Олег Володи́мирович Койляк (1993-2023) — український військовослужбовець, учасник російсько-української війни.

Народився 9 квітня 1993 року в селі Вовчинець Івано-Франківської області. На початку 2014 року служив на кораблі «Тернопіль». Олег відмовившись перейти на бік російських окупантів покинув Крим та повернувся на підконтрольну Україні територію. Після чого ще півроку служив на українському судні. Згодом перевівся у роту охорони штабу військово-морських сил. Брав участь в обороні Маріуполя від проросійських сепаратистів. У квітні 2017 переїхав разом з дружиною до Івано-франківська. Після закінчення війського контракту почав займатися волонтерством.

З перших днів повномасштабного вторгнення долучився до лав збройних сил.

Загинув 17 квітня 2023 року поблизу міста Вугледар Донецької області.

Поховали воїна у рідному селі Вовчинець.

Купецький Андрій Орестович, народився 07 лютого 1985 року у місті Івано-Франківськ. Проживав у селі Вовчинець, де пройшла його юність та молоді роки. 

Навчався у Вовчинецькій школі І-ІІ ступенів, яку закінчив у 2000 році. Навчався на відмінно, користувався авторитетом у однокласників, був старанним та відповідальним, завжди брав участь у заходах, які проводились школою. Після закінчення дев’ятого класу поступив у Коледж електронних приладів, після закінчення якого, вирішив продовжити навчання, та здобути вищу освіту поступивши одразу на 3 курс до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, який закінчив у 2006 році. 

З червня 2007 року по травень 2008 року проходив строкову військову службу у Збройних Силах України. 

З червня 2008 року працював у торговому центрі “Епіцентр”.

З серпня 2014 року по вересень 2015 року брав безпосередню участь в антитерористичній операції на території Донецької області. Проходив службу у 28 ОМБр командиром БМП 1. Ще під час служби, мріяв про підкорення гори Говерла, яку здійснив після демобілізації. Після невеликого відпочинку, повернувся працювати до торгового центру “Епіцентр”. Мав хобі, інтелектуальну гру “Mind Game”, яка проходить у місті Івано-Франківську та яку відвідував після робочих годин, завжди, коли її проводили. Разом зі своєю командою, яка носить назву “Кобза Ностра”, неодноразово вигравали призові місця.

24 лютого 2022 року почалось повномасштабне вторгнення російських загарбників до України. Йдучи на роботу, став свідком перших ракет, які летіли бомбардувати наше рідне місто. Під час обідньої перерви на роботі, не чекаючи моменту, коли йому принесуть повістку, пішов добровольцем до міського військомату.  Після розприділення у військоматі, потрапив на службу у 3 САБарт 10 ОГШБр. Отримав військове звання “сержант”, та позивний “Вікінг” оскільки відважно боровся із російськими загарбниками за вільну та незалежну Україну починаючи ще з 2014 року. Під час виконання бойового завдання, 03 березня 2024 року загинув у населеному пункті Берестове, Бахмутського району, Донецької області. З родини залишилася мати Марія та сестра Ірина.

Був нагороджений наступними відзнаками:

-“За честь і звитягу”;

-“За участь в антитерористичній операції”;

-“Учасник АТО”;

-Орден “За мужність” ІІІ ступеня (посмертно).

Гаврилюк Дмитро Іванович народився 6 листопада 1985 року в місті Івано-Франківську. Проживав у селі Вовчинець. З дитинства Дмитро ріс чесним, чуйним, добрим і сердечним хлопчиком. Він дуже хотів ходити до школи, адже його старші брати вже навчалися, а їхній будинок знаходився неподалік навчального закладу.

У 1992 році Дмитро пішов до Вовчинецької школи. Вчився на відмінно, щороку отримував грамоти за успіхи в навчанні. Його ніхто не примушував, він сам прагнув до знань. Усі його любили за чемність, активність і життєрадісність. Дмитро співав у хорі хлопчиків, займався спортом і відвідував різноманітні гуртки. Усе, за що брався, йому вдавалося. Перша вчителька, Оксана Михайлівна, згадувала, як одного разу звернулася до нього «Діма», а він відповів: «Я не Діма, мене мама називає Дмитриком».

У 2000 році Дмитро закінчив Вовчинецьку школу з відзнакою і продовжив навчання у школі №20 міста Івано-Франківськ. У 2001 році, коли Дмитру було 16 років, помер його батько. Попри важкі обставини, Дмитро закінчив школу в 2002 році з гарними оцінками, але вирішив узяти перерву в навчанні, щоб відпочити від науки.

Після школи Дмитро почав працювати. Спочатку влаштувався на металобазу, де приймав металобрухт, але після закриття бази шукав нові можливості. Згодом працював на складі компанії «Рошен», а пізніше — на будівництві, адже роботу знайти було нелегко.

У грудні 2022 року Дмитра викликали до військкомату, попри те що він мав проблеми зі спиною й раніше не служив в армії. Лікарська комісія визнала його здоровим. У січні 2023 року його призвали до лав Збройних сил України. Дмитро мужньо прийняв це випробування, хоча рідні плакали і хвилювалися за нього. Він казав матері: «Мамо, я не боюсь, головне, щоб ви були здорові, бо я нікого не маю, крім вас». Завжди говорив, як сильно любить свою родину, і просив вибачення за все

24 жовтня 2023 року Дмитро загинув, виконуючи свій військовий обов’язок. Звістка про його смерть стала страшним ударом для сім’ї. Його мати, дякуючи Богу, знаходить сили пережити цей біль і вірить, що Дмитрик тепер її охороняє. Час не лікує, і жодні слова не здатні зменшити цей біль, але пам’ять про Дмитра назавжди залишиться в серцях рідних і близьких.

Світла пам'ять герою.

Шевчук Ігор Іванович народився 29 червня 1992 року в місті Івано-Франківськ. З 1999 року по 2007 рік навчався в Івано-Франківській школі І-ІІІст. №6 імені Івана Ревчука. З 2007року по 2011 рік навчався в Коледжі електронних приладів. 2011-2012рр. проходив військову службу в ЦЗНП, де прийняв присягу на вірність України та українському народу. У 2014 році пішов добровольцем в АТО, батальйон «Івано-Франківськ». З перших днів повномасштабного вторгнення не вагаючись добровільно став на захист рідної Батьківщини. З 28.02.2022 року був зарахований до військової частини 7091 7 стрілецький батальйон  «Івано-Франківськ».

Ігор Шевчук приймав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України в Харківській та Донецькій областях. Був поранений, переніс кілька контузій, але в короткий термін повертався у стрій. 

З 06.08.2023 року був переведений у 78 полк ДШВ 2 батальйон 5 роту, командиром відділення. 

Загинув 11.10.2023 року під час виконання бойового завдання, рятуючи побратима поблизу села Вербове Пологівського району Запоріжської області.

За своє життя Ігор Шевчук отримав низку нагород, які відображають його незламний дух:

-Медаль «За оборону Маріуполя»

-Ордер «За мужність» ІІІ ступеня

-Відзнака «За честь і звитягу»

-Почесний нагрудний знак Головнокомандуючого Збройних Сил України «Золотий Хрест»

-Звання «Почесного громадянина міста Івано-Франківська»

Турів Володимир Степанович народився 26 травня 1983 року в селі Опришівці, що на Івано-Франківщині, у родині Галини та Степана Турів. У сім’ї також є старша сестра Надія.

Неповну середню освіту здобув у Івано-Франківській  школі І-ІІ ступенів №6, яку закінчив у 1998 році. Після цього вступив до Вищого професійного училища №18, де опановував спеціальності «Кухар, бармен, офіціант». У листопаді 2001 року, після завершення навчання, був призваний на строкову військову службу, яку проходив у місті Мукачево.

Після демобілізації у 2003 році розпочав свою трудову діяльність у сфері обслуговування. Працював офіціантом у ресторані «Надія», де пропрацював 17 років. 

У 2005 році одружився з Галиною. У шлюбі народилося двоє дітей — донька Марія та син Владислав.

Під час пандемії COVID-19 Володимир змінив професійну сферу діяльності, почавши працювати з автомобілями. Він займався їх продажем, ремонтом та детейлінгом.

3 червня 2024 року Володимир був призваний до військової частини А5001 Рівненської області, де служив командиром 1-го відділення 6-го взводу піхотного батальйону. На жаль, 15 липня 2024 року Володимир пішов із життя через серцеву недостатність.

Його життя стало прикладом справжньої людяності, самовідданості та професіоналізму. Володя завжди був готовий прийти на допомогу, завжди знаходив час для друзів та колег. 

Він був дуже працелюбним,  чесним і відповідальним.

Ми назавжди запам’ятаємо його теплу усмішку та добрі слова.

Володимир залишив по собі світлий слід у серцях всіх, хто мав честь його знати.