Ivano-Frankivsk - city of heroes

Emil Mikulets

Emil Mikulets
Mikulets Emil Petrovich is an outstanding footballer, goalkeeper of FC Spartak (Ivano-Frankivsk), FC Spartak (Moscow), FC Dynamo (Minsk), coach of PJSC "Prykarpattya", master of sports in football.

He was born on February 12, 1936 in the village of Bushtyno of the then Czechoslovak Republic. A life-long journey brought the family back to Stanislavov, where the young man took up this extremely promising sport. From the very beginning, Mykulyats' game was a goalkeeper.

Mikulets is a pupil of Spartak Club (Stanislav). He made his major team debut in 1953 and spent two seasons on the team.

In 1955 he left for Moscow and joined the local Spartacus. Mikulets spent 2 seasons in the Moscow team, having played 13 league matches and 3 matches in the USSR Cup, missing a total of 14 goals. Mikulets also played 8 matches for the doubles squad, having missed 4 times.

In 1957, Mikulets moved to Minsk. There he spent 1 season, having played 14 matches in the championship and the cup of the country, after which he returned to Moscow "Spartak", for which he played 5 matches for the base and 17 matches for the double "red and white".

After that he returned to Stanislavsky Spartak, where he performed until the end of his career in the second league of the USSR Championship.

Since 1997 he worked as a coach in the football school "Prykarpattya" Ivano-Frankivsk.

Mykulyats' main achievements were: USSR Champion (1956, 1958), USSR Silver Medalist (1955), USSR Cup Winner (1958).
Emil Mykulets died on June 22, 2000 in our city of Ivano-Frankivsk.

Vasily Juce

Vasily Juce
.Vasilev was 44. He was born on September 25, 1974 in the village of Bukachivska Sloboda (subordinate to the settlement council of the town of Bukachinka) in the Rogatin district of Ivano-Frankivsk region. He lived in Ivano-Frankivsk.

He graduated from the vocational technical school with a degree in "locksmith-toolmaker" and served a term of service in Zhytomyr.

In the summer of 2018 he went to the army.

In June, the warrior was to return home.

In the morning of May 16, 2019, a hostile landmine flew into the trench of the Ukrainian defenders of the village of Vodyane, Volnovakha district in Donetsk.

Basil was killed.

Олександр Карпенко

Олександр Карпенко
Народився 15 квітня 1921 р. у с. Слободі Чернігівського району Чернігівської області. У 1940 р. закінчив Чернігівський учительський інститут, у 1946 р. – Київський педагогічний інститут.

Трудову діяльність розпочав у 1938 р., працював учителем історії в Малодівицькій семирічній школі. Потім служив у армії (1940–1946 рр.). Під час Другої світової війни брав участь у боях на західному кордоні України, був важко поранений у 1942 р.

У 1953 р. захистив кандидатську дисертацію “Селянські повстання у Львівському воєводстві в 1932–1933 рр.”. В 1966 р. захистив докторську дисертацію “Іноземна воєнна інтервенція на Україні у 1918–1920 рр.”.

Ще в 1950–60-х рр. Олександр Карпенко у своїх наукових публікаціях відстоював думку, що Західно-Українська Народна Республіка стала результатом національно-демократичної революції. Через це зазнав переслідувань з боку влади, був змушений змінити місце роботи, однак своїх переконань не змінював.

У 1970–1977 рр. Олександр Карпенко працював старшим науковим співробітником відділу етнографії Державного музею етнографії й художнього промислу. З 1977 р. – професор Івано-Франківського педагогічного інституту. З 1990 до 2001 рр. – професор кафедри історії України Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

У 1995–2006 рр. О. Карпенко перебував на посаді директора, головного наукового співробітника Відділу регіональних проблем Прикарпатського університету імені Василя Стефаника та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України (з 2004 р. – Наукового центру дослідження українського національно-визвольного руху Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника та Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені Івана Кураса НАН України). З 2007 р. працював головним науковим співробітником, був членом редакційної ради наукового і культурно-просвітнього краєзнавчого часопису “Галичина” та редакційної колегії “Вісника Прикарпатського університету. Серія “Історія”.

Основна сфера наукових інтересів Олександра Карпенка - історія Західно-Української Народної Республіки, селянський рух в Західній Україні і Польщі в роки світової економічної кризи 1929–1933 рр., новітня історія України. Його працелюбність та самовідданість історичній науці була безмежною. Він відчував власне покликання закласти початок встановлення історичної справедливості Українського державотворення.

Олександр Карпенко став засновником вітчизняної наукової школи дослідження Західно-Української Народної Республіки. Був керівником авторського колективу першої в вітчизняній науці комплексної історії ЗУНР, упорядником багатотомної збірки документів, присвяченій цьому феномену національної історії.

Вчений співавтор перших програм з історії України для вищих навчальних закладів у суверенній Україні. Він був автором понад 200 наукових та науково-публіцистичних праць. Під його керівництвом підготовлено до захисту 7 кандидатських дисертацій.

Помер Олександр Карпенко у вже рідному для нього Івано-Франківську 14 квітня 2013 р.

Богдан Волосянко

Богдан Волосянко
Богдан Михайлович Волосянко – кандидат медичних наук, доцент Івано-Франківського національного медичного університету, заслужений працівник культури України. Народився у 1930 році у місті Варшава, де його батько Михайло Іванович Волосянко працював військовим лікарем. У 1940 році в сумнозвісні Катині побіля Козельська радянська влада стратила батька залишивши вдовою молоду дружину та сиротами троє дітей. Сім`я повернулася в село Парище поблизу Надвірної, де мамин батько греко-католицький священик мав парафію. Однак і тут осиротіла родина не знайшла спокою, бо отець Іван відмовився приймати православ`я, й усіх чекав холодний Сибір.

Під час німецької окупації Богдан навчався в Станіславській гімназії, а з 1944 року – в СШ № 5, по закінченні якої продовжив студії в Івано-Франківському медичному інституті. Серед майбутніх лікарів був наймолодшим на курсі, адже став студентом у неповних шістнадцять літ.

Ще в школі Богдан навчився грати на духових інструментах, на мандоліні та гітарі. Отже, любов до музики завжди жила у його душі. Він почувався самотнім, адже майже всю батькову родину депортували в Сибір, старші стриєчині брати загинули в лавах УПА.

Отримавши диплом лікаря, Богдан Волосянко очолив протитуберкульозний диспансер в селі Нові Кривотули. Тут же зорганізував у селі перший чоловічий хор. Варто відзначити, що новостворений колектив вже через рік здобув третє місце на обласному конкурсі художньої самодіяльності. 

У 1954 році Богдана Волосянка призначають головним лікарем Лисецького району. В цей період його запрошують очолити чоловічий хор села Радча, з яким на довгі роки його пов`язала творча та професійна доля. Вже через два роки колектив співав на київській сцені, щороку брав участь в різноманітних конкурсах, де завойовував почесні місця серед всіх чоловічих хорових колективів республіки, за що здобув звання Заслуженої самодіяльної хорової капели України.

У 1964 році Богдан Волосянко був нагороджений Почесною грамотою Президії Верховної Ради України, а в 1969 році отримав звання Заслужений працівник культури України.

У 1961 році Богдан Волосянко перейшов працювати в медінститут і займався науковою діяльністю, захистив кандидатську дисертацію, отримав звання доцента. Богдан Михайлович працював в університеті до останніх днів життя.

…Після розпаду радчанського хору всю свою творчу енергію Богдан Волосянко спрямував на самодіяльний чоловічий хоровий колектив «Сурма», завдяки якому хор здобув численні нагороди та відзнаки. Витоки цього колективу сягають 1964 року, коли при медінституті, на основі чоловічних вокальних колективів він створив перший на Україні чоловічий хор в медичному вузі, який проіснував до 1975 року. Своє друге народження колектив пережив у 1990 році.

В 1992 році чоловічому хору присвоєно звання «Народна аматорська чоловіча капела «Сурма». Звання підтверджено в 2017 році. Маестро Волосянко, незважаючи ні на що, всі роки твердою рукою проводив хор через всі життєві шторми.

Протягом життя пан Богдан створив 102 музичні обробки для чоловічого хору, і більшість із них увійшла в унікальну збірку «Хорові твори для чоловічого хору без супроводу та з авторським супроводом», яка побачила світ не задовго до його смерті.

Сергій Романюк

Сергій Романюк
«Зіграв понад сто ролей, серед яких знаковим є персонаж Андрея Шептицького», – саме так починається чи не кожна розповідь про народного артиста України Сергія Романюка.

Він родом із Кривого Рогу, але називав себе іванофранківцем, адже давно закохався у Прикарпаття і вже багато років тут мешкав, незважаючи на численні пропозиції переїхати до столиці.

Сергій Дмитрович Романюк народився 21 липня 1953 року у Кривому Розі, у сім'ї Дмитра Романюка. Виріс майбутній актор у місті Новоград-Волинський Житомирської області (його батьки переїхали сюди в 1961 році). Сергій навчався у Студії Національного українського драматичного театру імені Івана Франка, де з 1972 року починає виступати на сцені. Того ж року Сергій Романюк переїхав до Івано-Франківська та став актором Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка.

Як згадував при житті сам актор: «У 1972 році народний артист України Віталій Смоляк узяв мене на роботу, і, якщо бути точним, я працював у театрі 28 років. А потім так склалося, що у 1989 році мене побачив режисер кіно Леонід Осика на виставі «Тіні забутих предків» де я грав Мольфара. Він шукав типаж під два метри зросту, тож запросив мене у свій фільм «Гетьманські клейноди» на одну з головних ролей. Проби пройшли успішно, режисер сказав: «Романюк, а де ти раніше був? Тебе треба знімати, ти переконливий на екрані».

Перші великі проекти в кар'єрі Сергія з'явилися в період із 1999 по 2005 роки. Це була відмінна картина режисури Олександра Сокурова «Російський ковчег» (2002), а також серіали «День народження Буржуя», «Дев'ять життів Нестора Махно».

У проміжку часу між 2007 і 2012 роками Романюк узяв участь у створенні таких шоу, як «Смерть шпигунам!», «Острів непотрібних людей», «Синдром дракона».

Протягом 2013-2015 років фільмографію актора поповнили стрічки «Синевир», «Іван Сила» і серіал «За законами військового часу».

Сергій Романюк зіграв понад 100 ролей у театрі і кіно та був одним із найвідоміших українських акторів.

Для Сергія Романюка як у кіно, так і у театрі не існувало позитивних чи негативних героїв, для нього головним був його персонаж і сила його характеру. Він був завжди вимогливим для себе, а тому не раз виходячи на знімальний майданчик чи сцену – був готовий згоріти заради ролі.

Остання роль Сергія Дмитровича - Митрополит Андрей Шептицький у фільмі «Владика Андрей». За словами самого актора:  «…для мене всі ролі дорогі. Усі їх я вистраждав. Кожна моя роль – то моя доля і суб’єктивна позиція».

У 2018 році Сергій Романюк повернувся до рідного Івано-Франківського академічного обласного музично-драматичного театру імені Івана Франка. Активно включився у його діяльність і вже у квітні грає в експерементальній постановці Ростислава Держипільського «Модільяні».

Чимало молодих акторів хотіли вчитися у Сергія Романюка. В останній рік поруч із ним були творці Івано-Франківського «Нового театру» яким він і передав свої знання.