ДЕМ’ЯНЕЦЬ Роман Іванович народився 2 червня 1991 року.

У1998 році Роман пішов до першого класу Радчанської школи і до випускного класу навчався в рідній школі села Радча .

Роман  був дуже добрим, спокійним, доброзичливим, працьовитим, щирим і дуже життєрадісним . Ще навчаючись у школі він захоплювався автомобілями, і після закінчення школи пішов вчитися на автослюсаря. Здобувши професію працював на Укрзалізниці. Роман був турботливим сином, добрим братом, відповідальним батьком, прекрасним  і дбайливим сім’янином, любив Бога і Церкву.

У травні 2024 року був мобілізований до лав ЗСУ. Військову підготовку Роман проходив в місті Рівне, після закінчення навчання його було оприділено солдатом-стрільцем штурмовиком до Харківської області.

Дем’янець Роман Іванович, вірний  Військові присязі, виявивши стійкість та мужність, загинув 15.07.2024р. під час виконання службових обов’язків   і забезпечення оборони України і захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку із військовою агресією РФ проти України, біля н.п. Степова Новоселівка Куп’янського р-ну, Харківської області.

Роману назавжди 33 роки.

Для своєї матері Роман був найпрекраснішим сином, опорою, гордістю…

Для дружини Роман був чудовим чоловіком, міцним захисником…,а для дітей  був люблячим і турботливим батьком, який і зараз , і завжди для своєї родини продовжує жити в їхніх серцях і спогадах.

Роман був просто Людиною з великої літери. 

МАЙКА Іван Іванович народився 29.07.1976 в с. Радча.

Закінчив  школу в рідному селі (1991).  Під час навчання був добрим і щирим другом, цікавим співрозмовником, цілеспрямованим, любив спорт, зокрема футбол, захоплювався риболовлею та технікою. Закінчив автомобільну школу та здобув фах водія. У 1994–1995 рр. пройшов строкову військову службу, де виконував обов’язки водія та зв’язківця.

Одружився та разом із дружиною виховали трьох доньок. Іван ніколи не стояв осторонь політичних подій, які відбувалися в Україні. Учасник Помаранчевої революції в Києві. У мирному житті освоїв чимало будівельних професій та водіння різних видів транспорту. Отримавши в перші дні повномасштабного вторгнення рф повістку, не задумуючись, відразу пішов у військкомат.  Вишкіл пройшов на Рівненщині, згодом – направлений на Донеччину.

Служив молодшим сержантом, старшим стрільцем 1 єгерського відділення 2 єгерського взводу 9 єгерської роти 3 єгерського батальйону 68-ї Окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Безпосередньо брав участь у бойових діях та більше року, з 07.03.2022, вірно та самовіддано захищав рідну Україну.

Загинув 23.04.2023, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини, в районі населеного пункту Пречистівка, Донецької області, внаслідок мінно-вибухової травми, несумісної з життям. «Іван завжди впевнено вірив, що Перемога України настане! Загинув…, злетівши ангелом до Бога у небо, щоб вимолювати Перемогу над ворогом для своїх дітей, мами, дружини, брата і сестри та всіх односельців, знайомих та побратимів», – напишуть рідні. Похований 29.04.2023 на цвинтарі у с. Радча. 

Струк Андрій Ігорович народився 12 травня 1981року.

У 1988р. став учнем першого класу Радчанської школи. І всі роки навчання пройшли в стінах рідної школи .

Ще в дитинстві  він любив коней, був душею компанії, цікавим співрозмовником, брав участь у сільських спортивних змаганнях, займався футболом. Після школи пішов працювати на будівництво де опанував  різні будівельні професії. 

Андрій був турботливим сином, чуйним братом, відповідальним батьком, дбайливим  сім’янином.

З перших днів широкомасштабної війни Андрій не вагаючись вступив до лав ЗСУ.  

Андрій спершу навчався  у Івано-Франківську на помічника кулеметника. Півтора місяця навчань у  7- стрілецькому батальйоні  де брав участь  у бойових діях в Харківській області. Через рік  у складі 7- стрілецького батальйону був переведений у Донецьку обл. де отримав важкі поранення, контузію, але він свідомо залишався на війні. Не витримало серце Андрія всіх цих навантажень і розірвалось на 43році життя 29 липня 2024року.

Андрій говорив “ Ми , ідемо туди щоб вони не прийшли сюди” .

Сталося так, що брат Андрія, Тарас загинув на війні, а він  не зміг навіть попрощатися з братом , бо в цей час ішли тяжкі бої і  його не відпустили на похорон. “ Тяжко  пережив цей біль, тримався до останнього …” Згадує про сина мати загиблого Героя  Любов Романівна.

СТРУК  Тарас  Ігорович народився 14.08.1979 в с. Радча. 

Навчався в Радчанській школі, улюбленими були точні науки. Тарас був старанним, працьовитим, часто брав участь у спортивних змаганнях, мав авторитет у класі та серед друзів.

Після закінчення 9-го класу пішов працювати. У 1997 р. призваний на строкову службу у прикордонні війська. По завершенні служби поїхав працювати до Польщі. У 2002 р. одружився, з дружиною проживав у смт Єзупіль та виховував сина й доньку.

Із початком повномасштабного вторгнення рф пішов добровольцем у ЗСУ. Служив у стрілецькому батальйоні. Під час боїв на Бахмутському напрямку отримав важке поранення.

Деякий час лікувався в Івано-Франківську, де і помер від поранень у лікарні після  важкої операції 03.03.2023. Залишилась дружина, син, донька та онук. Похований  05.03.2023 на цвинтарі в Єзуполі. 

Фуштей Іван Іванович  народився 21 липня 1973 року в сім’ї Івана та Ірини Фуштей в с. Радча Івано-Франківської області, був четвертим наймолодшим із дітей. В 1980 році пішов у школу: вчився старанно, був розумним і допитливим учнем, мав музикальний слух, тому самотужки навчився грати на гітарі, приймав активну  участь у шкільних заходах, доброзичливий, справедливий, веселий і чуйний, тому мав багато друзів, які його поважали і любили. Повага до батьків і старших людей, порядність і щирі товариські відносини з однолітками були його головними рисами характеру уже з дитинства.

Любов до рідної землі, до України Івану привили батьки, з якими ще за «радянщини» слухав ночами радіопередачі вільного українського радіо з США та ФРН про боротьбу українського народу за волю і незалежність. З юного віку Іван любив допомагати батькові по роботі: обслуговувати, ремонтувати різноманітну техніку, тому без роздумів після закінчення школи здобув професію електрика-зварювальника у ПТУ №13 і повернувся в рідне село допомагати батькові. Івану легко вдавалося освоювати суміжні професії і скоро він став «майстром на всі руки» працюючи з батьком в місцевому колгоспі та допомагаючи рідним і друзям будувати та облаштовувати їхні обійстя. 

В період з грудня 1991 року по грудень 1993 року пройшов строкову службу у в/ч 11454, що знаходилася в м. Бердичів, до служби в армії Іван пройшов навчання та отримав водійське посвідчення категорії «В» і «С», що дозволило йому під час «строкової» служити водієм та за короткий час стати командиром відділення автомобільного взводу.

Восени 1994 року Іван одружився. В його сім’ї народилося троє дітей: двоє синів Юрій та Сергій і дочка Іванна. Він став дружині і дітям дбайливим, люблячим, відповідальним чоловіком і батьком. Любив із сім’єю та друзями ходити в туристичні походи в Карпати. Щоб забезпечити сім’ю всім необхідним в скрутні часи на межі 2000-них почав виїздити на роботу закордон: працював у Польщі, Німеччині, Швеції – майстерно оволодів додатково будівельними професіями, заслужив повагу і довіру у своїх польських керівників, тому і працював на важливих будівельних об’єктах компанії. Працював та радів успіхам своїх дітей, мріяв одружити синів, видати заміж дочку і няньчити онуків. 

Однак, російська орда зруйнувала його мрії і плани почавши повно маштабне вторгнення в лютому 2024 року: Іван Фуштей, як справжній патріот України, в березні 2022 року повернувся із Швеції та записався добровольцем ставши на захист рідної землі, як і його двоє синів Юрій і Сергій. Більше 2-х років він служив водієм-електриком у в/ч А 0415 охороняючи небо України, був відповідальним за автомобілі та старшим над водіями, пригодились його навики строкової служби.  Побратими згадують його високі професійні навики водія і будівельника при спорудженні захисних наметів для автомобільної техніки. 

8 квітня 2024 року солдат Іван Іванович Фуштей був переведений гранатометником у роту вогневої підтримки 3-го десантно-штурмового батальйону 79-ої окремої десантно-штурмової бригади (в/ч А 0224). Іван був радий, що попав на передову, що у свої 50 буде на рівні із синами, які з перших днів перебували в зоні бойових дій. У новій для себе справі, він швидко оволодів навиками роботи з  гранатометом, життєвий досвід допомагав у складних ситуаціях. У коротких телефонних розмовах ніколи не жалівся на службу і на життя, більше переживав за синів. 

Ворог зруйнувавши Авдіївку, чисельністю 10 бригад рвався до Курахово і на Покровське. 79 ОДШБ дала гідний бій рашистам знищивши більше 300 одиниць техніки та більше 30 тисяч живої сили (із відкритих військових зведень 79 ОДШБ) але змушені були відступити залишивши Новомихайлівку. 26 червня 2024 року разом із групою товаришів Іван заступав в наряд на «нульову» позицію на захід від сіл Бердичів, Семенівка та Новомихайлівка Покровського району Донецької області.  Частину дороги до бойових позицій треба було пройти пішки несучи на собі боєкомплект і озброєнням, їх група попала під обстріл і солдат Фуштей Іван Іванович був смертельно поранений осколком міни в потиличну частину голови. За розповідями побратимів Іван кілька разів виносив з поля бою поранених товаришів, спасаючи їм життя але смерть не дала йому такого шансу, він загинув на місці. Із документів, що були направлені дружині Івана, став відомим той факт, що на початку червня він був поранений, недолікувався, а вже через 4 дні попросився назад у стрій проявивши мужність та силу волі. Рідним про поранення не повідомив, щоб вони лишній раз не хвилювались. 

Тіло загиблого Івана побратими змогли забрати через 10 днів, ворог не давав змоги підійти до місця його загибелі. Поховали Фуштея Івана Івановича у рідному селі Радча на Алеї Слави, де поховані українські воїни, його односельчани, що віддали своє життя за волю і незалежність України - кращі сини українського народу.