Максим Гунченко (29.05.1977 – 13.02.2023) - захисник України, солдат-стрілець 1-го відділення охорони 5-го батальйону охорони в/ч Т0910.

Героїчно загинув біля селища Красна Гора в районі міста Бахмут Донецької області, захищаючи Батьківщину.

Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня та удостоєний звання «Герой України».

Закупа-Воєвода Віктор народився 02 травня 1986 року в місті Івано-Франківську.

Навчався у школі №22 до 9 класу, після чого вступив до Івано-Франківського професійно-технічного училища №21.

З дитинства любив природу, ліс і походи, захоплювався риболовлею.

У 2004–2005 роках проходив військову службу в Криму.

У 2006 році одружився та взяв прізвище дружини — Воєвода.

У 2014 році, попри те, що мав трьох маленьких дітей, Віктор добровільно пішов захищати Україну, вступивши до лав АТО. Служив у районі Авдіївки у складі 8-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

За мужність і відвагу був відзначений державними нагородами.

Під час повномасштабного вторгнення Віктор знову став до лав Збройних сил України.

Служив у 47-й окремій артилерійській бригаді на посаді старшого навідника в 150-му окремому розвідувально-ударному батальйоні.

Показавши високі результати служби, був направлений на навчання до Чехії, де здобув додаткову спеціальність сапера.

Повернувшись в Україну, продовжив службу сапером у 92-му окремому батальйоні.

Під час обстрілу на Донеччині, на Покровському напрямку, отримав поранення та проходив реабілітацію.

18 вересня 2024 року Віктор загинув, виконуючи бойове завдання.

Він був відважним воїном, турботливим батьком і чоловіком, щирою людиною, для якої любов до Батьківщини була понад усе.

Новаковський Дмитро Олександрович народився 2 березня 1980 року в місті Івано-Франківську. Навчався у загальноосвітній школі №22, яку закінчив у 1997 році. Того ж року вступив до Івано-Франківського державного технічного університету нафти і газу.

У 1998 році розпочав підприємницьку діяльність у сфері поліграфічних послуг. Працював у газеті «Міліція Прикарпаття» на посаді оператора-програміста, згодом — у фірмах «Контакт» та «Вест Гал».

Дмитро мав захоплення, якому присвячував багато часу — риболовлю. Це було його найулюбленіше хобі, яким він займався професійно, брав участь у змаганнях і працював у магазині «Риболов».

Не був одружений, дітей не мав.

Останнім місцем роботи Дмитра було комунальне підприємство «Муніципальна дорожня компанія», де він працював асфальтоукладником 4-го розряду. Звідти був призваний до лав Збройних Сил України.

У 2023 році проходив навчальну підготовку (з 21 квітня по 10 червня) та перебував на військовій службі у військовій частині А2641 з 19 квітня 2023 року. Отримав статус учасника бойових дій. Згодом продовжив службу у військовій частині А4267.

16 травня 2024 року отримав поранення (вогнепальне сліпе сліпе поранення лівої сідниці, попереку справа, цефалгічний синдром) внаслідок удару ворожого дрона під час виконання бойових завдань. Попри травми та їхні наслідки, Дмитро повернувся до служби разом із побратимами.

Новаковський Дмитро Олександрович — солдат, водій мотопіхотного відділення мотопіхотної роти військової частини А4267.

6 жовтня 2024 року загинув від отриманих поранень унаслідок скидання вибухового пристрою ворожим БПЛА під час ведення бойових дій із військовими формуваннями рф поблизу населеного пункту Виїмка Бахмутського району Донецької області. Загибель пов’язана із захистом Батьківщини.

Посмертно нагороджений:

1.Відзнакою міського голови «За честь і звитягу»;

2.Медаллю Івано-Франківської обласної ради «Лицар бойового чину»;

3.Відзнакою «Почесний громадянин міста Івано-Франківська»;

4.Орденом «За мужність» ІІІ ступеня

Микита Станіслав Йосипович народився 12 травня 2004 року в місті Івано-Франківську.

У два роки пішов до садочка, а в сім — до першого класу Івано-Франківської ЗОШ №22.

Не можна сказати, що був зразковим учнем, проте дуже любив спорт. Відвідував різні секції: гімнастику, бокс, народні танці та брейкданс, моделювання літаків, тхеквондо. Зрештою зупинився на плаванні, яким займався близько трьох років і брав участь у місцевих змаганнях.

Після закінчення 9-го класу вступив до художнього училища №3 на спеціальність «столяр, верстатник деревообробних верстатів». Теоретичні предмети любив менше, зате практичні заняття відвідував із великим захопленням.

У вільний від навчання час працював за фахом. Після закінчення училища мріяв відкрити власну столярну майстерню. Та, на жаль, війна змінила все.

У квітні 2022 року мама, прагнучи вберегти Станіслава від небезпеки, разом із ним та молодшою сестричкою виїхала до Польщі. Проте вже за два місяці, коли Стасу виповнилося 18 років, він повернувся в Україну — не зміг жити в чужій країні.

Повернувшись, працював у магазині «Епіцентр», де займався меблями — справою, яку щиро любив. Також допомагав волонтерам, і, за словами мами, його діяльність була пов’язана з підрозділом «Азов».

У 2023 році Станіслав підписав контракт із Збройними силами України.

З серпня 2023 року проходив навчання в Рівному, після чого приєднався до 75-го батальйону 102-ї окремої бригади територіальної оборони.

У березні 2024 року пройшов підготовку на оператора безпілотних літальних апаратів і став частиною команди «Mahno Group», яка займалася дронами в тому ж батальйоні. Саме з неба він нищив ворога.

Перед виходом на позиції завжди запасався енергетичними напоями та снікерсами — за це побратими дали йому позивний «Снікерс».

Стас захоплювався дронами, розповідав мамі, що найбільше любить їх збирати.

У серпні 2024 року одружився з коханою дівчиною Ілоною. Мріяв про щасливу сім’ю, власний дім і дітей.

Та, на жаль, 16 грудня 2024 року в селі Гуляйполе Запорізької області Станіслав загинув під час бойового завдання — від удару ворожого дрона-камікадзе.

Похований у селі Угринів, поблизу Івано-Франківська, на Алеї Героїв, поруч з іншими захисниками України.

Зінько Володимир Ігорович, позивний «Боксік», народився 5 лютого 1990 року. Все своє життя прожив у місті Івано-Франківськ. У ранньому віці він трагічно втратив батька. Володимира та його брата Андрія виховувала мати, яка вкладала весь сенс свого життя у своїх синів.

Навчався Володимир у школі № 25, після закінчення якої вступив до Вищого професійного училища № 21. У 2008 році, завершивши навчання, він пішов служити на строкову службу. Володимир дуже любив танці, спорт і бокс, а також навчав дітей цьому мистецтву.

У 2014 році, коли почалася війна, він без вагань приєднався до лав АТО, ставши на захист України. Бойовий шлях розпочав у складі Закарпатської гірсько-штурмової 128-ї бригади. Пройшов запеклі бої на Донецькому напрямку, у Дебальцевому та в інших гарячих точках. За службу Володимир був заслужено нагороджений, зокрема:

за бойову звитягу — відзнакою Івано-Франківської обласної державної адміністрації та обласної ради;

- за участь в антитерористичній операції;

- відзнакою УПА;

- відзнакою «Учасник АТО».

З початком повномасштабного вторгнення, служачи у складі 102-ї окремої бригади територіальної оборони, він брав участь у заходах, необхідних для оборони України, захисту населення та державних інтересів у умовах збройної агресії російської федерації. Служив у Донецькій та Запорізькій областях.

5 лютого 2025 року Володимиру виповнилося 35 років. Та відсвяткувати цей день він не встиг — уже наступного дня загинув на Запорізькому напрямку.

За роки служби Володимир отримав і пережив численні контузії та операції, які залишили глибокий слід на здоров’ї. Та попри все, він завжди повертався на фронт — до своїх побратимів, у лави ЗСУ. Захист Батьківщини був справою його життя.

Володимир був відважним воїном, який завжди відстоював справедливість і залишався вірним своїм принципам. Він служив не заради посад чи звань, а за покликанням совісті.

За 11 років війни Володимир пожертвував багато — здоров’ям та сімейним життям. Разом із коханою вони мріяли одружитися у вільній Україні, але для нього війна завжди стояла на першому місці, доки ворог залишався на нашій землі. Тепер він віддав найдорожче — своє життя, і пішов із цього світу як справжній патріот.