БУРДА Максим Юрійович (позивний «Бурий») народився 06.03.1997 року в м. Дрогобич (Львівська обл.).

У віці 8 років переїхав з батьками в м. Івано-Франківськ. З дитинства мріяв бути воїном. Однокласники зі школи запам’ятали Максима як веселого, життєрадісного хлопчика. Він любив історію, особливо добре знав історію України.

Після закінчення 9-го класу вступив до Вищого професійного училища №13 м. Івано-Франківськ. Навчався за професією «Рихтувальник кузовів. Водій автотранспортних засобів категорії «В». Займався спортом, відвідував секцію боксу. Підтримував футбольний клуб «Карпати-Львів». Об’їздив з ним багато міст України. У віці 18 років вступив до лав «Азову», чим дуже пишався. Воював у складі мінометного взводу. Пройшов такі населені пункти як Водяне, Лебединське, Широкине. Максим не пропустив ні одного виїзду. Нагороджений відзнакою Президента України та орденом «За мужність». У 2019 році звільнився. Та жив спокійним мирним життям. 

24 лютого 2022 року не вагаючись пішов боронити Україну та відстоювати територіальну цілісність рідної України. Воював у Бучі, Ірпіні. 

22 березня 2022 року героїчно загинув у бою під м.Ірпінь.

Бурду Максима нагороджено відзнакою міського голови м.Івано-Франківська «За честь і звитягу» № 0982.

САЛИГА Роман Романович (позивний «Шустрий») народився 8 серпня 1988 року у с. Ямниця Тисменицького району Івано-Франківської області. Навчався у Ямницькій ЗОШ. Після закінчення школи вступив у Вище професійне училище №13 м. Івано-Франківськ, яке закінчив у 2006 році. Навчався за професією «Слюсар з ремонту автомобілів».

Після закінчення училища служив у Збройних силах України в м. Василькові у ракетно-зенітній батареї.

10 березня 2022 року був призваний у Збройні сили України для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності рідної України. З першого дня служив у м. Коломия Івано-Франківської області – 10-а гірська штурмова бригада «Едельвейс». Продовжував службу у м. Житомир та в Донецькій області у зенітному стрілецькому відділенні артилерійського взводу монопіхотного батальйону однієї з військових частин. Був командиром відділення зенітно-ракетного взводу.

Був спритний, швидкий, тому на передовій отримав позивний «Шустрий».

30 вересня 2022 року життя Романа обірвалося внаслідок мінометного обстрілу  в с. Берестове Бахмутського району, Донецької області.

Сметена Роман Ярославович, народився 16.02.1984 року в селі Підлісся Тисменицького району Івано-Франквської області. 

1991-2002 р. – навчався в Підліській ЗОШ. 

30.06.2020 р. закінчив Львівський національний аграрний університет і отримав диплом молодшого спеціаліста.

28.05.2022-16.10.2003 рр. – проходив службу в Збройних Силах України.

30.08.2006 р. одружився з Олексин Вікторією Ярославівною і проживав в м. Івано-Франківську. 07.11.2009 р. народився син Сметана Cвятослав. 18.07.2016 р. народився син Сметана Остап. 

05.07.2014 р. – 21.07.2014 рр. – брав участь в антитерористичній операції і отримав осколкове поранення в ногу в смт. Амросіївка Донецької області. Після лікування і реабілітації отримав ІІІ групу інвалідності.

28.04.2017-26.11.2020 рр. працював на посаді заступника сільського голови сільської ради в селі Микитинцях. 

Займався волонтерством, був членом Міської Асоціації учасників АТО, член Всеукраїнського обєднання учасників АТО, а також учасник громадської спілки «Зелена Варта».

01.12.2020-19.04.22 рр. – працівник виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради.

20.04.2022 р. прийнято на посаду поліцейського взводу №2 роти №2 батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Полтава» і відряджений до складу зведеного полку «Сафарі»

27.04.2022р. – загинув Роман на бойовому завданні в м. Дергачі Харківської області. 

Микицей Тарас Дмитрович народився 24 грудня 1967 року. 1975-1985 навчання в ЗСШ№7. 1985 рік – став студентом першого курсу Івано-Франківського Інституту нафти і газу. 1986- 1988 р.- служба в лавах радянської армії. 

Після закінчення Інституту працював в РСУ№3   на посаді майстра.

В 2018 році  за контрактом служив в лавах ЗСУ – в 108 окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10 Гірсько-штурмової бригади. Служив три ротації – в Новошкінському, Широкіно та Зайцеве. Проявив себе як грамотний  боєць і вірний товариш.

Після закінчення контракту  у серпні 2021 повернувся додому.

З початком повномасштабного вторгнення  з першого дня війни разом з синами – Юрієм та Михайлом  - знову в лавах ЗСУ. Спочатку воював на Київщині в районі Чорнобиля, потім на Сході країни.

У складі розвідувальної групи неодноразово заходив за лінію розмежування  для виконання бойових завдань. 

Загинув під Лисичанськом у селищі Спірне  під час бою - штурму росіян на позиції. У своєму останньому бою збив з автомата Калашникова безпілотник. 

Старший солдат, старший механік- водій 1 гірсько-штурмового  відділення  2 гірсько-штурмового   взводу 3 гірсько-штурмової роти   Микицей Тарас Дмитрович  нагороджений орденом «За мужність 3 ступеня» (посмертно).

Михайло Михайлович Андрушевський народився 17 лютого 1986 р. в м. Івано-Франківськ. Батько – Михайло Іванович Андрушевський, 1953 р. народження, водій-далекобійник, пенсіонер, мати – Галина Михайлівна Андрушевська, 1961 р. народження, закінчила Івано-Франківський державний технікум радянської торгівлі, де здобула професію технолога, працювала зокрема в Івано-Франківському теплокомуненерго, у цей час пенсіонерка. Сестра Михайла – Оксана, 1980 р. народження, спеціальність фінанси, працює бухгалтером, брат – Іван, 1983 р. народження, спеціальність програміст.

У дитинстві Михайло разом із сім’єю проживав у Івано-Франківську, спочатку на Майзлях, а пізніше на вул. Довженка. Був непосидючим, допитливим, активним і мав добре серце. Хлопця всі дуже любили. Кликали Мишком. У Івано-Франківську ходив у дитячий садок «Гуцулочка». 

З 1992 до 2001 р. Михайло навчався до 9 класу в Івано-Франківській загальноосвітній школі-інтернаті І–ІІІ ступенів № 1. Упродовж 2001–2004 рр. учився в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї. Тут він здобув професію столяра будівельного і паркетника третього розряду.

11 травня 2004 р. Михайло разом із братом Іваном був призваний на службу у Збройні Сили України. Підготовку проходив у Черкасах (селище Оршанець), де 26 червня 2004 р. прийняв присягу. 

Потім служив на Волині в с. Коритниця на прикордонній заставі. Звільнений (демобілізований) в запас 18 жовтня 2005 р.

Після військової служби Михайло з 13 січня 2005 до 05 червня 2006 р працював за спеціальністю у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Галичина». Проте згодом зрозумів, що це не його й вирішив піти слідами батька. Який був водієм. Ще змалку в нього проявився неабиякий хист до машин. Він міг швидко розібрати і зібрати будь-яку з них. 

У 2007 р. переїхав мешкати в с. Підвербці, нині Олешанської сільської громади Івано-Франківського району, що за Тлумачем, звідки родом були його батьки. Михайло поселився в будинку дідуся й бабусі по материнській лінії. Тут на подвір’ї згодом облаштував майстерню з ремонту автомобілів. До нього почали приїжджати з цілої округи. Був дуже комунікабельний і товариський. Мріяв відкрити в селі власну станцію технічного обслуговування (СТО). 

В 2020 році Михайло купив тракторець, обробляв ним свої городи та односельчан. Усі згадують його, як вправного помічника у господарстві.

Михайло був щирий, щедрий і шустрий. Був за характером відчайдухом. Дуже любив рибалити на Дністрі. Уміло смажив шашлики. Тішився своїми племінниками і дітьми, особливо дочкою Альбіною, яка народилася 28 березня 2019 р.

24 лютого 2022 р., коли розпочалась широкомасштабна збройна агресія росії проти України, М. Андрушевський відразу звернувся до Територіального центру комплектування ЗСУ. Однак спочатку йому відмовили, у зв’яку з тим, що на той момент було багато добровольців захищати Україну.  Проте за короткий час його все-таки закликали. Зважили на те, що Михайло служив у ЗСУ. 01 березня 2022 р. як доброволець він підписав контракт. На військову службу був призваний Івано-Франківським міським територіальним центром комплектування та соціальної підтримки Івано-Франківської області. Михайло у той момент керувався принципом, що захищати Україну йдуть передусім ті, які готові віддати своє життя за Батьківщину. Вже 03 березня він був у військовій частині. Завдяки командирові Михайло, як і всі інші бійці, мав добре спорядження. За можливості телефонував родичам. Ніколи ні на що не скаржився. Захищав рідну землю від московського окупанта в Київській, Сумській та Харківській областях. У Михайла був позивний «Майкл».

Доброволець, водій роти вогневої підтримки військової частини А 3029 Михайло Андрушевський загинув унаслідок артилерійського обстрілу біля селища Прудянка Харківської області. Осколок потрапив нижче бронежилета, перебив артерію. Поранення було несумісним із життям. Його тіло до села Підвербці було привезено 7 травня, а 8 травня тут відбувся похорон. 

Михайло Андрушевський залишив найрідніших, яким його дуже не вистачає: тата, маму, кохану Христину, дітей Артура та Альбіну, сестру Оксану, брата Івана, братову Вікторію, племінників – Адріану, Давида, Романа, родину, сусідів, друзів, однокласників, одногрупників, односельчан та знайомих. «Я любив вас усіх….»; «Боже, збережи Україну і народ наш, заради Імені Свого Святого». 

Вже у 2022 р. родина одержала його відзнаку Івано-Франківського міського голови «За честь і звитягу», медаль «За заслуги перед Прикарпаттям» (посмертно). 

Указом Президента України Володимира Зеленського № 384 від 02 червня 2022 року Михайло Андрушевський був удостоєний ордена ІІІ ступеня «За мужність» (посмертно). Нагороду родина одержала 08 грудня 2022 року від Івано-Франківського міського голови Руслана Марцінківа.