Турів Володимир Степанович народився 26 травня 1983 року в селі Опришівці, що на Івано-Франківщині, у родині Галини та Степана Турів. У сім’ї також є старша сестра Надія.

Неповну середню освіту здобув у Івано-Франківській  школі І-ІІ ступенів №6, яку закінчив у 1998 році. Після цього вступив до Вищого професійного училища №18, де опановував спеціальності «Кухар, бармен, офіціант». У листопаді 2001 року, після завершення навчання, був призваний на строкову військову службу, яку проходив у місті Мукачево.

Після демобілізації у 2003 році розпочав свою трудову діяльність у сфері обслуговування. Працював офіціантом у ресторані «Надія», де пропрацював 17 років. 

У 2005 році одружився з Галиною. У шлюбі народилося двоє дітей — донька Марія та син Владислав.

Під час пандемії COVID-19 Володимир змінив професійну сферу діяльності, почавши працювати з автомобілями. Він займався їх продажем, ремонтом та детейлінгом.

3 червня 2024 року Володимир був призваний до військової частини А5001 Рівненської області, де служив командиром 1-го відділення 6-го взводу піхотного батальйону. На жаль, 15 липня 2024 року Володимир пішов із життя через серцеву недостатність.

Його життя стало прикладом справжньої людяності, самовідданості та професіоналізму. Володя завжди був готовий прийти на допомогу, завжди знаходив час для друзів та колег. 

Він був дуже працелюбним,  чесним і відповідальним.

Ми назавжди запам’ятаємо його теплу усмішку та добрі слова.

Володимир залишив по собі світлий слід у серцях всіх, хто мав честь його знати.

В Україні найбільший «живий ланцюг» («Українська хвиля»[1]) відбувся у неділю 21 січня 1990 року, коли мільйони людей взялися за руки, з'єднавши Івано-Франківськ (через Львів) і Київ у день 71-річчя Злуки УНР і ЗУНР. Він був одним із наймасштабніших у світовій історії та став масштабним кроком до здобуття незалежності Україною. Довжина ланцюга перевищувала 770 км.[2] За взірець його організатори мали «Балтійський шлях»[1].

Акцію «Українська хвиля» організував Народний Рух України. Ініціатором і співорганізатором акції був член Секретаріату НРУ Михайло Горинь. Приготування до акції почалось у вересні 1989 року. Організатори від різних областей збиралися на наради щомісяця (або й раз на два тижні) у Рівному[1].

Після проведення ланцюга 21 січня 1990 року в переддень свята Злуки в Києві на Софійському майдані, в Івано-Франківську на Вічевому майдані й у Львові біля пам'ятника Іванові Франкові відбулися мітинги-молебні.

Скубяк Ігор Миронович народився 9 квітня 1980 року в м. Івано-Франківську. Навчався в ЗОШ №19. Займався різними видами спорту, зокрема футболом і боксом.

З початком війни в 2014 році активно займався волонтерством, допомагаючи друзям. Після початку повномасштабного вторгнення країни-агресора неодноразово їздив у зону бойових дій зі своїми товаришами, щоб привезти нашим воїнам необхідну допомогу.

На початку червня 2024 року вступив до лав Збройних сил України. Служив у 92-й десантно-штурмовій бригаді, був солдатом-водієм 3-го штурмового взводу, 8-ї штурмової роти, 3-го батальйону військової частини А0501.

5 серпня 2024 року під час бойового завдання отримав опіки понад 70% тіла, а також численні осколкові поранення. Помер 20 серпня в Київському військовому медичному клінічному центрі «Київський військовий клінічний госпіталь».

Нагороджений відзнакою «За честь і звитягу» посмертно.

Байжанов Вадим Хусманович народився 20 жовтня 1984 року. Змалку його життя було таким, як у будь-якої щасливої дитини, хоча сім’я жила без батька. Незважаючи на труднощі, Вадим завжди старанно навчався у школі. Закінчивши ЗОШ №19, він був відомий серед однокласників як той, хто завжди готовий допомогти, пояснити матеріал або дати списати.

Через фінансові труднощі Вадим не мав змоги продовжити навчання після школи. Він одразу почав працювати, підтримуючи матір, поки брат служив у армії. Вадим присвятив себе важкій праці, особливо в будівельній сфері. Попри всі виклики, він завжди знаходив час для захоплень – любив футбол і читання, особливо цікавився військовою літературою.

З початком війни Вадим не залишився осторонь. Він вступив до лав Збройних сил України, служив у військовій частині А4818, 409 окремому батальйоні, окремому взводі. Як старший оператор протитанкових керованих ракет 2 відділення, він виконував бойові завдання з відвагою та відповідальністю.

29 серпня 2024 року Вадим Байжанов героїчно загинув під час виконання бойового завдання біля н. п. Ольгівка, Коренського району, Курської області, від влучання ворожого боєприпасу. Його смерть стала болісною втратою для родини, друзів та побратимів. Вадим був прикладом відданості та мужності, справжнім захисником України.

Максимчук Юрій Богданович народився 15 травня 1974 року в м. Івано-Франківську, де пройшло його дитинство. Навчався в школі №15, а згодом у школі №19. Був старанним учнем. Закінчив школу в 1991 році зі срібною медаллю, дуже любив математику. Вступив одночасно до медичної академії та ІФТУНГ, але обрав стоматологію. Після закінчення медичного вишу працював стоматологом у Городенківському районі, а потім в Івано-Франківську.

Одружений, має сина, доньку та маленького внука, якого встиг побачити лише один раз.

У травні 2022 року був мобілізований до лав ЗСУ, до медичної роти морської піхоти. Був старанним лейтенантом медичної служби. Трагічно загинув 30 липня 2024 року на Дніпропетровщині.

Нагороджений «Срібним хрестом» та відзнакою «За честь і звитягу».