Роман Душенко народився в Опришівцях 3 травня 1982 року. Навчався у цій школі 9 класів, після чого поступив в училище № 3, а згодом у коледж. Служив в армії.  Працював за професією столяра, а пізніше на «Першому віконному заводі» майстром дерев’яного цеху та на приватному підприємтстві.

Роман у 2007 році одружився з Оксаною,  з якою прожив 15 років. Через  рік у подружжя народився син  Максим. А у 2014 році другий син Назар. З травня 2015 року Роман був призваний на службу в АТО, де брав участь в антитерористичних операціях в Донецькій області, де прослужив 1 рік та два місяці. Після повернення з АТО продовжував працювати на роботі та поступив на навчання в інститут менеджменту Західноукраїнського національного університету.

У 2019 році помер його батько Михайло.   

24 лютого 2022 року, коли війна увірвалася на українську землю, Роман на другий же день пішов виконувати  свій громадянський обов’язок.  Два місяці служив в роті охорони нашого міста. Пізніше в частині 10 гірсько-штурмової бригади “Едельвейс», а потім був переведений у Донецьку та Луганську область у бригаду 109 батальйону.

28 червня трагічно загинув у бою за Україну від вибухової травми, поранення від осколків не сумні з життям біля села Миколаївка Луганської області.  

Роман був добрим сином, турботливим чоловіком, люблячим батьком, хорошим другом, усміхненою та привітною людиною. У вільний час займався роботою дома, тому що був добрим господарем.  Він був справжнім патріотом, який любив України і захищав її до останнього подиху та щиро вірив в перемогу. Його життя обірвалося, але пам'ять про нього завжди житиме у наших серцях. Хай щасливою буде душа нашого Героя Романа у вічності.

Олег Куцин народився 23 листопада 1965 року в Івано-Франківську, де у той час навчалися його батьки. Закінчив Тячівську СШ № 1, нині ЗОШ № 1 імені Василя Ґренджі-Донського.

У 1982—1984 роках навчався в Івано-Франківському інституті нафти і газу. Після строкової служби, яку проходив у 1986—1989 роках, продовжив навчання у Львівському політехнічному інституті. Закінчив Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України.

З 1987 року працював на Тячівському заводі «Зеніт», де пройшов шлях від майстра до виконуючого обов'язки директора.

У 2005—2006 роках — перший заступник голови Тячівської райдержадміністрації.

У 1989 році Олег Куцин вступив у «Народний рух України за перебудову». 4 жовтня 1989 року, попри сувору заборону комуністів, вперше вивісив синьо-жовтий прапор у рідному Тячеві. Сталося це під час установчих зборів Тячівської районної організації Руху.

Брав активну участь у виборах до Верховної ради 1990 року. Учасник «Революції на граніті».

Був головою Закарпатської обласної організації Всеукраїнського політичного об'єднання «Державна самостійність України». У 1998 році балотувався до Верховна Рада 3-го скликання від Виборчого блоку партій «Менше слів»[6]. 28 травня 2003 року Верховний Суд України зняв з реєстрації Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України» як таке, що не відповідає нормам українського законодавства. Олег Куцин стає членом Всеукраїнського об'єднання «Свобода». Згодом головою Закарпатської обласної організації та членом Політради ВО «Свобода».

У 2007 році Олег Куцин включений до партійного списку ВО «Свобода» на позачергових виборах до Верховної Ради 7-го скликання.

Олег Куцин балотувався у 2012 році в одномандатному окрузі № 72 (Рахівський район, частина Тячівського району) від ВО «Свобода» до Верховна Рада 7-го скликання, зайняв третє місце, за нього проголосувало 5 542 виборців.

На позачергових виборах до Верховної ради 2014 року Олег Куцин включений до партійного списку під № 30. Всеукраїнське об'єднання «Свобода» посіла сьоме місце за кількістю голосів виборців, не подолала 5 % бар'єру, не пройшла до Парламенту.

У 2015 році Олег Куцин очолював виборчий список ВО «Свобода» на виборах до Закарпатської обласної ради 8-го скликання.

З 2015 року очолював «Легіон Свободи», комбатантське об'єднання членів ВО «Свобода», які беруть участь у Війні на сході України.

У березні 2017 року Слідчий комітет Російської Федерації порушив кримінальну справу проти Олега Куцина.

З початком військових дій на сході України, наприкінці травня — початку червня 2014 року, Олег Куцин організував волонтерську групу з свободівців, яка почала збирати та доправляти допомогу українським військовим, які несли службу в районі окупованого Слов'янська Донецької області. Допомагали в основному бійцям Національної гвардії і суміжних підрозділах Збройних Сил України. Спочатку волонтерів було всього півтора десятка чоловік, основу складали хлопці зі Стрия, Закарпаття та Києва.

На початку літа 2014 року волонтери ухвалили рішення вступити до лав Національної гвардії України. Добровольці пройшли навчання на тренувальній базі в Нових Петрівцях. Було вирішено створити єдиний підрозділ з побратимів-волонтерів, яких на той момент було вже 35 осіб. Так була створена Окрема добровольча чота «Карпатська Січ» 93-ї механізованої бригади Збройних сил України, яка отримала назву на честь української парамілітарні організації «Карпатська Січ», яка існувала на Закарпатті у 1938–1939 роках. Місцем постійної дислокації Окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ» стала Дніпропетровська область.

У жовтні 2014 року «Карпатська Січ» зайняла позиції у селищі Піски, та залишалась там до березня 2016 року. За цей час чота стало ротою, взяла участь в обороні Донецького аеропорту, боях за Піски, шахту «Бутовка», Водяне, Опитне, Первомайськ.

Олег Куцин був поранений напередодні Різдва, у бою за селище Піски.

Останні 10 місяців свого існування Окрема зведена штурмова рота «Карпатська Січ» перебувала під постійними обстрілами ворожої артилерії в околицях Донецького аеропорту. Під час виконання бойових завдань «Карпатська Січ» втратила 7 вояків, 40 вояків отримали поранення.

13 квітня 2016 року Окрема зведена штурмова рота «Карпатська Січ» була розформована.

З початком повномасштабної російської агресії 24 лютого 2022 року патріоти без досвіду бойових дій та добровольці з інших країн згуртувалися навколо ядра ветеранів «ОДЧ Карпатська Січ», створивши добровольчий батальйон. Вони обороняли Київ, тримали позиції в Ірпіні, Романівці, Стоянці та на Броварському напрямку. Після деокупації Київщини підрозділ виконує завдання на Ізюмському напрямку.

19 травня 2022 року частина добровольчого батальйону «ОДЧ Карпатська Січ» увійшла у лави ЗСУ, як 49-ий окремий піхотний батальйон Сухопутних військ Збройних Сил України «КАРПАТСЬКА СІЧ».

Загинув на командному пункті у селі Вірнопілля під час боїв за Ізюм від прямого влучання російської артилерії

Артур Бурлака – солдат 108 –го окремого гірсько- штурмового батальйону (10-ої окремої гірсько –штурмової бригади).

Народився 15 березня 2000року в м.Івано-Франківську. Навчався в початковій школі №9 та загальноосвітній школі №2.

Після закінчення школи поступив у Івано-Франківське вище професійне училище сервісного обслуговування техніки. За професією «Слюсар  з контрольно –вимірювальних приладів  та автоматики».

Серед однолітків як в школі так і в училищі  вирізнявся невсипучою енергією, кмітливістю, був лідером колективу, душею товариства.

У спогадах рідних та друзів Артур залишився життєрадісним, веселим та доброзичливим. Людиною яка завжди прийде на допомогу.

Не задумуючись пішов захищати Україну. 

Загинув 22 березня 2019року під селом Новотошківське  Попаснянського району Луганської області.

Роман Дубінський – солдат, стрілець роти охорони Національ-ного  університету оборони України  імені Івана Черняховського.

Народився 01 грудня 2002 року в селищі Лисець Івано-Франківської області.

Там же закінчив середню школу та поступив  у  Івано-Франківське вище професійне училище сервісного обслуговування техніки за професією

« Майстер з діагностики та налагодження електронного устаткування автомобільних засобів».

06 жовтня 2021року призваний до лав Збройних Сил України.

Роман був добрим та щирим хлопцем, доброю дитиною для батьків, користувався авторитетом серед друзів. 

Ще в шкільні роки Роман відвідував гурток авіамоделювання в м. Івано-Франківську. Протягом шести років був членом організації «Пласт».

Загинув 26 лютого 2022 року захищаючи столицю України м. Київ.

Юрій Григорів – старший солдат 24-ої  окремої механізованої бригади імені Короля Данила.

Народився 06 травня 1998 року в селі Іваниківка Богородчанського району.

2015 році в цьому ж селі закінчив середню школу та у вересні місяці вже навчався в училищі, де здобув професію « Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування».

Після здобуття фахової освіти працював електромонтером на комунальному підприємстві «Водоекотехпром» звідки був призваний по мобілізації 27 лютого 2022 року захищати Україну.

Юрій  зростав  як всі допитливі сільські хлопці. Любив спорт, допомагав батькам по господарстві, був чуйною та доброзичливою людиною.

Загинув Юрій 24 квітня 2022року в селі Катеринівка Донецької області при виконанні бойового завдання відстоюючи незалежність України.