Івано-Франківськ - місто героїв

Любомир Лукач

Любомир Лукач
Старший сержант Лукач Любомир Васильович – народився 5 жовтня 1987 року у селі Тисменичани, Івано-Франкіської області. Дитинство Любомира проходило у великому колі друзів та старшої сестри Ірини та брата Петра.

У 1994 році батьки Олександра та Василь відвели його у перший клас місцевої Тисменичанської загально-освітньої школи. У якій навчався до 2003 року. Після закінчення 9-го класу вступив до Івано-Франківського професійно-технічного ліцею. Де здобув професію слюсар з ремонту рухомого складу та помічник машиніста тепловоза.

Закінчивши навчання охоче призвався на строкову військову службу. В 2007 році прийняв військова присягу. На службі добре себе проявляв, та став заступником командира взводу.

У мирному житті займався фасадними роботами.

В 2014 році активно приймав участь у Революції Гідності. В найстрашніші дні був в епіцентрі подій, не міг спостерігати по телевізору те, що змінювало країну.

Одружився Любомир 19 вересня 2015 року. Згодом у них з дружиною Мар’яною народився перший син Ілля. А вже пізніше другий Макар. У сім’ї було багато планів, але… почалася повномаштабна війна.

Одразу в перші дні війни, 5 березня 2022 року Любомир пішов у Збройні Сили України, щоб стати на захист рідної землі. Пішов на службу зі словами  ‘’Хто як не я…’’.  Служив у 68-й окремій єгерській бригаді імені Олекси Довбуша. Обіймав посаду командира відділення зенітно-ракетного дивізіону. У складі 68-ї бригади відправився у гарячу точку Донецької області, Ворноваського р-ну.  під Вугледар.

Любомир був доброю та чуйною людиною, завжди намагався допомагати іншим. Найбільше у житті любив своїх синів та намагався їм дати все те, що не мав сам. Усього у житті досягав сам.

Вранці 22 жовтня 2022 року серце Любомира перестало битися. Виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини внаслідок мінно-вибухової травми несумісної з життям загинув в н.п Єгорівка Донецької області.

Він був хоробрим воїном, виконував усі поставлені задачі, завжди допомагав та підтримував – згадують побратими по службі.

Поховали Любомира в селі Тисменичани Івано-Франківської міської територіальної громади. Пізніше в його рідному селі по рішенню міської ради в честь нього була перейменована одна з вулиць. 

У захисника залишились його найрідніші люди, кохана дружина Мар’яна, двоє синочків Ілля та Макар, для яких він завжди буде небесним ангелом, батьки Олександра та Василь, сестра Ірина та брат Петро.

Володимир Козак

Володимир Козак
Володимир Козак народився в селі Тисменичани 28 серпня 1970 року, закінчив місцеву школу. З дитячих років привчений до праці. Будь яка робота була йому під силу. 

У всьому порядок. Людина доброї  душі, люблячий чоловік і батько.

Добровольцем пішов на війну. Не зміг по іншому – « Потрібно!»- були чіткі слова. Бо « справедливість»,, гідність», « свобода», «Україна», були не просто слова, а сенс його життя.

Володимир Козак, солдат прикордонної зенітно – ракетної застави другої прикордонної комендатури швидкого реагування 15 мобільного прикордонного загону . На захист України  пішов до « Гвардії наступу» у бригаду « Сталевий кордон» Державної прикордонної служби України 

Помер у лікарні 22 квітня 2023 року місто Золотоноша Черкаської області.

Василь Гуцуляк

Василь Гуцуляк
Гуцуляк Василь Михайлович народився 26 грудня 1980 р. с. Королівка Тлумацького району Івано-Франківської області.

З 1988 року по 1997 навчався в Івано-Франківській школі №22.

Під час навчання у школі був членом міського молодіжного товариства «Сокіл».

Після закінчення 9 класу вступив до ПТУ №13, де здобув професію «електрика».

У 1999 році був призваний на військову службу. З армії повернувся у званні старшого сержанта.

У 2003 році одружився.

У шлюбі Василя та Уляни народилося 2 дітей, дочка Ангеліна та син Андрій.

У 2004 році Василь приймав активну участь у Помаранчевій революції.

У 2014-2015 приймав участь у АТО.

З початку російсько-української війни старший сержант Василь Гуцуляк захищав Україну в складі 109-го батальйону 10-ї ОГШБр у Київській, Донецькій та Луганській областях.

Загинув Василь 19 червня 2022 під Миколаївкою Луганської обл.

Василь Куцій

Василь Куцій
Василь Куцій народився 8 квітня 1984 р. і виріс у с.Дубівці Галицького району, а з часом сім’я переїхала жити до Івано-Франківська. Загальну освіту хлопець здобував у школі №18, а фахову (рихтувальник кузовів) – у ВПУ №13 (1999-2002 роки). Наступні півтора роки були пов’язані з м. Делятин, куди юнак був  призваний на строкову службу в ракетні війська. Після проходження служби в армії працював  охоронцем на м’ясокомбінаті, рекламним агентом, агентом з нерухомості. Працював на різних підприємствах у Польщі. У роботі рівнявся на брата Миколу, знаного майстра з обробки каменю.

Втім, Василь дуже любив рідне село і часто навідувався до родичів і друзів. Завжди був веселий, на позитиві, вмів приносити радість людям. У Василя було багато захоплень, та найбільше любив читати Кобзаря. Одного разу із ним трапився прикрий випадок: він спізнився на потяг, коли повертався додому із польських заробітків. Звісно, засмутившись, Василь сів на валізи і… став декламувати. Перехожі мимохіть зупинялися і уважно слухали Шевченкове слово! Книга нашого пророка Тараса була для нього дороговказом, вчила любити Україну і пишатися тим, що – українець! За дивним збігом обставин, його «Кобзар» залишився на згадку у родині молодшого брата, який для Василя був цілим Всесвітом.

На його сторінці  у соцмережах зберігся запис: «Я просто чорний! Розумієте? Єдине заняття, чим я займався з задоволенням, це був реп. Я знову писатиму..» У нього, безперечно, був талант, який проявився у 2000 р., і привів до перемоги на пісенному конкурсі «Червона рута» у номінації «Танцювальна музика». Отримавши нагороду і не стримуючи емоцій, він вигукнув: «Слава Україні!», а у відповідь почув із зали… сміх. То був 2007 рік. 

Він був скромним добряком, людиною з відкритою душею. По-батьківськи опікувався братовою та маленьким племінником, коли брата забрали на війну. Часто за легковажністю й, подекуди, брутальністю ховалася його вразлива натура - безкорислива, щира, великодушна, нетерпима до фальші і подвійних стандартів. Його світ перевернувся, коли раптово важко занедужала мати. Він став цікавитись народною медициною, щоб хоч якось полегшити біль і страждання найріднішої людини. Ця обставина визначила його подальшу долю – пройшовши медичні курси, він услід за братом Миколою у травні 2022 р. подався добровольцем на війну. У званні молодшого сержанта був призначений на посаду бойового медика механізованого взводу 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького і брав участь у бойових діях на Донеччині. Одне зі своїх фото з війни він підписав так: «Спи спокійно, Україно! Василь цинкує!»

Гордився гаслом: «З Божою милістю - до перемоги!». Допомагав побратимам, намагаючись рятувати їхні життя. Навіть, дивлячись у вічі смерті, не втомлювався жартувати: «Наші хлопці добре б’ються, йдуть до бою, ще й сміються!»      

«За Василя сказати, що він – добра людина,- це нічого не сказати. Це, насамперед – Козак з великої букви. Завжди говорив, що він – козак. Його знає багато наших франківців, як Василя «V.Z.K.» Він – наша легенда! Залишався з усмішкою на обличчі й жартував до останнього дня», - згадує його подруга Ліза Сончак.

Після першого бойового завдання мав можливість побувати вдома – з родиною й друзями, а найголовніше – зміг обняти свого 10-літнього сина Данилка, який для Василя був сенсом життя. На жаль, брата Миколу не побачив, бо той теж знаходився у лавах ЗСУ і продовжує й досі боронити Вітчизну. Так сталося, що війна навіки розлучила братів, які завжди підтримували один одного, особливо – після втрати матері.

Коли прийшов час повертатись із відпустки на війну, прощався з рідними, плекаючи надію незабаром повернутися з перемогою. Один недільний ранок приніс родині невтішну новину про те, що Василь пропав безвісти. Усе ж рідні молилися й вірили, що біда омине.. Не оминула…Під час штурмових дій поблизу с. Мазанівка Краматорського району Донецької області 9 вересня 2022 року Василь Куцій загинув.. Загинув, як Герой, бо у його серці разом із заповітами Великого Кобзаря жила справжня, непідробна любов до Вітчизни. І залишились недоспіваними його пісні, недописана книга «Котигорошко», недолюблений любимий син і нездійснена мрія життя – побудувати власний будинок у рідному селі, поблизу самісінького Дністра, там, де прожив щасливі роки дитинства.

Посмертно нагороджений Державною нагородою «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою  міського голови Івано-Франківська «За честь і звитягу». 

Олександр Струтинський

Олександр Струтинський
Струтинський Олександр Богданович народився 13 вересня 1978 року в м. Попасна Луганської області. 

У 1995 році закінчив ЗОШ № 4 м. Золотого Луганської області.

1999 року вступив до Промислово-економічного технікуму, де навчався за спеціальністю технік-електрик, та закінчив у 2002 році.

У 1996 році був призваний на службу в десантні війська Збройних Сил України у м. Одеса.

2000 року почав працювати  в Луганській електричній мережі на посаді інженера.

У цьому ж році одружився, із Мариною Олександрівною Струтинською прожив у шлюбі 23 роки.

У 2001 році народився син, якого назвали на честь батька Олександра - Богдан. 

У 2002 році вступив на навчання до Донбаського державного технічного університету, який закінчив за спеціальністю електричні машини.

У зв`язку зі збройною агресією росії у 2014 році разом із сім’єю переїхав жити в м. Івано-Франківськ.  

З  2015 року працював на комунальному підприєвстві "Івано-Франківськміськсвітло". 

У 2017 році у сім`ї на світ з’явився другий син Андрій.

На роботі Олександра всі поважали та любили. Він був відкритий у спілкуванні, завжди говорив правду. Старався підтримувати людей та  допомагати в міру своїх можливостей.

Головними в житті Олександра були сімейні цінності: він обожнював дітей, був чудовим татом для своїх синів і добрим чоловіком для своєї дружини.

З початку повномасштабного російського вторгнення в Україну 24 лютого 2022 року записався до Франківської ТРО, а у квітні 2022 року вирушив зі своєю бригадою до м. Запоріжжя, де разом із побратимами боронив нашу державу.

Співслужбовці та командир відзначали, що Олександр був відданим своїй справі солдатом, справжнім другом і патріотом. Та, на жаль, 17 квітня автомобіль, у якому він із побратимами слідували на завдання, натрапив на міну і життя обірвалося...