Андрій Васильович Куровець народився 8 жовтня 1987 року в місті Івано-Франківськ у великій та дружній родині. Андрій зростав разом з братами і сестрами,з ранніх років звик до відповідальності, взаємопідтримки й праці. Родина була Аля нього найбільшою цінністю та опорою

Початкові класи Андрій навчався у школі №8, а згодом продовжив навчання ушко- лі №16, де формувався як особистість чесна, спокійна та працьовита. Вчителі й однокласники згадують його як доброзичливого, щирого та неконфліктного учня У дорослому житті Андрій був трудолюбивим і відповідальним. Він любив вечірні прогулянки, музику, цінував прості радощі життя.

Андрія вирізняли доброта, щедрість і відкритість до людей. Він завжди був готовий допомогти, не чекаючи нічого навзаєм. Андрій мріяв створити власну сім'ю, мати дім, наповнений любов'ю та теплом. Проте через складну долю та життєві обставини ця мрія так і не здійснилася.

Коли Україна постала перед загрозою, Андрій без вагань став на її захист. Він проходив службу у складі 102 окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України, 78 батальйону.

10 вересня 2024 року під час виконання бойового завдання Андрій отримав важке поранення. Вісім днів лікарі боролися за його життя, і він мужньо боровся разом із ними

19 вересня 2024 року Андрій Куровець загинув, віддавши своє життя за свободу та незалежність України.

Козак Ігор Іванович народився 27 липня 1973 року в місті Івано-Франківську. Навчався у середній школі №17. У юнацькі роки займався боксом, що сформувало в ньому витримку та силу характеру.

Після закінчення професійно-технічного училища №15 здобув фах автослюсаря-механіка, який любив та розвивав усі роки до початку війни. 

У 1998 році одружився. Разом із дружиною Іриною виховав двох синів — Назара та Андрія. Дуже поважав, любив своїх батьків, брата Олега, всю родину Для своєї родини він був надійною опорою, прикладом відповідальності, чесності та працьовитості.

До початку повномасштабної війни жив мирним життям: працював, будував плани, дбав про сім’ю. Коли Україна опинилася в небезпеці, Ігор Іванович добровільно став на її захист.

Проходив військову службу у складі 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади на посаді сержанта, командира стрілецького відділення 1-ї стрілецької роти 3-го взводу. Серед побратимів користувався повагою як мужній, відповідальний і надійний воїн. Впродовж служби перебував у багатьох гарячих точках.

Упродовж служби перебував у багатьох гарячих точках. Уся родина, друзі та знайомі з нетерпінням чекали на кожен дзвінок після його виходів із позицій, адже він постійно перебував на нулі.

Останній телефонний дзвінок від нього був 17 січня 2023 року: «Ми йдемо в бій, передзвоню».

22 січня 2023 року родина отримала страшну звістку — Ігор Козак вважався зниклим безвісти. Згодом стало відомо, що він загинув 20 січня 2023 року під час виконання бойового завдання проти російської федерації поблизу населеного пункту Краснополівка Бахмутського району Соледарської територіальної громади Донецької області.

Юрчишин Володимир Русланович, позивний «ЗІЛ», старший солдат військової частини А 4809, військовослужбовець 1-ї роти.

Навчався у середній школі №17, згодом — у СПТУ №13, де здобув фах автослюсаря та рехтувальника автомобілів.

Проходив військову службу в лавах Збройних Сил України, зокрема у Київському батальйоні швидкого реагування при Генеральному штабі Армії. За сумлінну службу отримав звання старшого солдата.

У лютому 2023 року був призваний на захист України. Брав участь у бойових діях у районах населених пунктів Часів Яр, Бахмут та Костянтинівка.

Володимир Юрчишин загинув 1 липня 2023 року під час виконання бойового завдання, не доживши до свого 35-річчя.

Володимир був добрим, чуйним, життєрадісним і завжди готовим прийти на допомогу. Світла пам’ять Захиснику України.

Парфан Євгеній Олександрович народився 20 серпня 1984 року в місті Івано-Франківську.

14 квітня 2025 року він героїчно загинув у Донецькій області, віддавши своє життя за свободу та незалежність України.

Євгеній проходив військову службу солдатом, кулеметником 1-ї стрілецької роти 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго. До лав Збройних Сил України став 24 квітня 2024 року.

Навчався у загальноосвітній школі №17, після закінчення якої вступив до Галицької академії. У мирному житті працював будівельником в Україні та за кордоном.

Понад десять років Євгеній прожив у щасливому шлюбі зі своєю коханою дружиною Оксаною. Разом вони виховали двох дітей — донечку Яночку та сина Артурчика. Він був турботливим батьком, люблячим сином, надійним братом і вірним другом.

Під час служби Євгеній знайшов справжніх, відданих побратимів. У пам’яті всіх, хто його знав, він залишиться мужньою, сміливою, доброю, світлою та щирою людиною, завжди відкритою до людей. Він щиро любив природу, гори, збирання грибів, тварин, а в юності захоплювався грою в баскетбол.

Ціною власного життя Євгеній захистив нас і нашу Батьківщину.

За особисту мужність і героїзм він був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня та медаллю «За честь і звитягу».

Похований Парфан Євгеній Олександрович на Алеї Слави міського кладовища.

Марцінко Володимир Петрович народився 7 травня 1991 року в місті Івано-Франківську. Навчався у школі №17, яку закінчив у 2008 році.

Після школи вступив до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, де здобув вищу освіту за напрямом підготовки «Фізичне виховання» та отримав кваліфікацію бакалавра фізичного виховання.

Військову службу проходив в одній із військових частин Десантно-штурмових військ Збройних Сил України.

З початком повномасштабного вторгнення російської федерації Володимир Петрович був мобілізований до лав Збройних Сил України та проходив службу у військовій частині А-1349.

Обіймав посаду солдата-навідника 4-го зенітного артилерійського відділення 1-го зенітного артилерійського взводу зенітної ракетно-артилерійської батареї 4-го батальйону охорони військової частини. Був відряджений до складу зведеної бригади Повітряних сил ЗСУ та виконував бойові завдання на одній із найскладніших ділянок фронту.

Володимир Марцінко був розумною, чесною, доброю, спокійною та розсудливою людиною. Мав життєві плани, прагнув розвиватися, мріяв подорожувати та досягати поставлених цілей.

З початком повномасштабної війни він свідомо став на захист України, проявивши мужність та відповідальність.

Володимир Марцінко загинув 25 березня 2023 року під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Мар’янка Донецької області.

Указом Президента України посмертно присвоєно орден «За мужність» ІІІ ступеня!