Кутовий Вадим Юрійович 07.04.1993 – 09.03.2023, позивний «Вуді». Старший солдат. Заступник командира бойової машини оператор-навідник. Вадим народився 7 квітня 1993 року в с. Тетерівка Черкаської області. Батьки покинули його у віці двох років, виховувала Вадима бабця Віра Арсенівна Кутова. Та сімʼя у Вадима була немалою, разом з ним жив рідний брат Володимир, а також дядько Сергій і тітка Світлана.  Вадим ще мав двох рідних братів Володимира і Віталія. В селі завжди багато роботи, тож дитинство було нелегким. Вадим змалечку був працьовитим і відповідальним, а також дуже добрим, любив тварин.

Після 9-го класу пішов навчатися в Жашківський аграрно-технічний професійний ліцей на електрогазозварника та водія транспортних засобів, який закінчив у 2010 р.

На військову службу призваний 12 травня 2012 року у в/ч 3002 МВС Національної гвардії України у Львівській області. Був відважним, завжди підтримував своїх побратимів. 29 грудня 2012 року нагороджений нагрудним знаком II ступеня «За зразкову службу». 29 грудня 2012 року .

30 листопада у вечорі Вадим приїхав на майдан Незалежності у м.Київ. Саме тоді його можна було зустріти серед активістів та студентів.Найбільш закарбувався у пам'яті день 20 лютого,коли силовики почали застосовувати вогнепальну зброю.Це і стало поштовхом стати на захист Батькивщини.

З початком Антитерористичної операції у 2014 році захищав Україну. Служив у радіолокаційних військах ЗСУ в/ч А 1606 з 3 квітня 2014 р. до 3 березня 2016 р. Боронив нашу землю від ворога в найгарячіших точках бойових дій на сході України (Піски, Щастя, Марʼїнка, Світлодарська дуга, Бахмут), наближаючи перемогу.

З березня 2016 р. перевівся служити в батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна» в/ч В2612. Брав участь у боях під Марʼїнкою Донецької області на посаді оператора ПТВ.Під час штурму однієї з позицій  отримав важке поранення у вигляді мінно-вибухової травми з опіками та контузією. 9 січня 2016 р. нагороджений медаллю «За оборону рідної держави». 

На Херсонському полігоні Вадим познайомився зі своєю майбутньою дружиною, бойовим медиком Оленою Вікторівною Кутовою. 26 листопада 2016 р. Вадим і Олена повінчалися у Свято-Смоленському храмі та взяли шлюб у м. Лозовій Харківської обл. На весіллі були присутні тільки побратими з батальйону «Донбас».

Змолоду Вадим завжди стояв на боці правди і справедливості. Мав дуже запальний характер, вогонь. Нічого ніколи не боявся, завжди йшов уперед. Мав якості справжнього Героя. Майже все своє життя присвятив армії. У 2017 р. він брав активну участь у боях на Луганщині. Одного разу ситуація ускладнилася раптовим обстрілом з танків по позиції Світлодарської дуги, майже всі поховалися. Вадим же з побратимом вели бій удвох, щоб не здати позицію. Згодом його нагородили нагрудним знаком «За зразкову службу». 25.01.2017р

4 серпня 2017 р. у Вадима народилася донечка Анастасія. Чоловік став найкращим у світі батьком, таких не буває. Доньку від народження обожнював, весь світ для неї дарував. Усюди вони вдвох: граються, гуляють, сплять… З народженням доньки Вадим звільнився зі служби, працював муляром на будові. Власноруч збудував дім у с. Вовчинець у передмісті Івано-Франківська. На спогад про безстрашного воїна зараз там росте дуб Вадим.

З початком повномасштабної війни у 2022 р. вступив до лав ТРО м. Івано-Франківська. На початку 2023 р. добровільно приєднався до лав ЗСУ, служив у складі 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону. Протягом березня 2023 р. виконував бойові завдання під Бахмутом у с. Білогорівка, був командиром підрозділу з 10 осіб. 9 березня близько 17 години Вадим востаннє вийшов на позицію. Не дійшовши до села, повідомив по рації, що навколо заміновано. Отримав наказ повертатись назад з групою. Ворог помітив рух групи з дрона, і почався мінометний обстріл. Міна потрапила в окоп, де на той момент перебували хлопці. Вадим отримав смертельне осколкове поранення прямо в серце. Перед смертю встиг закрити собою побратима Валентина Нестерова, і той залишився живим. З осколковим пораненням ноги Нестеров повернувся на позицію. 11 березня вийшов забрати хлопців з поля бою і загинув на місці. Назавжди в строю!

Вадим Кутовий посмертно нагороджений медаллю «За честь і звитягу» та орденом «За мужність» III ступеня.

Похований Вадим Юрійович Кутовий (позивний «Вуді») на Алеї Слави с. Чукалівка біля м. Івано-франківськ

Барилюк Андрій, син Михайла Барилюка та Віри Дідух

(18.01.1981. м. Івано-Франківськ – 30.01.2023 поблизу м. Бахмут, Донецької обл.)

Пластове псевдо «Ангел».

З 1994 р. Пластун гуртка «Шершні» 49 куреня ім. І. Миколайчука (виховник ст. пл. скоб Остап Стасів, ЦМ). Учасник пластових акцій, мандрівок.

Пройшов курінний табір «Мандрівка в Австралію» (с. Луквиця, 1996 р.). Здобув ступінь пластуна учасника. Активно пластував орієнтовно до 1997 р.

Закінчив міську школу №10, опісля навчався в професійному технічному училищі № 8 на деревообробній спеціалізації.

Згодом проходив строкову армійську службу в м. Євпаторія АР Крим. Після строкової служби, близько двох років служив на військовому аеродромі у Івано-Франківську.

Згодом працював у різних міських підприємствах та магазинах, де професійно займався столярством та збором меблів.

У 2004 році одружився з Тетяною. У 2005 році в подружжя народилась донька.

З початком повномасштабного російського вторгнення в березні 2022 році добровільно зголосився до війська. Був старшим солдатом в 10-й окремій гірсько-штурмовій бригаді Збройних сил України.

Брав участь у бойових діях в лісових масивах Житомирської області, аж до відступу російських військ у квітні 2022 році.

Опісля з підрозділом повернувся до військової частини для перепідготовки, навчань та здобуття досвіду.

Згодом, влітку направлений зі своїм підрозділом до Лисичанська, Луганської області, де потрапив в оточення і виходив з боями.

В серпні отримав поранення від розриву гранати під м. Бахмут. Внаслідок чого переніс декілька операцій з видалення осколків із легень, рук та ніг. Деякі уламки в ногах так і залишились. Проходив тривалу реабілітацію і в січні 2023 року знову повернувся на фронт.

Загинув у боях 30 січня поблизу м. Бахмут, Донецької обл. Похований на військовій алеї слави міського цвинтаря у Чукалівці.

Пилипонюк Андрій Михайлович Народився  24 листопада 1999р. У селі Горохолин ліс. Там і провів дитинство із своїми братами та сестрами

Навчався у Горохинській школі.

Дуже любив малювати та захоплювався спортом. Їздив на змагання і здобував призові місця. Його любили та поважали вчителі. Мріяв пов'язати своє життя з мистецтвом. І після закінчення школи поступив у Вище Художнє Професійне училище в місті Івано-Франківськ, та обрав професію "Різьбяр по дереву та бересту".

Під час навчання знайшов вірних та сміливих друзів  з якими провів найщасливіші студентські роки.

Водночас працював, допомагав сім'ї.

Провчився п'ять років та здобув кваліфікацію художника-виконавця, викладача початкових спеціалізованих мистецьких закладів.

Восени 20 року після закінчення училища, Андрій був призваний на строкову службу Збройних Сил України. Не довго думаючи із словами "не буду ховатися, піду відслужу" казав він.

Завдяки фізичній та моральній підготовці був відібраний в десанто штурмові війська.

Навесні 22 року Андрій мав повернутися додому, але почалась війна.

Не задумуючись став на захист батьківщини. Одразу після закінчення строкової служби підписав контракт, та відправився воювати в Донецьку область, де разом із своїми побратимами боронив Україну.

Через свою  сміливість, вмінням приймати важливі рішення, та хорошою підготовкою, став командиром.

За словами побратимів, Андрій знав як підтримати і підібрати правильні слова щоб заспокоїти а також посилити бойовий дух, і багато навчив їх.

Він був сміливим та гордим, завжди стояв на своєму рухаючись вперед, за що до нього прислухались і довіряли.

Але нажаль, на річницю війни 24 лютого 2023 року, під час штурму позицій ворога, в населеному пункті Мар'їнка, від мінометного обстрілу, отримав важкі поранення і загинув в побратима на руках.

Він дуже любив своїх рідних. Піклувався та переживав за них. Коли мав змогу  дзвонив та підтримував їх, записував короткі відео, зі словами все буде добре. Ніколи не забував про їх день народження, і вітав від щирого серця.

Завжди викладався на повну, мріяв  у майбутньому мати великий будинок любив машини та хотів придбати собі одну із своїми близькими друзями, хотів стати успішним підприємцем у вільний Україні.

Стояв за своїх горою і не мирився, коли бачив не справедливість.

Для нас усіх це дуже велика втрата, але ми завжди будемо пом'ятати нашого Захисника Андрія

Калинич Микола Миколайович народився 25 жовтня 1993 року у селі Великий Рожин Косівського району , Івано-Франківської області,у багатодітній сімї

З 1999 року до 2008 року навчався у Великорожинській загальноосвітній школі |-|| ступенів.

Після закінчення школи у 2008році вступив до Івано-Франківського вищого професійного художнього училища  номер 3,де навчався до 2010 того року, здобувши спеціальність столяр

В 2010 році вступив в Університет імені Короля Данила Галицького здобуваючи освіту архітектора, невдадось закінчити і здобути вищу освіту у звязку з тим, що час від часу перебував багато років на роботі закордоном

Після повернення з закордону, залишився на Батьківщині і працював автослюсерам до моменту військової мобілізації 

У 2019 році одружився з дружиною Тетяною, з якою прожив 7 років спільного  життя

З моменту квітня по лютий знаходився на  військовій службі 

Служив протягом 11 місяців 

У вересні проходив службу у Яворівському районі, після проходження служби був відправлений до Бахмутського напрямку, що на Доннеччинні

Служив у складі 3 того штурмового відділення 

1 ого взводу штурмової роти

2 штурмового батальйону 

5 - окремої штурмової бригади

Був заступником командира бойової машини, оператором -навідником 

Загинув 15 лютого 2023 року  від осколочного поранення при виконанні  бойового завдання у районі села Іванівське, Бахмутського району  що на Доннеччинні. 

Нагороджений орденом за мужність та звитягу 

Представлений до Нагорождення ордена за мужність 3 тього ступеня посмертно за виконання бойового завданняпоклавши  своє життя за порятунок побратима

У Загиблого воїна залишилась  дружина Тетяна, мати Марія і батько Роман

Ярецький Мирон Богданович народився 6 липня 1984р в м.івано франківськ. Навчався в ліцеї  24.

Жив і працював,займався спортом. Згодом в 2011 році одружився,створив сім'ю. В січні 2022р Мирон поїхав за кордон на роботу. Коли почалась війна він в перші дні вернувся з закордону і вступив до лав ЗСУ.

Служив у 24бригаді ім.короля Данила. В березні 2022р в бою в луганській обл. від обстрілу отримав гостру контузію, втратив зір та слух на одне око і вухо.

Після лікування та реабілітації знов поїхав на схід в донецьку обл. Згодом перевівся в штурмову бригаду і під час виконання контр наступу  під час штурмових дій 5 червня 2023р від мінометного обстрілу отримав травми несумісні з життям. Нагороджений орденом "Хрест Героя" посмертно.