У рамках програми «Івано-Франківськ – місто героїв» на вул. Коновальця, 141, встановили пам’ятну дошку українському дисиденту, громадсько-політичному діячу, історику, політв’язню радянських тюрем Валентину Морозу. 16 квітня – друга річниця смерті Валентина Яковича, тож відкриття пам’ятної дошки присвятили до цієї дати.
Життєвим кредо Валентина Мороза можна вважати слова «Світ без України мене не цікавить! Україна і український інтерес мусять бути у цьому світі». Він – автор великої кількості наукових і науково-популярних робіт з історії України, фахово займався дослідженнями історії українського національного руху в ХХ ст. Також написав тритомну працю «Україна у двадцятому столітті» (2005–16).
Як згадує ректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Ігор Цепенда, постать дисидента стала символом незламності та прагнення до української незалежності для поколінь.
«Для Прикарпаття він є знаковою особистістю, бо об’єднав навколо себе дуже багато цікавих людей. Вони підтримали його ідеї й навіть після арештів продовжували свою боротьбу. Він започаткував цілу хвилю боротьби за українську ідею. І нагадує про одне: в умовах боротьби ми повинні об’єднуватись. В єдності ми дуже сильні», – говорить ректор.
Присутній на відкритті очільник міста Руслан Марцінків зазначив, що спільно з істориками, краєзнавцями, громадськістю, програма «Івано-Франківськ – місто героїв» буде продовжуватися. І навіть перевидадуть однойменну книгу.
«Наші герої потребують пам’яті. Я мав нагоду бути на зустрічах пана Валентина з громадою ще коли був студентом, та і після того… Мене дивував його дух, він був унікальною постаттю! І хоча багато діаспорян не повернулися в Україну, він, як тільки наша держава стала незалежною, повернувся додому і почав боротися за українську Україну тут! І все своє життя віддав цій меті. Про це важливо пам’ятати!», зазначив Руслан Марцінків.
Довідка: Валентин Якович МОРОЗ (15.04.1936–16.04.2019). Український дисидент, громадсько-політичний діяч, історик, політв’язень радянських тюрем (1965–69, 1970–79 рр.). У вересні 1964 – серпні 1965 рр. був викладачем в Івано-Франківському педагогічному інституті.
У 1964–65 рр. сформував та очолив неформальні дисидентські гуртки в Луцьку та Івано-Франківську. 1 вересня 1965 р. його заарештували працівниками КДБ в Івано-Франківську; 20 січня 1966 р. п. Валентина засудили Волинським обласним судом у м. Луцьк за «антирадянську агітацію і пропаганду» до 4-х років позбавлення волі в колоніях суворого режиму. З липня 1966 р. до липня 1967 р. перебував в ув’язненні у мордовських виправно-трудових колоніях. У квітні 1967 р. написав есе «Репортаж із заповідника імені Берії».
1 вересня 1969р. він звільнився з ув’язнення, повернувся до Франківська та відновив дисидентську діяльність. Але 1 червня 1970 р. його вдруге заарештували. В місцевому ізоляторі КДБ Івано-Франківська він написав есе «Замість останнього слова», у якому відкрито кинув виклик радянській системі. Під час допитів категорично відмовився відповідати на запитання слідчого. 18 листопада 1970 р. його засудив Івано-Франківський обласний суд під час закритого процесу до 9 років позбавлення волі і 5 років заслання. Судова розправа над В. Морозом викликала масштабну кампанію на його захист серед українських дисидентів, організатором якої був В. Чорновіл.
У 1971–76 рр. перебував у тюрмі м. Владимир. Від 1 липня до 22 листопада 1974 р. провів 145-денне голодування протесту, яке викликало значний міжнародний резонанс та активізацію кампанії на захист В. Мороза у Канаді, США, країнах Західної Європи і Латинської Америки. 27 квітня 1979 р. його обміняли на двох радянських шпигунів, засуджених у США, та депортували до м. Нью-Йорк.
У 1979–81 рр. проживав у США. Там він займався пропагандою українського дисидентського руху. У 1983 р. долучився до кампанії поширення на Заході інформації про Голодомор 1932–33 рр.
Впродовж 1981–84 рр. працював на українському відділенні радіо «Свобода». У 1987 р. заснував власну радіопрограму «Бумеранг». Восени 1989 р. запропонував ідею організації в Україні живого «ланцюга свободи» від Львова до Києва. У 1992 р. повернувся до України та оселився у Львові. Там займався активною науковою роботою в галузі історії України.
Помер у Львові. Похований на Личаківському цвинтарі.
