САЛИГА Роман Романович (позивний «Шустрий») народився 8 серпня 1988 року у с. Ямниця Тисменицького району Івано-Франківської області. Навчався у Ямницькій ЗОШ. Після закінчення школи вступив у Вище професійне училище №13 м. Івано-Франківськ, яке закінчив у 2006 році. Навчався за професією «Слюсар з ремонту автомобілів».

Після закінчення училища служив у Збройних силах України в м. Василькові у ракетно-зенітній батареї.

10 березня 2022 року був призваний у Збройні сили України для захисту незалежності, суверенітету та територіальної цілісності рідної України. З першого дня служив у м. Коломия Івано-Франківської області – 10-а гірська штурмова бригада «Едельвейс». Продовжував службу у м. Житомир та в Донецькій області у зенітному стрілецькому відділенні артилерійського взводу монопіхотного батальйону однієї з військових частин. Був командиром відділення зенітно-ракетного взводу.

Був спритний, швидкий, тому на передовій отримав позивний «Шустрий».

30 вересня 2022 року життя Романа обірвалося внаслідок мінометного обстрілу  в с. Берестове Бахмутського району, Донецької області.

Сметена Роман Ярославович, народився 16.02.1984 року в селі Підлісся Тисменицького району Івано-Франквської області. 

1991-2002 р. – навчався в Підліській ЗОШ. 

30.06.2020 р. закінчив Львівський національний аграрний університет і отримав диплом молодшого спеціаліста.

28.05.2022-16.10.2003 рр. – проходив службу в Збройних Силах України.

30.08.2006 р. одружився з Олексин Вікторією Ярославівною і проживав в м. Івано-Франківську. 07.11.2009 р. народився син Сметана Cвятослав. 18.07.2016 р. народився син Сметана Остап. 

05.07.2014 р. – 21.07.2014 рр. – брав участь в антитерористичній операції і отримав осколкове поранення в ногу в смт. Амросіївка Донецької області. Після лікування і реабілітації отримав ІІІ групу інвалідності.

28.04.2017-26.11.2020 рр. працював на посаді заступника сільського голови сільської ради в селі Микитинцях. 

Займався волонтерством, був членом Міської Асоціації учасників АТО, член Всеукраїнського обєднання учасників АТО, а також учасник громадської спілки «Зелена Варта».

01.12.2020-19.04.22 рр. – працівник виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради.

20.04.2022 р. прийнято на посаду поліцейського взводу №2 роти №2 батальйону патрульної служби поліції особливого призначення «Полтава» і відряджений до складу зведеного полку «Сафарі»

27.04.2022р. – загинув Роман на бойовому завданні в м. Дергачі Харківської області. 

Микицей Тарас Дмитрович народився 24 грудня 1967 року. 1975-1985 навчання в ЗСШ№7. 1985 рік – став студентом першого курсу Івано-Франківського Інституту нафти і газу. 1986- 1988 р.- служба в лавах радянської армії. 

Після закінчення Інституту працював в РСУ№3   на посаді майстра.

В 2018 році  за контрактом служив в лавах ЗСУ – в 108 окремому гірсько-штурмовому батальйоні 10 Гірсько-штурмової бригади. Служив три ротації – в Новошкінському, Широкіно та Зайцеве. Проявив себе як грамотний  боєць і вірний товариш.

Після закінчення контракту  у серпні 2021 повернувся додому.

З початком повномасштабного вторгнення  з першого дня війни разом з синами – Юрієм та Михайлом  - знову в лавах ЗСУ. Спочатку воював на Київщині в районі Чорнобиля, потім на Сході країни.

У складі розвідувальної групи неодноразово заходив за лінію розмежування  для виконання бойових завдань. 

Загинув під Лисичанськом у селищі Спірне  під час бою - штурму росіян на позиції. У своєму останньому бою збив з автомата Калашникова безпілотник. 

Старший солдат, старший механік- водій 1 гірсько-штурмового  відділення  2 гірсько-штурмового   взводу 3 гірсько-штурмової роти   Микицей Тарас Дмитрович  нагороджений орденом «За мужність 3 ступеня» (посмертно).

Михайло Михайлович Андрушевський народився 17 лютого 1986 р. в м. Івано-Франківськ. Батько – Михайло Іванович Андрушевський, 1953 р. народження, водій-далекобійник, пенсіонер, мати – Галина Михайлівна Андрушевська, 1961 р. народження, закінчила Івано-Франківський державний технікум радянської торгівлі, де здобула професію технолога, працювала зокрема в Івано-Франківському теплокомуненерго, у цей час пенсіонерка. Сестра Михайла – Оксана, 1980 р. народження, спеціальність фінанси, працює бухгалтером, брат – Іван, 1983 р. народження, спеціальність програміст.

У дитинстві Михайло разом із сім’єю проживав у Івано-Франківську, спочатку на Майзлях, а пізніше на вул. Довженка. Був непосидючим, допитливим, активним і мав добре серце. Хлопця всі дуже любили. Кликали Мишком. У Івано-Франківську ходив у дитячий садок «Гуцулочка». 

З 1992 до 2001 р. Михайло навчався до 9 класу в Івано-Франківській загальноосвітній школі-інтернаті І–ІІІ ступенів № 1. Упродовж 2001–2004 рр. учився в Івано-Франківському професійному будівельному ліцеї. Тут він здобув професію столяра будівельного і паркетника третього розряду.

11 травня 2004 р. Михайло разом із братом Іваном був призваний на службу у Збройні Сили України. Підготовку проходив у Черкасах (селище Оршанець), де 26 червня 2004 р. прийняв присягу. 

Потім служив на Волині в с. Коритниця на прикордонній заставі. Звільнений (демобілізований) в запас 18 жовтня 2005 р.

Після військової служби Михайло з 13 січня 2005 до 05 червня 2006 р працював за спеціальністю у Товаристві з обмеженою відповідальністю «Галичина». Проте згодом зрозумів, що це не його й вирішив піти слідами батька. Який був водієм. Ще змалку в нього проявився неабиякий хист до машин. Він міг швидко розібрати і зібрати будь-яку з них. 

У 2007 р. переїхав мешкати в с. Підвербці, нині Олешанської сільської громади Івано-Франківського району, що за Тлумачем, звідки родом були його батьки. Михайло поселився в будинку дідуся й бабусі по материнській лінії. Тут на подвір’ї згодом облаштував майстерню з ремонту автомобілів. До нього почали приїжджати з цілої округи. Був дуже комунікабельний і товариський. Мріяв відкрити в селі власну станцію технічного обслуговування (СТО). 

В 2020 році Михайло купив тракторець, обробляв ним свої городи та односельчан. Усі згадують його, як вправного помічника у господарстві.

Михайло був щирий, щедрий і шустрий. Був за характером відчайдухом. Дуже любив рибалити на Дністрі. Уміло смажив шашлики. Тішився своїми племінниками і дітьми, особливо дочкою Альбіною, яка народилася 28 березня 2019 р.

24 лютого 2022 р., коли розпочалась широкомасштабна збройна агресія росії проти України, М. Андрушевський відразу звернувся до Територіального центру комплектування ЗСУ. Однак спочатку йому відмовили, у зв’яку з тим, що на той момент було багато добровольців захищати Україну.  Проте за короткий час його все-таки закликали. Зважили на те, що Михайло служив у ЗСУ. 01 березня 2022 р. як доброволець він підписав контракт. На військову службу був призваний Івано-Франківським міським територіальним центром комплектування та соціальної підтримки Івано-Франківської області. Михайло у той момент керувався принципом, що захищати Україну йдуть передусім ті, які готові віддати своє життя за Батьківщину. Вже 03 березня він був у військовій частині. Завдяки командирові Михайло, як і всі інші бійці, мав добре спорядження. За можливості телефонував родичам. Ніколи ні на що не скаржився. Захищав рідну землю від московського окупанта в Київській, Сумській та Харківській областях. У Михайла був позивний «Майкл».

Доброволець, водій роти вогневої підтримки військової частини А 3029 Михайло Андрушевський загинув унаслідок артилерійського обстрілу біля селища Прудянка Харківської області. Осколок потрапив нижче бронежилета, перебив артерію. Поранення було несумісним із життям. Його тіло до села Підвербці було привезено 7 травня, а 8 травня тут відбувся похорон. 

Михайло Андрушевський залишив найрідніших, яким його дуже не вистачає: тата, маму, кохану Христину, дітей Артура та Альбіну, сестру Оксану, брата Івана, братову Вікторію, племінників – Адріану, Давида, Романа, родину, сусідів, друзів, однокласників, одногрупників, односельчан та знайомих. «Я любив вас усіх….»; «Боже, збережи Україну і народ наш, заради Імені Свого Святого». 

Вже у 2022 р. родина одержала його відзнаку Івано-Франківського міського голови «За честь і звитягу», медаль «За заслуги перед Прикарпаттям» (посмертно). 

Указом Президента України Володимира Зеленського № 384 від 02 червня 2022 року Михайло Андрушевський був удостоєний ордена ІІІ ступеня «За мужність» (посмертно). Нагороду родина одержала 08 грудня 2022 року від Івано-Франківського міського голови Руслана Марцінківа.

Все своє довге і тернисте життя Ольга Дучимінська присвятила служінню людям і Україні. Надзвичайно широким було коло її діяльності - письменниця, поетеса (публікувала свої твори під псевдонімами Олег Барвінок, Ірма Остапівна, Ольга Лучинська, О. Поважна, О. Рута, О. Д.), перекладачка, авторка рецензій та критичних статтей, етнографічних досліджень Бойківщини та Гуцульщини, народна вчителька, громадська діячка - одна з організаторок жіночого руху в Галичині.

Ольга-Олександра Дучимінська народилася 8 червня 1883 року в селі Миколаєві Бібрського повіту (нині Пустомитівського району Львівської області) на Львівщині в родині директора школи Василя Решетиловича. Знайомство в 1895 році з  Іваном Франком, якому допомагала збирати і записувати фольклор, мало на дівчинку колосальний вплив. Отримавши домашню освіту, О. Дучимінська вступила відразу до 5 класу жіночої виділової школи у Станіславі, яку не вдалося закінчити: із-за смерті батька довелось переїхати спочатку до Яворова (вчилася в школі сестер-василіянок), потім до Перемишля, де в 1902 році закінчила вчительську семінарію. У цьому ж році розпочалася плідна і жертовна праця народної вчительки по різних школах Галичини  (у селі Залозах, Бутині, Лисовичах, Задеревачі, Тяпчі, Ценяві). Вона навчала не тільки дітей, але і дорослих грамоті, веденню домашнього господарства, гігієні, допомагала організовувати захоронки (дитячі садки), опікувалась сиротами, самотніми і покинутими, цікавилася жіночим рухом. В автобіографічній повісті “Весняні дні” напише згодом: “...Забуваючи своє «я», свою молодість, жертвувала ці найдорожчі скарби в житті людини для других... Широка суспільна праця стала моїм ідеалом.” 

У 1905 році виходить заміж за вчителя Петра Дучимінсього. Того ж року починає друкувати свої вірші  в газеті “Діло”. В 1911 році виходить перша поетична збірка “Китиця незабудьків”. Протягом двадцяти років О. Дучимінська працює над перекладами статтей та художніх творів для різних українських часописів. З Н. Кобринською і К. Малицькою 1912 року започаткувала видання «Жіночої бібліотеки», де пропагувалися найкращі зразки світової літератури. Під час Першої світової війни П. Дучимінського забирають на фронт. 1919 року чоловік письменниці  стає комендантом Болехова, однак згодом у складі січового корпусу УГА він іде на Київ, звідки його інтернують до Чехословаччини. На окуповану Польщею Батьківщину він вже не повернеться. 

О. Дучимінська продовжувала вчителювати, займатися громадською діяльністю, із-за чого періодично мала проблеми з польською поліцією. Внаслідок хвороби горла і нервів у 1930 році  О. Дучимінська була змушена залишити роботу в школі. На запрошення редакторки О. Кисілевської працює в коломийському журналі “Жіноча доля” до початку Другої світової війни. Декілька раз їздить до Чехії, де виголошує реферати з питань жіночого руху.

О. Дучимінська була знайома з Б. Лепким, О. Маковеєм, О. Новаківським, О. Кульчицькою, М. Угрином-Безгрішним, І. Крушельницьким, Г. Мартинцем, П. Обалем; листувалася в різний час з І. Франком, І. Нечуєм-Левицьким, С. Вінцензом, О. Олесем, М. Черемшиною, І. Вільде та іншими відомими людьми; тривала дружба  єднала її з Н. Кобринською, І. Блажкевич, І. Вільде, О. Кобилянською, якій присвятила новели «Співачка» (1927), «Сумний Христос» (1927), «Дзвони» (1917), спогад «Мої розмови з Кобилянською» (1937), а в 1963 році написала спогади «Поранкова душа».

З 1939 року О. Дучимінська працює в музеї етнографії АН УРСР у Львові. У воєнні роки письменниця рятує євреїв, ризикуючи життям, дає прихисток І. Вільде, чоловіка якої розстріляли, допомагає іншим діячам української культури, дбає про збереження цінних колекцій музею, здійснює фольклорні експедиції, готує за їх матеріалами монографії, які в повоєнний період вийдуть під чужими іменами, а справжня авторка навіть не буде згадана. Перед приходом до Львова радянської армії місто змушена покинути донька О. Дучимінської - Оксана Мигул - разом з малим внуком Івасиком. Сама письменниця вирішує залишитись.

23 листопада 1949 року 66-літню Дучимінську заарештували у сфабрикованій справі вбивства письменника Я. Галана. Спочатку два роки в’язниці, доки тривало слідство, потім сім років сибірських таборів  ГУЛАГу. Була засуджена на 25 років, але після смерті Сталіна скоротили термін до десяти. Під час арешту помешкання було розграбоване, а рукописи пропали. Навіть в нелюдських умовах таборів надавала підтримку іншим ув'язненим, продовжувала творити свою поезію, яку вивчали її подруги, щоб потім на волі записати. 

19 грудня 1958 р. О. Дучимінська вийшла на волю, але навіть після повернення на Батьківщину продовжувались поневіряння: незважаючи на клопотання І. Вільде, І. Турчан, Н. Семанюк, Д. Лукіяновича, О. Кульчицької, письменницю довго не хотіли прописувати. 75-літня О. Дучимінська була змушена переїжджати від одних знайомих до інших - Львів, Снятин, Івано-Франківськ, Коломия, Самбір... Знайшла прихисток у Чернівцях в родини О. Кобилянської - Панчуків. Постійно працювала, намагаючись відтворити втрачений архів. Після звільнення друкувалася рідко, лише в коломийській газеті «Червоний прапор» і варшавських українських виданнях («Український календар 1967 року», «Наше слово»).

Нова кампанія цькування О. Дучимінської почалася на сторінках газет у 1971 році, після виходу книжки В. Бєляєва про вбивство Я. Галана. 95-літня письменниця була змушена покинути Чернівці. Наступним ударом долі була смерть дочки Оксани 3 грудня 1972 року.

З 1977 року замешкала в Івано-Франківську у Мирослави Антонович, з якою разом відбувала ув'язнення. О. Дучимінську постійно погрожували виселити, не прописували. А по мізерну пенсію приходилося їздити аж у Самбір. Світлим промінчиком в житті літньої жінки була зустріч з внуком Іваном Мигулем та правнучкою Рахиль. Так як Івано-Франківська область в часи СРСР була закритою для іноземців, зустріч відбулася у Львові.

Незважаючи на похилий вік, О. Дучимінська продовжувала переписувати свої твори, надруковані колись в періодиці, які зусиллями друзів вдалося відшукати. Намагалася укласти каталог, готувала збірки до видання. Однак під час обшуку кадебістами напередодні столітнього ювілею все знову було втрачене, а М. Антонович наказали негайно позбутися непрописаної квартирантки. Серед тих нечисленних людей, які тоді наважувалися провідувати письменницю, були Арсеничі, Путьки, Ангелюки, Б. Гаврилів, О. Лучко, О. Болехівський, В. Полєк, Д. Демків, А. Когут, О. Панчук, Д. Пятківська, М. Прохасько. 

Завдяки старанням Р. Горака до 105-літнього ювілею вперше було згадано  О. Дучимінську, як найстаршу письменницю. в “Літературній Україні”, у журналі “Жовтень” були надруковані її поезії. 24 вересня 1988 року О. Дучимінська померла. Реабілітована посмертно 27 листопада 1992 року.

За довгі роки творчості (1905—1988) окремими виданнями пи житті вийшли лише збірка поезій «Китиця незабудьків», нарис «Наталія Кобринська як феміністка» і невелика повість «Еті».

Опис фотографій: