Андрій Юрійович Ткаченко (10 грудня 1990, м. Самбір, Львівська область — 8 березня 2024, Донецька область) — український військовий льотчик Повітряних сил Збройних сил України, учасник російсько-української війни, підполковник. Лицар ордена Богдана Хмельницького (посмертно).

Народився 10 грудня 1990 року в м. Самборі на Львівщині. Навчався у Самбірській початковій школі № 2, потім — у Самбірській гімназії, яку закінчив у 2008. Захоплювався спортом, відвідував драматичний гурток і комп'ютерну школу. Був активним учасником Пласту, до якого вступив у жовтні 2002; належав до 61-го куреня УПЮ ім. д-ра О. Тисовського.

У 2006 році вперше користувався парапланом, вчився літати на ньому, підіймати крило над собою, правильно приземлятися після стрибка з парашутом. Першу таку авіаційну підготовку проходив у таборі на Прикарпатті.

Протягом 2008—2012 рр. навчався в Харківському національному університеті Повітряних сил ім. Івана Кожедуба. Перші самостійні польоти на літаку Л-39 здійснив у жовтні 2009 року. Мав велику кількість стрибків із парашутом.

Військову службу проходив в Івано-Франківську, в Харкові, згодом — знову в Івано-Франківську. З початком війни у 2014 році виконував бойові завдання під час АТО і ООС на сході України.

З початку російського вторгнення в Україну виконував бойові завдання на сході та півдні України. Виконував завдання на літаку МіГ-29. Мав десятки бойових вильотів.

Загинув 8 березня 2024 року в небі Донеччини під час виконання бойового завдання.

Залишилися дружина й маленький син. Похований на Алеї героїв центрального кладовища міста Івано-Франківська.

Маковійчук Назарій Васильович народився 19 квітня 1999 року в селі Трійця Снятинського (тепер Коломийського) району Івано-Франківської області.

Зростав у колі люблячих батьків — тата Василя, мами Надії та старшої сестрички Іванни. Навчався у Троїцькій ЗОШ I–III ступенів.

Після закінчення школи у 2016 році вступив до Івано-Франківського професійного художнього училища № 3, адже з дитячих літ мав хист до малювання та прикладного мистецтва. Був таким собі «маленьким шкільним художником» — його стенди і досі прикрашають стіни Троїцької школи. 

Закінчив училище у червні 2019 року, але, на жаль, цього ж місяця, 1 червня, пережив свою першу важку втрату в житті — помер його батько Василь. Ця втрата змінила його погляди на життя. Він став єдиною чоловічою підтримкою у сім’ї. Назар твердо вирішив бути сильним і мужнім.

У жовтні 2019 року пішов служити в ряди Української армії у військову частину в місті Балаклія Харківської області. В армії показав себе гідним військовослужбовцем і був нагороджений званням сержанта. Повернувся із служби у квітні 2021 року і влаштувався на роботу до Івано-Франківського управління поліції охорони України, де пропрацював півтора року.

Але Назар бачив себе військовим. У червні 2023 року добровільно залишає службу в поліції і повертається до лав Збройних Сил України. У нього була мета — принести користь своїй країні, захистити всіх і кожного.

Старший солдат 79 окремої десантно-штурмової Таврійської бригади, командир гранатометного відділення 4 аеромобільної роти, взвод ВВП. Проходив військову підготовку у Великій Британії. Позивний — «БРИТАНЕЦЬ».

Опинившись на полі бою, він чітко усвідомив, що це справжня війна — страшна, безжалісна. Незважаючи ні на що, тримався мужньо і стійко, ні на секунду не пошкодував про свій вибір. 

Загинув 21 листопада 2023 року під час виконання бойового завдання у селі Новомихайлівка Донецької області.

Наказом Президента України Назарія нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) — за особливу мужність, виявлену під час захисту державного суверенітету і територіальної цілісності нашої держави, та за самовіддане виконання військового обов’язку

Щербина Василь Васильович народився 24 березня 1992 року у селі Нижнів. У 1998 році пішов до школи у перший клас. У 2009 році закінчив школу і пішов вчитися у Вище художнє професійне училище №3, де здобув два дипломи: перший — на столяра (виробництво художніх меблів), верстатника деревообробних верстатів. Другий диплом — червоний за спеціальністю «Декоративно-прикладне мистецтво» та здобув кваліфікацію художника-виконавця і викладача початкових спеціалізованих мистецьких навчальних закладів.

З 1 липня 2012 року по 13 червня 2023 року працював, робив різьбу по дереву і виготовляв меблі.

З 14 червня 2023 року був призваний в армію на захист країни у війні з росією. Воював у складі 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс» першого розвідувального відділення розвідувального взводу першого стрілецького батальйону старшим розвідником у Донецькій області, Бахмутському районі.

5 червня 2024 року був нагороджений відзнакою Президента України «За оборону України».

17 червня 2024 року при виконанні бойових завдань у складі підрозділу військової частини поблизу Федорівки внаслідок ураження дроном отримав важке поранення.

18 червня 2024 року помер у лікарні Мечникова у Дніпрі.

Указом Президента України за особисту мужність і самовідданість, виявлені у захисті суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджено посмертно орденом «За мужність» ІІІ ступеня військового Василя Щербину.

Станіслав Микита народився 12.05.2004 в місті Івано-Франківськ.

Навчався в Івано-Франківській школі № 22, згодому в художньому училищі.

Станіслав був чудовою людиною з добрим серцем. Він завжди був підтримкою для кожного. Дуже любив риболовлю — до війни весь вільний час проводив на річці або озері, адже рибалка була для нього одним із найкращих занять.

Коли почалась війна, Стас був волонтером, доправляючи допомогу в гарячі точки. Побачивши на власні очі, якою жорстокою є війна, він прийняв свідоме рішення вступити до лав Збройних Сил України та підписав контракт на службу.

Станіслав служив оператором безпілотних літальних апаратів у 75-му батальйоні 102-ї окремої бригади територіальної оборони, брав активну участь у складі групи аеророзвідки «Mahno Group» на Запорізькому напрямку.

За службу він отримав кілька важливих нагород:

— «Вірність присязі»;

— дві медалі «За оборону Гуляйполя» — срібну та золоту;

— «За мужність і відвагу»;

— «За хоробрість в бою»;

— «За оборону Гуляйполя — честь і слава».

16 грудня 2024 року Станіслав Микита загинув під час виконання бойового завдання в районі м. Гуляйполе Запорізької. Йому назавжди залишилось 20 років.

Пасічинський Микола Іванович народився 07.03.1996 року в с. Хоросно, де і проживав до моменту одруження. Навчався у Сідлищенській ЗОШ у період з 2002 по 2011 р. Після школи вступив до ВХПУ № 3 на спеціальність столяра-верстатника деревообробних верстатів.

У 2013 р. одружився і став батьком своєї старшої доньки Софії. Згодом влаштувався працювати на ПП «Водолій ЯП», де і пропрацював до моменту призову. У 2017 р. став батьком другої доньки Валерії.

Після повномасштабного вторгнення, у березні 2023 р., був призваний до лав ЗСУ, де проходив службу на Донеччині та Харківщині на посаді старшого солдата, навідника 2 механізованого відділення 3 механізованого взводу 4 механізованої роти 2 механізованого батальйону в/ч А0409.

Загинув 29.11.2023 р. в районі н.п. Синьківка Куп’янського району Харківської обл.

А згодом, через 5 місяців після загибелі, став татом утретє — синочка Миколи, названого на честь свого тата.