26 лютого 1985 року Олександр народився в місті Львові в сім’ї студентів Львівського лісотехнічного інституту Василя та Валерії Ковач. В 1987 сім’я переїхала до Івано-Франківська.

З 1992 по 2002 навчався в 23 школі м.Івано-Франківська. Після закінчення школи Олександр змінив ім’я на Віктор. Тому багато, хто знає його, як Сашу, багато хто, як Віктора.

2002-2007 роки навчання в Івано-Франківському технічному університеті Нафти і Газу

З листопада 2007 по липень 2008 – строкова служба в лавах ЗСУ у Львівській області.

В 2008 році почав працювати в механічній службі на виробництві яєчного порошку "ІмперовоФудз".

У серпні 2013 одружився, а вже через рік - з  серпня 2014 по вересень 2015 брав участь в АТО в складі 93 бригади «Холодний яр» в обороні Донецького аеропорту в с. Піски та на шахті Бутівка. Після демобілізації короткий час займався підприємницькою діяльністю, та згодом повернувся на ІмперовоФудз.

24 лютого 2022 року, як резервіст, пішов у військкомат. Воював у складі 109 Окремого гірсько-штурмового батальона 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Загинув при виконанні завдання 6 листопада 2022 в с.Яковлівка Бахмутського р-ну Донецької області.

Був нагороджений медалями:

“За участь в антитерористичній операції”, 

“Учасник АТО”, 

“Захиснику Вітчизни”, 

“За честь і звитягу”, 

відзнака 10-ої гірсько-штурмової бригади, та

Орденом "За Мужність" 3-го ступеня. 

Радіонов Олександр Олегович народився 8 вересня 1997 року в м. Івано-Франківськ. З 2004 по 2015 рік навчався у школі №13. Крім того, під час навчання закінчив обласну дитячо-юнацьку спортивну школу, отримавши ІІІ розряд з легкої атлетики. Здобув вищу освіту вступивши в ПНУ ім. В. Стефаника на спеціальність політологія.

Незважаючи на проблеми зі здоров’ям Олександр вів активний спосіб життя: займався бігом, щороку ходив у гори. Він ніколи не сидів без діла, тому часто їздив на заробітки за кордон. Увесь життєвий шлях його оточували вірні друзі, любляча родина та кохана дівчина, у яких за плечима тепер залишилось багато приємних спогадів та спільних пригод. Олександр завжди був душею компанії і саме тією людиною, яка завжди виручить у біді. Мав активну громадську позицію, тому брав участь у Революції гідності і коли почалось повномаштабне вторгнення, він також не був осторонь. Спочатку займався волонтерством, допомагаючи своїм знайомим на війні, але згодом вирішив і самому добровільно стати на захист України.

27 жовтня 2022 року під час бойового завдання Олександр зник безвісти в Луганській  області, так далеко від рідної домівки. Далі його родину чекало ще багато тривожних ночей в невіданні і безліч спроб розшукати Олександра. Але, на жаль, він уже не зможе обійняти своїх батьків, не зможе сказати своїй дівчині, як любить її, не зможе дати пораду своїм сестрам та брату, не зможе жартувати з друзями. Зате він може бути прикладом мужності і любові до України для своїх однолітків, для підростаючого покоління та нащадків. А головне він назавжди залишиться захисником та Героєм для тих людей, що його знали.

Сергієвич Роман Ярославович народився 11 серпня 1978 року в селі Липівка Тисменицького району Івано-Франківської області у родині Сергієвичів Ярослава та Надії Дмитрівни. У 1981 році сім'я переїхала до Івано-Франківська.

З 1985 по 1993 рік навчався в ліцеї №11 міста Івано-Франківськ. У 1993–1996 роках здобував фах у ПТУ №5, отримавши спеціальність муляра і тесляра.

З 15 листопада 1996 року до 28 квітня 1998 року проходив службу у Збройних силах України.

У 2002 році Роман одружився. У шлюбі народився син Назар, якого він любив і вчив бути справжнім чоловіком. Попри його старання, сімейне життя не склалося, і в 2011 році він розлучився.

У 2012 році Роман зустрів свою другу половинку — Оксану, яка стала для нього люблячою і вірною дружиною. Вони разом будували плани на щасливе сімейне життя.

Роман завжди залишався вірним другом і мудрим порадником для близьких і знайомих. Він шанував свою маму Надію Дмитрівну, був надійним братом для Володимира і Мар’яни. Працював монтажником по металу, мріяв і радів життю.

З початком повномасштабної війни, 1 березня 2022 року, Роман добровольцем став до лав Збройних сил України. Проходив навчання у складі військової частини А7091, 7-го окремого батальйону, де став головним сержантом і командиром з позивним «Борода» 2-го стрілецького взводу 2-го відділення 3-ї роти.

Воював у Ізюмі, Куп'янську, Лимані. У березні 2023 року отримав перше поранення неподалік села Невське Луганської області. Після тривалого лікування повернувся до побратимів, продовживши захищати рідну землю.

29 листопада 2023 року під час мінометного обстрілу Роман зазнав важких опіків і поранень у селі Невське. Його доправили до лікарні у місті Дніпро, де медики боролися за його життя.

10 грудня 2023 року, о 3:20 ночі, його серце перестало битися. Останні дні життя поруч із Романом перебувала його любляча дружина Оксана, яка до останнього боролася за його життя.

Роман Сергієвич залишиться у пам’яті як відданий син, брат, друг і мужній воїн, який до останнього подиху захищав свою Батьківщину. Вічна пам'ять Герою!