмом та бажанням захищати рідну країну прибув у м. Київ. Ситуація в області на той момент була складна. Павло навчався швидко, адже допомагали  йому американські інструктори.  Після визволення Києва у  квітні  2022р.  – вступив до лав ЗСУ, служив в ССО (сили спеціальних операцій) Схід.  

Продовжував службу в Харкові, оскільки там на даний момент тривали важкі бої за область, стратегічно найважливіший Ізюмський напрямок. 10 вересня стало викликом для Павла. Завданням для їхнього підрозділу було зачистити село поблизу м. Ізюм, де базувалися окупанти. Опівночі, Павло разом з побратимами не те що зайшли, а залетіли в місто Ізюм на двох пікапах. Провели зачистку. 11 вересня о 5-й ранку Павло за позивним  «Вікінг»  першим підняв український стяг над головною державною будівлею Ізюму. 

Павло був командиром групи. Воїн.  Людина  котра не знала страху і ніколи не зупинялась на своїх досягненнях.  У  боях  за Бахмут, тримаючи свій сектор, вів стрілецький бій увесь день і ні краплі не виснажився. Жага не покидала його до самої смерті. Саме він підіймав моральний дух усій своїй команді. Більшість колег по зброї почували себе впевненішими, коли Павло був поряд. 

Після успішного виконання завдання вийшовши з міста Бахмут  був смертельно поранений ворожими дронами. Загинув воїн 23.02.2023 року, о 10:15 ранку у віці 27 років. 

Нагороди:

Відзначено НАГРУДНИМ ЗНАКОМ «ЗА СПРИЯННЯ ОБОРОНІ КИЄВА»  за розпорядженням київського міського голови В. Кличка від 21.06ю2023р. № 516 

Відзначено почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України 

Назва «Золотий хрест»  за розпорядженням В. Ф. Залужний від 31. 07.2023р. № 1700

Нагороджений нагрудним знаком командувача об’єднаних сил Збройних Сил України  «за службу та звитягу» ІІІ ступеня за розпорядженням г – л/л – нт С. І. Наєв.

Нагороджений орденом «за мужність» !!! ст. Президент України В. О. Зеленський від 24.08.2023р.№ 517.