Гаврилюк Дмитро Іванович народився 6 листопада 1985 року в місті Івано-Франківську. Проживав у селі Вовчинець. З дитинства Дмитро ріс чесним, чуйним, добрим і сердечним хлопчиком. Він дуже хотів ходити до школи, адже його старші брати вже навчалися, а їхній будинок знаходився неподалік навчального закладу.

У 1992 році Дмитро пішов до Вовчинецької школи. Вчився на відмінно, щороку отримував грамоти за успіхи в навчанні. Його ніхто не примушував, він сам прагнув до знань. Усі його любили за чемність, активність і життєрадісність. Дмитро співав у хорі хлопчиків, займався спортом і відвідував різноманітні гуртки. Усе, за що брався, йому вдавалося. Перша вчителька, Оксана Михайлівна, згадувала, як одного разу звернулася до нього «Діма», а він відповів: «Я не Діма, мене мама називає Дмитриком».

У 2000 році Дмитро закінчив Вовчинецьку школу з відзнакою і продовжив навчання у школі №20 міста Івано-Франківськ. У 2001 році, коли Дмитру було 16 років, помер його батько. Попри важкі обставини, Дмитро закінчив школу в 2002 році з гарними оцінками, але вирішив узяти перерву в навчанні, щоб відпочити від науки.

Після школи Дмитро почав працювати. Спочатку влаштувався на металобазу, де приймав металобрухт, але після закриття бази шукав нові можливості. Згодом працював на складі компанії «Рошен», а пізніше — на будівництві, адже роботу знайти було нелегко.

У грудні 2022 року Дмитра викликали до військкомату, попри те що він мав проблеми зі спиною й раніше не служив в армії. Лікарська комісія визнала його здоровим. У січні 2023 року його призвали до лав Збройних сил України. Дмитро мужньо прийняв це випробування, хоча рідні плакали і хвилювалися за нього. Він казав матері: «Мамо, я не боюсь, головне, щоб ви були здорові, бо я нікого не маю, крім вас». Завжди говорив, як сильно любить свою родину, і просив вибачення за все

24 жовтня 2023 року Дмитро загинув, виконуючи свій військовий обов’язок. Звістка про його смерть стала страшним ударом для сім’ї. Його мати, дякуючи Богу, знаходить сили пережити цей біль і вірить, що Дмитрик тепер її охороняє. Час не лікує, і жодні слова не здатні зменшити цей біль, але пам’ять про Дмитра назавжди залишиться в серцях рідних і близьких.

Світла пам'ять герою.

Шевчук Ігор Іванович народився 29 червня 1992 року в місті Івано-Франківськ. З 1999 року по 2007 рік навчався в Івано-Франківській школі І-ІІІст. №6 імені Івана Ревчука. З 2007року по 2011 рік навчався в Коледжі електронних приладів. 2011-2012рр. проходив військову службу в ЦЗНП, де прийняв присягу на вірність України та українському народу. У 2014 році пішов добровольцем в АТО, батальйон «Івано-Франківськ». З перших днів повномасштабного вторгнення не вагаючись добровільно став на захист рідної Батьківщини. З 28.02.2022 року був зарахований до військової частини 7091 7 стрілецький батальйон  «Івано-Франківськ».

Ігор Шевчук приймав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України в Харківській та Донецькій областях. Був поранений, переніс кілька контузій, але в короткий термін повертався у стрій. 

З 06.08.2023 року був переведений у 78 полк ДШВ 2 батальйон 5 роту, командиром відділення. 

Загинув 11.10.2023 року під час виконання бойового завдання, рятуючи побратима поблизу села Вербове Пологівського району Запоріжської області.

За своє життя Ігор Шевчук отримав низку нагород, які відображають його незламний дух:

-Медаль «За оборону Маріуполя»

-Ордер «За мужність» ІІІ ступеня

-Відзнака «За честь і звитягу»

-Почесний нагрудний знак Головнокомандуючого Збройних Сил України «Золотий Хрест»

-Звання «Почесного громадянина міста Івано-Франківська»

Турів Володимир Степанович народився 26 травня 1983 року в селі Опришівці, що на Івано-Франківщині, у родині Галини та Степана Турів. У сім’ї також є старша сестра Надія.

Неповну середню освіту здобув у Івано-Франківській  школі І-ІІ ступенів №6, яку закінчив у 1998 році. Після цього вступив до Вищого професійного училища №18, де опановував спеціальності «Кухар, бармен, офіціант». У листопаді 2001 року, після завершення навчання, був призваний на строкову військову службу, яку проходив у місті Мукачево.

Після демобілізації у 2003 році розпочав свою трудову діяльність у сфері обслуговування. Працював офіціантом у ресторані «Надія», де пропрацював 17 років. 

У 2005 році одружився з Галиною. У шлюбі народилося двоє дітей — донька Марія та син Владислав.

Під час пандемії COVID-19 Володимир змінив професійну сферу діяльності, почавши працювати з автомобілями. Він займався їх продажем, ремонтом та детейлінгом.

3 червня 2024 року Володимир був призваний до військової частини А5001 Рівненської області, де служив командиром 1-го відділення 6-го взводу піхотного батальйону. На жаль, 15 липня 2024 року Володимир пішов із життя через серцеву недостатність.

Його життя стало прикладом справжньої людяності, самовідданості та професіоналізму. Володя завжди був готовий прийти на допомогу, завжди знаходив час для друзів та колег. 

Він був дуже працелюбним,  чесним і відповідальним.

Ми назавжди запам’ятаємо його теплу усмішку та добрі слова.

Володимир залишив по собі світлий слід у серцях всіх, хто мав честь його знати.

В Україні найбільший «живий ланцюг» («Українська хвиля»[1]) відбувся у неділю 21 січня 1990 року, коли мільйони людей взялися за руки, з'єднавши Івано-Франківськ (через Львів) і Київ у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР. Він був одним із наймасштабніших у світовій історії та став масштабним кроком до здобуття незалежності Україною. Довжина ланцюга перевищувала 770 км.[2] За взірець його організатори мали «Балтійський шлях»[1].

Акцію «Українська хвиля» організував Народний Рух України. Ініціатором і співорганізатором акції був член Секретаріату НРУ Михайло Горинь. Приготування до акції почалось у вересні 1989 року. Організатори від різних областей збиралися на наради щомісяця (або й раз на два тижні) у Рівному[1].

Після проведення ланцюга 21 січня 1990 року в переддень свята Злуки в Києві на Софійському майдані, в Івано-Франківську на Вічевому майдані й у Львові біля пам'ятника Іванові Франкові відбулися мітинги-молебні.

Скубяк Ігор Миронович народився 9 квітня 1980 року в м. Івано-Франківську. Навчався в ЗОШ №19. Займався різними видами спорту, зокрема футболом і боксом.

З початком війни в 2014 році активно займався волонтерством, допомагаючи друзям. Після початку повномасштабного вторгнення країни-агресора неодноразово їздив у зону бойових дій зі своїми товаришами, щоб привезти нашим воїнам необхідну допомогу.

На початку червня 2024 року вступив до лав Збройних сил України. Служив у 92-й десантно-штурмовій бригаді, був солдатом-водієм 3-го штурмового взводу, 8-ї штурмової роти, 3-го батальйону військової частини А0501.

5 серпня 2024 року під час бойового завдання отримав опіки понад 70% тіла, а також численні осколкові поранення. Помер 20 серпня в Київському військовому медичному клінічному центрі «Київський військовий клінічний госпіталь».

Нагороджений відзнакою «За честь і звитягу» посмертно.