ЛУДЧАК ІГОР ВІТАЛІЙОВИЧ , 01.10.1999  року народження, мешканець м. Івано-Франківська,  вул. Ціолковського, 22.

Ігор Лудчак навчався, виховувався і перебував на повному державному  утриманні в Івано-Франківській обласній загальноосвітній школі-інтернат  І-ІІІ ст. Івано-Франківської обласної ради з 30.08.2012 року по 30.08.2016 року.

В наш заклад учень був направлений, як дитина позбавлена батьківського піклування.

Після закінчення школи-інтернат, поступив в 2016 році в Івано-Франківський професійний будівельний ліцей на спеціальність: штукатур,  лицювальник-плиточник,  а в  2019 році закінчив навчання.

Ігор Лудчак воював у 50 полку імені полковника Семена Височана. Мав звання старший солдат.

03 березня 2023 року  виконуючи бойові завдання поблизу села Шипилівка,  Луганської області, рятуючи життя побратим, Ігор загинув.

Загиблого франківського нацгвардійця Ігоря Лудчака нагородили орденом «За мужність»  ІІІ ступеня.

Бринський Остап Богданович, народився 30 липня 1987 року в родині прикарпатського художника Богдана Бринського та галеристки Оксани Бринської. У 2004 році закінчив Українську гімназію #1 м.Івано-Франківська (нині - ліцей ім.Ребета). Випускник Національного університету "Києво-Могилянська академія" за спеціальністю "філософія". З 2010 року працював у складі місій із громадського спостереження на виборах різного рівня в Громадянській мережі "ОПОРА".

Зусилля Остапа Бринського впродовж 2010-2018 років сприяли утвердженню демократичних процесів на Прикарпатті, Київщині та в інших регіонах України. 

З 2017 по 2022 роки Остап працював аналітиком у сфері публічних закупівель у складі громадських організацій на регіональному та національному рівнях. Був керівником Громадської організації "Агенство ефективних рішень", яка співпрацювала з органами місцевого самоврядування та органами місцевої державної влади щодо підвищення рівня прозорості, законності при проведенні публічних закупівель. У 2020 року брав участь у у спільноті Dozorro у співпраці з Transparency International Ukraine. Завдяки роботі очолюваної ним команди вдалося підвищити професійний рівень фахівців-закупівельників та уникнути чи попередити порушення законодавства та неефективні витрати публічних коштів. 

З 2019 року працював аналітиком у БФ "Пацієнти України", де також займався моніторингом публічних закупівель у сфері охорони здоров'я. У 2021 році став одним з найкращих випускників Міждисциплінарної освітньої програми "Антикорупційні студії" ACREC, НаУКМА. 

Виховував одинадцятирічну доньку Соломію.

17 червня 2022 року став на захист України в складі Чопського прикордонного загону ДПСУ. Виконував бойові завдання на північному та східному напрямках в зоні веддення бойових дій. Загинув 19 серпня 2023 року при виконанні обов'язку з відсічі збройної агресії російської федерації проти України, внаслідок мінометного обстрілу неподалік н.п. Курдюмівка Бахмутського району Донецької області. Посмертно нагороджений орденом " За мужність ||| ступеня".

Юрко Стецик — син Яреми й Наталії Стециків. Позивний — «Пікассо». 

Народився 9 травня 1999 року. Вчився в Івано-Франківській школі №17, згодом закінчив Івано-Франківську гімназію №1. Паралельно відвідував секції з футболу, плавання, бойового гопака та інших бойових мистецтв. Вступив до Національного університету «Львівська політехніка» на спеціальність «містобудування». Згодом перевівся на факультет архітектури до Національного технічного університету нафти й газу. Пластун. 

З 2019 по 2021 рік відбував строкову військову службу в Полтаві, де склав присягу, а згодом — в Гайсині Вінницької області. В частині, де служив, створив два настінні розписи. 

Після демобілізації активно займався музикою: учасник гуртів та експериментальних музичних проєктів «Трясовина», «Пенсія», «Злипні». Грав на гітарі, бас-гітарі, бубні та цимбалах. Брав участь в організації рейв-вечірок в Івано-Франківську.

Разом з батьком займався мистецьким оформленням інтер’єрів. Згодом працював в майстерні з виготовлення одягу та сувенірів «Буквиця». 

З початком повномасштабного російського вторгнення мобілізований до війська, де служив під безпосереднім керівництвом пластуна Назара Лугарєва (Назар загинув 7 грудня біля Гуляйполя — виконував бойове завдання і попав під мінометний обстріл). Молодший сержант. Командир відділення 1-го стрілецького взводу 2 стрілецької роти 78-го окремого батальйону 102-ої окремої бригади територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського.

28 грудня 2022 року брав участь у ближньому стрілецькому бою з російськими окупантами біля села Дорожнянка, що поблизу Гуляйполя, Запорізької області. Там, зі слів побратимів, що були поряд, загинув. Офіційно Юрко зник безвісти.

Павлюк Андрій Іванович народився 11 серпня 1969року, у мальовничому селі Бережниця ,що на Верховинщині,нашій яскравій Гуцульщині.Саме там формувався його сталевий дух,міцне здоров'я і жага жити крізь всі незгоди,уроки та перепони в житті.Зростав у сім'ї,де не було батька(він відмовився від рідного сина),разом із матір'ю Анастасією Павлюк та з двома сестричками: старша Марія,а молодша Галина. На жаль матуся хворіла часто,тому більше опікала турботою його сестра Марія.Навчався в Верховинській школі -інтернаті.Там ,будучи парубком,здобув багато нагород серед різних видів спорту:футбол,бокс,стрільба.Як згадували його однокласники,Андрія дуже поважали та "мали в носі".Закінчивши середню школу, вступив до Будівельного училища,що на Івано-Франківщині та здобув там спеціальність  "столяр вищого розряду".Служив два роки в армії,здобув там звання командир взводу.Там Йому пропонували продовжувати кар'єру військового,адже побачили у міцному молодому тілі великий потенціал .Але він повернувся до своєї коханої дівчини Любов,згодом дружини.І зародилася його маленька сім'я,появилася донька Христина,яку він любив і плекав все життя.

Працюючи на будівельному заводі,Андрій отримав квартиру.Але на жаль сім'я дала тріщину,пара розлучилася.Почав їздити на заробітки до Росії,у пошуках кращого життя,як і більшість чоловіків того часу "лихих 90-х".Та вневдовзі,коли його донечці виповнилося 8 років ,він повернувся і забрав Христинку і колишню дружину від нещасливого її другого цивільного шлюбу. Та десь через кілька років жінка пішла з сім'ї і Андрій залишився з донькою сам.Зроствав,виховував ,навчав ,"старався замінити мені матір ",як говорив доньці Андрій. Працював столярем,робив людям підлоги,паркет чи ламінат,чи плінтус ,тут він був майстром вищого гатунку.

Після першого вторгнення москалів на нашу землю,Андрій у 2017 році вирішив вступити до лав ЗСУ,сказавши доньці"хто як не я,я там потрібен"...Це було тверде рішення,їй прийшлося змиритися і відпустити батька.За час цієї служби звільняв Катеринівку від окупації.Як почалася повномасштабна війна серце доньки і його коханої дружини Надії,яка власне стала нею під час війни тремтіло кожного дня...Батько мав чималий бойовий досвід,був командиром   кулеметного відділення взводу  вогневої підтримки гірсько-штормової бригади(109 батальйон) . Звільняв з побратимами села Житомирщини та Чернігова,пройшов там пекло,але вийшов живий та перемогою над москальськими кадровиками .Згодом воював у славнозвісному Бахмуті,де дістав перше осколкове поранення.Батько завжди рвався в бій,на допомогу побратимам,які були йому як сини.Вирізнявся позитивом та добрим психологом,умів підняти дух і стрій своїх підлеглих.Його обурювала завжди несправедливість.Його  обурювала ця війна,він розумів ,що вона жорстока до болю і затяжна як смола на розпеченому асфальті...

І ось одного найжахливішого дня  на одному із напрямків Донецької області ,коло населеного пункту Зайцеве Павлюк Андрій 8 серпня 2022 року загинув, під час мінометного обстрілу...Йому назажди 52 роки.Залишив за собою прекрасні спомини,величезну повагу,доньку Христинку,дружину Надію і двох чарівних внучечок Каролінку і Ксенію,яких він обожнював.Хоча ні,не залишив,він завжди поряд з нами у серцях , душах наших.

Герої не вмирають.Похований Павлюк Андрій Іванович на міському кладовищі с.Чукалівка,на Алеї Слави.Світла пам'ять татку.Спочивай з Богом.