Андрій Шеремета народився 7 січня 1987 року в місті Тернопіль.

Дитинство провів у Снятині. Навчався у Коломийській середній школі імені В. Стефаника. Захоплювався футболом. Після 7 класу вступив до Івано-Франківської школи-інтернату №1 (нині — імені В. Чорновола).

Після закінчення школи проходив строкову службу у 2-й Галицькій бригаді внутрішніх військ, військова частина 3002, м. Львів. Після демобілізації працював у МП «Копійочка», фермерському господарстві «Томаш», а останнім місцем роботи було ТОВ «АТБ-маркет». Андрій був відкритою, дружелюбною людиною, уважним до рідних і надійним товаришем. Хоча власних дітей не мав, разом із дружиною виховував її доньку Олександру, яку щиро вважав рідною.

З початком повномасштабного вторгнення добровільно звернувся до військкомату. Проходив навчання у Черкасах. Згодом служив у 110-й бригаді ТрО в Авдіївці, де отримав важку контузію. Після реабілітації продовжив службу у 63-й окремій механізованій бригаді, обороняючи Сумську та Чернігівську області від ворожих ДРГ. Був відзначений грамотами.

У липні 2024 року повернувся на Донеччину в складі 23-ї бригади. Уже як сертифікований бойовий медик неодноразово надавав невідкладну допомогу пораненим просто на полі бою.

31 липня 2024 року, мужньо виконуючи військовий обов’язок біля н. п. Часів Яр, загинув унаслідок мінометного обстрілу, віддавши життя за незалежність України. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Іван Ципердюк народився 10 жовтня 1986 року в Івано-Франківську, де й розпочав займатися футболом у ДЮСШ-3.

У професійному футболі Іван, який виступав на позиції півоборонця, дебютував у 2005 році у складі команди другої ліги «Чорногора» з Івано-Франківська. Уже в сезоні 2005–2006 років він перейшов до провідної команди міста — «Спартака» («Прикарпаття»), у лавах якої провів 26 матчів у першій лізі.

У 2008–2010 роках Іван грав за аматорську команду «Карпати» (Яремче). У 2009 році разом із колективом став володарем Кубка України серед аматорських команд, а також долучився до історичної перемоги яремчанської команди в 1/16 фіналу Кубка України над вищоліговою «Волинню» з рахунком 5:4.

У 2011 році Ципердюк став гравцем «Енергетика» (Бурштин), що виступав у першій лізі, де провів 29 матчів чемпіонату України. З 2012 до 2016 року виступав за низку аматорських клубів Івано-Франківської області, а в 2017–2021 роках грав у футзальних командах на першість міста Калуша.

З початком повномасштабного вторгнення Іван Ципердюк вступив до лав Збройних Сил України. Служив старшим солдатом, навідником взводу мінометної батареї стрілецького батальйону 50-го полку імені полковника Семена Височана Національної гвардії України. Під час служби у важкому стані потрапив до лікарні, де, на жаль, урятувати його життя медикам не вдалося. В Івана залишилися дружина та дві доньки.

У ніч з 2 на 3 червня 2025 року Іван раптово помер.

Ігор Петрів народився 8 серпня 1979 року.

З 1986 по 1994 рік навчався у школі-інтернаті №1. Після закінчення школи у 1996 році вступив до коледжу візитного виховання, який завершив у 2001 році з відзнакою, отримавши диплом бакалавра. Того ж року продовжив освіту на факультеті фізичного виховання і спорту Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, де у 2002 році здобув кваліфікацію вчителя фізичної культури та диплом спеціаліста з відзнакою. Під час навчання працював учителем фізичної культури у школі №2 у 2001–2004 роках.

У грудні 1997 року був призваний на строкову військову службу до військової частини А3627, яку завершив у травні 1999 року зі званням старшого сержанта.

З початком повномасштабного вторгнення у квітні 2022 року Ігор був мобілізований до лав Збройних Сил України та направлений до військової частини А1349 — 114-ї бригади тактичної авіації. Служив на посаді командира відділення. У березні 2023 року вирушив до Донецької області для виконання бойових завдань у складі ОТУ «Донецьк». За проявлену мужність і рішучість отримав позивний «Болд» — «відважний».

Ігор був чесною, доброю та справедливою людиною. Любив футбол, баскетбол і бойові мистецтва. Особливо цінував родину та щиро пишався своїми донечками, з якими проводив кожну вільну хвилину.

Отець Зіновій Касько народився 12 грудня 1960 р. у с. Бринь Галицького району Івано-Франківської області. У 1978 році завершив Комарівську середню школу.

У 1990-х роках майбутній душпастир почав цікавитися малярством. Він виконував замовлення від церковних громад та приватних осіб. Перші визначні роботи – намісні ікони для церкви Верховних апостолів Петра і Павла у с. Височанка. Найбільші з них — розпис храму Воздвиження Хреста Господнього у с. Перлівці, а також храму святого Архистратига Михаїла у с. Нові Скоморохи. Також брав участь у виготовленні іконостасу для новозбудованої церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці у с. Боднарів Калуського району. Одночасно з працею над іконостасом став регентом  місцевого парафіяльного хору.

Через іконопис відчув потребу в глибшому пізнанні віри і поклик до священства. У 1992 році вступив до Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту. У цей період о. Зіновій був автором проєкту і керівником будівництва каплички на честь святого Юрія у одній із військових частин.

Дияконські свячення отримав 12 лютого 1996 року у храмі Царя Христа з рук світлої пам’яті Владики Софрона Дмитерка, Єпископа Івано-Франківського (1973-1997 рр.), а пресвітерські — 6 травня цього ж року у монастирському храмі в Гошеві, що на Ясній горі.

У 1996 році був призначений адміністратором парафії св. Архистратига Михаїла с. Середній Угринів. У 1997 році обійняв уряд адміністратора парафії св. Миколая с. Павлівка, а у 2001 році став адміністратором парафії Покрови Божої Матері с. Радча.

У 2009 році Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Владика Володимир Війтишин іменував священника адміністратором парафії с. Угринів, Лисецького протопресвітеріату. Наступного року о. Зіновій став парохом парафії Покрови Божої Матері с. Радча, яка стала останнім місцем його служіння.

Певний період виконував уряд голови Катехитичної комісії та Комісії сакрального мистецтва Івано-Франківської Єпархії УГКЦ. У цей час долучився до проектування Богослужбової каплиці у с. Середній Угринів, капітального ремонту церкви Св. Миколая у с. Павлівка. Також брав участь у проектуванні та будівництві храму Покрови Пресвятої Богородиці у м. Львів. Курував проєкти зі збереження, реставрації та відновлення пам’яток сакрального мистецтва. Його рукою оздоблені численні храми Івано-Франківщини та Львівщини, також написані ним ікони прикрашають храми громад УГКЦ в діаспорі.

Справою життя стала відбудова храму Покрови Божої Матері у с. Радча. У цей проєкт о. Зіновій вкладав увесь свій талант, організаторські та творчі здібності. Впродовж років провадив молитву з медальйоном з Гарабандалу, гуртуючи в спільній молитві багатьох вірних.

За активне та плідне душпастирське служіння о. Зіновій був нагороджений золотим хрестом у 1996 році, золотим хрестом з прикрасами у 1999 році, а також у 2006 році високою церковною нагородою — мітрою.

Разом з дружиною Галиною виховали трьох доньок, а також о. Зіновій став добрим батьком для своїх зятів-священників і люблячим дідусем для 3 онуків. Став прикладом та духовним наставником для багатьох: священників, монахів, монахинь та усіх свої парафіян. 

Калинюк Василь Михайлович народився 23 серпня 1989 року. Дитинство провів у місті, але часто їздив до села. До третього класу навчався в школі №8, згодом — у школі №16.

З дитинства захоплювався риболовлею, любив ходити до лісу по гриби. Був надзвичайно позитивною, дружелюбною й щедрою людиною. Веселий, простий у спілкуванні, завжди підтримував гарний настрій у колективі Мріяв стати пілотом дронів. Навчання проходив в Івано-Франківську та в Англії Брав участь у бойових діях у Запорізькій області

Служив у складі 141-ї бригади, 453-го окремого піхотного батальйону. Мав військове звання старший солдат, позивний — Кент. Загинув 28 травня 2024 року в селі Роботине, Запорізької області. За свою мужність і відвагу був нагороджений відзнакою міського голови «За честь і звитягу»

Його улюбленим словом було: «Козаче!» — саме так він вітався з друзями та побратимами, залишаючи теплу згадку у серцях кожного, хто його знав. Василь був воїном із великим серцем і щирою любов’ю до України. Відданий своїй справі, сміливий, дисциплінований, він завжди залишався на передовій — не лише в бою, а й у людських стосунках. Василь назавжди залишиться у пам'яті як справжній козак — світлий, добрий, вірний.