Народився 1940 року в с. Ковалівка Коломийського району на Івано-Франківщині у родині робітника-шахтаря. Працював у шахтах Донбасу, Заполяр’я.

У 1966 році закінчив Івано-Франківський педагогічний інститут ім. Василя Стефаника за спеціальн. „Українська мова, література і співи“.

Дисертацію захистив 22 квітня 1982 р. у спеціалізованій вченій раді Київського педагогічного інституту (нині Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова).

Вчене звання доцента кафедри української мови присуджено в 1983 році, звання професора – в 2011-му. Стаж педагогічної роботи у вищих закладах освіти III–IV рівня, враховуючи роботу за сумісництвом, понад 40 років.

Від 1.09.1983 р. до 13.01.1992 року завідував кафедрою української мови, 8 років був заступником декана, майже 18 років – деканом філологічного факультету. Від вересня 1996 року до цього часу – завідувач кафедри слов’янських мов Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Розробив і читає курси старослов’янської мови, історичної граматики, порівняльної граматики східнослов’янських мов, спецкурси „Міжслов’янські мовні паралелі“, “Культура мовлення перекладача” тривалий час читав курс сучасної української літературної мови та пропедевтичний курс польської мови.

Здійснює керівництво курсовими, бакалаврськими, дипломними та магістерськими роботами студентів-філологів, кандидатськими дисертаціями аспірантів. Під його науковим керівництвом захищені кандидатські дисертації ГригорашС.М., СудукІ.І., Рис У.Г., рекомендована до захисту дисертація Дорогович Н.О.

Ксьонжек Ярослав Михайлович народився 27 березня 1970 року в сім'ї Михайла та Олени Ксьонжеків. Він був другою дитиною в родині разом із братом Леонідом. Ярослав зростав цікавим, допитливим та енергійним хлопчиком.

У 1977 році вперше пішов до 1-В класу, а його першою вчителькою була Барбанова Надія Володимирівна. Легко знаходив друзів і був душею компанії. Навчався до 8 класу в загальноосвітній школі №15.

Після школи вступив до професійно-технічного училища за спеціальністю «Формувальник залізобетонних виробів».

Згодом Ярослав пішов до армії, де освоїв професію кінолога та був задіяний в охороні державних установ.

Після служби повернувся додому, допомагав батькам. Влаштувався на роботу та почав будувати сім’ю разом із майбутньою дружиною Галиною. Разом вони раділи народженню донечки Анастасії, а згодом – і синочка.

Працювали, розвивалися, ростили та виховували дітей із любов’ю та повагою.

Раптова смерть батька Михайла принесла в сім’ю перше горе, а пізніше трагічна смерть матері Олени стала непоправною втратою для всієї родини та особисто для Ярослава.

Життя продовжувалося, діти зростали.

Події в країні, зокрема події на Майдані, змінили його світогляд і вплинули на подальше життя.

Так, у 2015 році Батьківщина покликала його на захист рідної України.

Разом із побратимами він захищав мирні села і міста в районі Мар’їнки, Донецької області.

Через службу він не мав змоги навіть бути присутнім на весіллі доньки Анастасії та її чоловіка Богдана.

Повернувшись із АТО, він радів народженню першого онука Дмитра.

Проте не довго судилося відпочити – підступне вторгнення ворога, Росії, змусило Ярослава знову взяти зброю і стати на захист рідної землі.

Ксьонжек Ярослав Михайлович – сержант, учасник АТО, військовослужбовець 14-ї ОМБр із 2015 року.

З початку повномасштабного вторгнення – стрілець-санітар 110-ї ОМБр.

За героїчну оборону міста Мар’їнка був нагороджений медаллю та відзнакою командування частини.

Під час оборони міста Авдіївка отримав відзнаку «За оборону України».

Однак безжальна війна забрала його життя…

Ярослав загинув під час виконання бойового завдання внаслідок штурмових дій противника біля н. п. Авдіївка, Покровського району Донецької області.

Серце мужнього Героя зупинилося 15.10.2023 року…

Війна забрала від нас чоловіка , брата, дідуся, батька, друга для усіх нас. В наших серцях він назавжди залишив частинку себе.  Герої не вмирають!

Бревко Андрій Богданович - народився 20лютого 1974 року у місті Івано-Франківську.

В 1982 році пішов і перший клас загально - освітню школу номер 2 що по вул. Івана Франка, де і закінчив 8класів. В 1990 році поступив до Івано Франківського технікуму електронних приладів.

В 1992 році взяв академ відпуск і пішов служити в армію. В армії служив в полку зв'язку. Повернувшись зі служби у 1996 році поновився у коледжі і продовжив навчання до 1999 року де здобув спеціальність конструювання , виробництво і тех.обслуглвування виробів електронної техніки.

З 1999 року працював в енергетичних установах міста Івано-Франківська на посаді електромеханік,електромонтер.

Останнє місце роботи ТОВ ,,СМЕК,, на посаді електромонтера - лінійника повітряних мереж.

7 березня 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ і розподілений в 10-ту окрему гірсько-штурмову бригаду радіо відділення взводу зв'язку мотопіхотного батальйону на посаду солдат - радіотелефоніст.

18.08.2022 отримав осколкове поранення в голову. Після лікування повернувся на службу.

27.11.2022 року під час бою з військовими формуваннями рф поблизу н.п. Берестове Бахмутського р-н Донецької обл отримав поранення і 28.11.2022.був доправлений в лікарню імені Мечникова в місті Дніпро.1.12.2022 був переправлений гелікоптером в військовий госпіталь міста Києва де і помер 5.12.2022 року в наслідок отриманих поранень.

Нагороджений посмертно:

Медаллю  ,,За честь і звитягу,,

Медаллю  ,,За бойову звитягу,,

Медаллю  ,,За мужність 3 ступеня,, від Президента України.

P.S.

Хоббі: комп'ютерна техніка,рибалка,

Був розведений.

Залишилося двоє дітей

Син Андрій і дочка Анна.

Хомчин Василь Дмитрович

Народився Василь Хомчин 7 жовтня 1983 року у мальовничому селі Жалибори Галицького району. 

Згодом із батьками та братом переїхав жити в Івано -Франківськ .

У 1990 році поступив у 1 клас Івано – Франківської ЗОШ № 5, потім перевівся до ЗОШ №22, яку закінчив у 1998 році.

Літом на канікулах із братом їздив до дідуся і бабусі та до родичів у село Жалибори. Там був незамінним помічником для старших. Часто ходив до бабусі на роботу, вона працювала зоотехніком. З дідусем косив траву та допомагав поратися по господарству. Ще з дитинства любив робити досліди та експериментувати.

Василь гарно навчався у школі та після закінчення 9 класу вступив на державне відділення   коледжу електронних приладів Івано – Франківського національно – технічного університету нафти і газу, спеціальність «конструювання, виробництво та технічне обслуговування виробів електронної техніки».

Після закінчення коледжу пішов на службу в армію, війська спецпризначення у м.Кіровоград.

У 2004 році померла мати, Василь тоді ще служив в армії. Для нього це була втрата найріднішої людини, адже він був для неї незамінним помічником у всіх домашніх справах. Після втрати матері старався підтримувати та допомагати батькові.

По закінченню служби , у 2005 році, працював у ТзОВ «Імперія» на посаді охоронника. З 2007 року Василь продовжує трудову діяльність у ТзОВ «Моноліт Транс Буд» на посаді «монтажник - вентиляційник».

У 2009 році Василь одружується із Вікторією. Це було кохання з першого погляду, яке тривало цілих 10 щасливих років. На протязі цих років молоді підтримували одне одного, робили все разом. У вихідні дні разом подорожували, прогулювались, і часто Василь готував на кухні щось смачненьке для своєї дорогої дружини Вікторії. Двоє були, як одне ціле.

У 2014 році з початку АТО залишив сім’ю , батька і брата Володимира та пішов захищати Україну. Воював у складі 80 Аеромобільної бригади ЗСУ. Був Кіборгом, захищав Донецький аеропорт.

Відзначений нагрудними знаками «Учасник АТО», «Військова доблесть», «За оборону Донецького аеропорту»

( 2015 рік).

Після АТО повернувся до цивільного життя та з повномасштабним вторгненням Росії на територію України Василь , будучи справжнім патріотом своєї землі, не вагаючись, став на захист своєї країни.

З 18 січня 2023 року воював у складі 82 окремої Десантно – штурмової бригади на посаді «командир відділення».

Під час артилерійського обстрілу 6 вересня 2023 року, в ході виконання бойового завдання – ведення штурмових наступальних дій у селі Вербове Запорізької області, Василь Хомчин загинув.

Похований  на кладовищі у Дем’яновім Лазі 15 вересня 2023 року.

Нагороджений відзнаками – орденом «За мужність» ІІІ ступеня ( посмертно) 30 жовтня 2023 року, вручено  рідним  Василя Хомчина 28 лютого 2024 року , та відзнакою міського голови Р. Марцінківа «За честь і звитягу».

7 травня 2024 року  рідним була вручена відзнака виконавчого комітету Івано – Франківської міської ради  «Почесний громадянин міста». 

Василь Хомчин любив життя, подорожі та активний відпочинок. Він був не тільки найкращим сином, братом і чоловіком, а ще був добрим, чуйним і навіть до незнайомих людей та подавав руку допомоги всім, хто зустрічався на його життєвому шляху.

Мав величезний авторитет серед бійців підрозділу, в якому проходив службу та з великою відповідальністю і самовіддачею виконував свій обов’язок , до останнього подиху боронячи свою землю від ворогів. Всім рідним, родичам, друзям , побратимам та знайомим його дуже не вистачає.

    Пам'ять про Героя залишиться в серцях всіх, хто його знав.

Стрілецький Михайло Ігорович народився 17 жовтня 2001 року у селі Братківці Івано-Франківської області.

У 2008 році пішов в перший клас у Братковецьку ЗОШ.Навчався в школі до 9 класу.

Після 9 класу поступив в 21 училище на зварщика. Навчався там 3 роки.

Після навчання пішов працювати по професії. У свій вільний час грав футбол за команду «Колос Братківці».

Він був душа компанії,завжди веселий і усміхнений. Мав багато друзів. Удома був найстарший в сімʼї. В 12 років залишився без батька.

Батька йому замінив хресний тато.Став опорою для мами,брата і сестри.

Але почалася війна і його мобілізували 4 травня 2024 року.

Проходив навчання на Рівненському полігоні.Потім поїхав на навчання в Великобританію та Румунію.

В листопаді відправили на гарячі точки в Донецьк. Невдовзі отримав поранення і проходив лікування. І 02 січня 2025 року знову повернувся на службу.

Але 25 січня отримав кульові поранення при яких загинув виконуючи бойові завдання у с.Котлине Донецької області.

На 23 році обірвалося його життя,залишивши в дома маму,сестру,брата,хресного тата і кохану дівчину.

Він завжди залишиться в наших серцях та в памʼяті. Вічна памʼять наш герой.