Бриндзей Михайло Іванович народився 8 вересня 2000 року.

У 2007 році пішов у перший клас Радчанської школи. Під час навчання  у школі особливо любив уроки  історії, географії та праці.

Був допитливим, самостійним і понад усе цінував справедливість .

Ще у підлітковому віці почав самостійно займатися спортом, тому мав неабияку фізичну підготовку. Неодноразово брав участь у шкільних, районних змаганнях де виборював перемогу для своєї команди.

У класі був лідером, завжди старався допомогти тим, хто потребував підтримки. Завдяки цьому мав багато друзів не тільки серед однокласників, а й серед молодших та старших школярів. Ще в шкільні роки самостійно облаштував вдома спортивний зал куди протягом року приходили його друзі .

Михайло активно брав участь у вертепі та маланці , де під його керівництвом було оновлено костюми та шопку  Горішнього Вертепу .

Після закінчення школи мав мрію здобути професію столяра. Але вирішив йти працювати на будівництво. Мав золоті руки і велике бажання закінчити будинок, у якому планував своє майбутнє із коханою дівчиною.

24 лютого 2022року, у день повномаштабного  вторгнення Михайло сказав :Я йду захищати країну і не пробуйте мене зупинити !

Можливо його рішення було спонтанним  і необдуманим, але  твердим , яке неможливо було змінити …….

4 березня 2022року Михайло прийняв присягу. У віці 21 рік і 6 місяців він став солдатом 50 полку НГУ.У перший рік війни брав участь у бойових виїздах на півночі України.

Зі спогадів побратима :“Барні»  був одним із наймолодших бійців у нашій стрілецькій роті. Він рвався у бій суто із власної волі. Ніколи  не бачив щоб хтось із старших наважився його образити - Мишко мав характер, а не широкі плечі  і міцні руки штангіста. Він  ніколи не підводив підрозділ , мав сміливість і хотів воювати  ”.

3 квітня 2023 року разом із побратимами виїхав на Схід. Тримали позиції під щільним обстрілом танків противника . «Барні» допомагав евакуювати поранених побратимів з поля бою.

Михайло загинув 8 квітня 2023 року під час мінометного обстрілу поблизу села Шипилівка Серебрянського лісництва Луганської області .11 місяців вважався безвісти зниклим . Згодом тіло Михайла було повернуто на рідну землю. Д о рідного села повернувся на щиті у березні 2024 року. Навіки 22…

Міша був дбайливим та турботливим сином. Найкращим прикладом того , якою людиною потрібно бути . Його мужності , справедливості та доброті не було рівних . Пишаємося нашим сином та братом і стараємось робити все щоб про його подвиг та жертву , як і про цю війну , і про всіх воїнів , які відали життя за нас , ніхто ніколи не забув .

Честь , слава та Вічна пам'ять Воїнам за Волю та Незламність!

Під час проходження служби у вересні 2022 року був нагороджений Нагрудним знаком командувача ОС ЗСУ“ За службу та звитягу“ ІІІ ступеня.

Посмертно нагороджено Орденом “ За мужність“ ІІІ ступеня.(Указ Президента України від 19 червня 2024року).

Посмертно нагороджено відзнакою Міського Голови “ За честь і звитягу“

ДЕМЧУК Роман Васильович  народився 20.06.1998 в  с. Радча. 

Після закінчення 9-ти класів Радчанської загальноосвітньої школи 1-ІІІ ступенів здобував повну загальну середню освіту в Івано-Франківському вищому професійному училищі №5 за спеціальністю штукатур, лицювальник-плиточник. Після навчання працював  у складі будівельної  бригади на фасадах. 

Був добрим, щирим,  люблячим сином. 

У вересня 2023 року був призваний на військову службу. Проходив навчання у Великобританії. Службу розпочав у 60-ій окремій механізованій бригаді ЗСУ.

Служив у Донецькій області, Лиманський напрямок.

Головний молодший сержант мав грамоти та подяки за сумлінне виконання службових завдань. Професійну майстерність, зразкову дисциплінованість самовідданість і відповідальність , патріотизм. Загинув Демчук Роман Васильович 08.12.2024 року  виконуючи бойове розпорядження під час переміщення поблизу с. Ямполівка Лиманської МТГ Краматорського району Донецької області. Своє молоде  життя віддав захищаючи рідну українську землю та своїх найрідніших.

За час служби головний молодший сержант, учасник бойових дій,  Демчук Роман Васильович був нагороджений:

- Почесним нагрудним знаком медаллю «Збройні сили України»

- Медаллю «За службу Державі»

- Медаллю « Хрест 60 ОМВР»

- Медаллю «Ветеран війни»

ДЕМ’ЯНЕЦЬ Роман Іванович народився 2 червня 1991 року.

У1998 році Роман пішов до першого класу Радчанської школи і до випускного класу навчався в рідній школі села Радча .

Роман  був дуже добрим, спокійним, доброзичливим, працьовитим, щирим і дуже життєрадісним . Ще навчаючись у школі він захоплювався автомобілями, і після закінчення школи пішов вчитися на автослюсаря. Здобувши професію працював на Укрзалізниці. Роман був турботливим сином, добрим братом, відповідальним батьком, прекрасним  і дбайливим сім’янином, любив Бога і Церкву.

У травні 2024 року був мобілізований до лав ЗСУ. Військову підготовку Роман проходив в місті Рівне, після закінчення навчання його було оприділено солдатом-стрільцем штурмовиком до Харківської області.

Дем’янець Роман Іванович, вірний  Військові присязі, виявивши стійкість та мужність, загинув 15.07.2024р. під час виконання службових обов’язків   і забезпечення оборони України і захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку із військовою агресією РФ проти України, біля н.п. Степова Новоселівка Куп’янського р-ну, Харківської області.

Роману назавжди 33 роки.

Для своєї матері Роман був найпрекраснішим сином, опорою, гордістю…

Для дружини Роман був чудовим чоловіком, міцним захисником…,а для дітей  був люблячим і турботливим батьком, який і зараз , і завжди для своєї родини продовжує жити в їхніх серцях і спогадах.

Роман був просто Людиною з великої літери. 

МАЙКА Іван Іванович народився 29.07.1976 в с. Радча.

Закінчив  школу в рідному селі (1991).  Під час навчання був добрим і щирим другом, цікавим співрозмовником, цілеспрямованим, любив спорт, зокрема футбол, захоплювався риболовлею та технікою. Закінчив автомобільну школу та здобув фах водія. У 1994–1995 рр. пройшов строкову військову службу, де виконував обов’язки водія та зв’язківця.

Одружився та разом із дружиною виховали трьох доньок. Іван ніколи не стояв осторонь політичних подій, які відбувалися в Україні. Учасник Помаранчевої революції в Києві. У мирному житті освоїв чимало будівельних професій та водіння різних видів транспорту. Отримавши в перші дні повномасштабного вторгнення рф повістку, не задумуючись, відразу пішов у військкомат.  Вишкіл пройшов на Рівненщині, згодом – направлений на Донеччину.

Служив молодшим сержантом, старшим стрільцем 1 єгерського відділення 2 єгерського взводу 9 єгерської роти 3 єгерського батальйону 68-ї Окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Безпосередньо брав участь у бойових діях та більше року, з 07.03.2022, вірно та самовіддано захищав рідну Україну.

Загинув 23.04.2023, виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини, в районі населеного пункту Пречистівка, Донецької області, внаслідок мінно-вибухової травми, несумісної з життям. «Іван завжди впевнено вірив, що Перемога України настане! Загинув…, злетівши ангелом до Бога у небо, щоб вимолювати Перемогу над ворогом для своїх дітей, мами, дружини, брата і сестри та всіх односельців, знайомих та побратимів», – напишуть рідні. Похований 29.04.2023 на цвинтарі у с. Радча. 

Струк Андрій Ігорович народився 12 травня 1981року.

У 1988р. став учнем першого класу Радчанської школи. І всі роки навчання пройшли в стінах рідної школи .

Ще в дитинстві  він любив коней, був душею компанії, цікавим співрозмовником, брав участь у сільських спортивних змаганнях, займався футболом. Після школи пішов працювати на будівництво де опанував  різні будівельні професії. 

Андрій був турботливим сином, чуйним братом, відповідальним батьком, дбайливим  сім’янином.

З перших днів широкомасштабної війни Андрій не вагаючись вступив до лав ЗСУ.  

Андрій спершу навчався  у Івано-Франківську на помічника кулеметника. Півтора місяця навчань у  7- стрілецькому батальйоні  де брав участь  у бойових діях в Харківській області. Через рік  у складі 7- стрілецького батальйону був переведений у Донецьку обл. де отримав важкі поранення, контузію, але він свідомо залишався на війні. Не витримало серце Андрія всіх цих навантажень і розірвалось на 43році життя 29 липня 2024року.

Андрій говорив “ Ми , ідемо туди щоб вони не прийшли сюди” .

Сталося так, що брат Андрія, Тарас загинув на війні, а він  не зміг навіть попрощатися з братом , бо в цей час ішли тяжкі бої і  його не відпустили на похорон. “ Тяжко  пережив цей біль, тримався до останнього …” Згадує про сина мати загиблого Героя  Любов Романівна.