Шептур Іван Володимирович народився 15 червня1991році у звичайній українській багатодітні сім`ї . 

У 1998-ому став учнем  першого класу і всі роки навчання пройшли  у стінах рідної школи. Виявляв зацікавленість до предметів математичного циклу. Навчання йому давалося легко. Цілеспрямований, емоційний за характером, веселий, доброзичливий, мав дуже багато друзів.Ще в дитинстві проявлялися риси лідера і керівника, Був душею будь-якої компанії, цікавим співрозмовником. Брав участь у  шкільних, сільських спортивних змаганнях, серйозно займався футболом, любив риболовлю. Був талановитим водієм.

Після школи здобув професію автослюсара, кранівника, але себе реалізував у будівельній справі. Спочатку працював з батьком, а згодом і сам став прекрасним будівничим.Опанував самостійно багато будівельних професій, що пригодилися у зведенні власного житла. 

Іван був турботливим сином, чуйним братом, відповідальним батьком, дбайливим сім’янином. Жертвенний і неоднораозово з подарунками відвідував сиротинці.

Не був байдужим до подій, які відбувалися в Україні в 2013-14 роках. Двічі приймав участь у Революції гідності, і звичайно ж відразу з перших днів повномаштабного вторгнення росії на рідну країну не вагаючись ні на хвилину пішов добровольцем.

Шептур Іван спершу потрапив на навчання артилерійської підготовки у Львові, Немирові всього на 6 днів, потім відправили у Черкаси, бо там створювалась окрема бригада-танкістів. Підготовка проходила ретельно. Під час заняттязтактичноїпідготовкикомандування відразу побачили в Іванові вправного військового і призначили його у складі екіпажу танку – навідником. У Дніпропетровській області 4-та окрема танкова бригада, у складі якої перебував Іван проходила «курс молодого бійця».  Вони брали участь у бойових діях під Ізюмом, під Гусарівкою.  Будівельні  навики Івана пригодились і на війні у спорудженні капонірів для танків та бліндажів. Він був безстрашний, щоб ремонтувати танки після боїв,  з власної ініціативи неодноразово їздив на нульові позиції, щоб знайти запчастини до них. Противник часто обстрілював позиції. І при виконанні бойового завдання Іван підірвався на міні в районі селища Гусарівка на Харківщині 19 липня 2022 року.

Іванові було тільки 31. Залишилися батьки, дружина, двоє дітей , для яких він завжди буде небесним ангелом.

Іван завжди вірив у швидку перемогу, але не судилось… Злетів ангелом у небеса, щоб вимолювати для рідних, односельців , співвітчизників захисту і перемоги.

Грималюк Артур Васильович народився 5 квітня 1989 року в місті Івано-Франківську. 

З дитинства залишився сиротою, батьки померли, його виховувала бабуся Марта Михайлівна. І в 1-й клас відправляла і На збори приходила в 13-у школу, де він провчився 10 років.

Поступив в 21 ВПТУ, здобувши професію токаря. Далі пішов в 13 ВПТУ, де здобув 2 професії: слюсаря ремонтних автомобілів І рихтувальника кузовів. В училищах вчився добре, приймав участь в змаганнях по професії. Був відзначений грамотами і премією за 1-е місце. Він взагалі був золотою дитиною, все ловив на лету.

З юнацьких років був патріотом за рідну Україну. І тому з першого дня нападу рашистів він добровольцем пішов на фронт, прямо, як тільки прийшов з добового чергування.

Він працював в охороні «Граніт». Слідкував за порядком в рідному місті. Не терпів брехні. Був чесною людиною, був прекрасним другом і тому всі його любили. Любив тварин.

Воював у Гуляйполі Запорізької області, де і загинув під ворожого обстрілу артилерії.

Помер в кареті швидкої допомоги. Осколкові поранення голови, внутрішніх органів були несумісні з життям.

Кадол Віталій Віталійович, молодший лейтенант, командир гірсько-штурмового взводу 10 ОГШБр, позивний “Хом’як”,загинув 15 жовтня 2022р,під час виконання бойового завдання в н.п.Спірне, Бахмутського району.

Віталій народився 26 вересня 1990р., у м.Івано-Франківськ. З 1997 по 2007рр.навчася у школі №13.Після закінчення школи,у 2007р. вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу. З 2009 по 2011р. пройшов навчання на військовій кафедрі ІФНТУНГ, де отримав звання молодшого лейтенанта. Віталій був чесним та відкритим у спілкуванні, цінував дружбу та відстоював правоту, що і допомогло під час навчання,знайти друзів на життя. 

В юності захоплювався футболом, був активістом молодіжної скаутської організації “ПЛАСТ”, та був учасником музичного гурту.

На роботі, міг знайти спільну мову з кожним,користувався повагою серед колег.

В червні 2022р,вступив до лав ЗСУ, у складі 10 ОГШБр., а в кінці вересня був призначений командиром взводу 108 батальйону. Був надзвичайно мужньою,сміливою та відповідальною людиною. Неодноразоо повторював,хто захистить Батьківщину,як не ми. Ми повинні захистити свої сім’ї.

Віталій прожив у шлюбі 6років,з коханою дружиною Юліаною. В сім’ї народився синочок, Павло. Був найкращим чоловіком та батьком. Шалено любив життя.

Віталій був людиною, про яку всі згадують з теплом та посмішкою на обличчі,бо і сам Віталій за життя завжди був таким — усміхненим, життєлюбним, креативним, повним енергії і сили,змінювати світ на краще.

Ціною свого життя,захищав кожного з нас, нашу землю, наших дітей.

Поховний, Віталій, на Алеї Слави міського кладовища Івано-Франківська, у селі Чукалівка, Тисменицького району, Івано-Франківської області.

Пасіка Василь Юрійович народився 23 грудня 1992р. ви смт. Обертин Тлумацького району Івано-Франківської області. Батько-пасіка Юрій Богданович, вчитель музики. Мати-скрипнюк Світлана Василівна, лікар — педіатр. Ранні роки дитинства Василько провів с.м.т Обертині, Де закінчив 4 класи ЗОШ, Навчався в музичній школі по класу фортепіано. В 2003р. переїхав в м. Івано-Франківськ, у зв’язку з переводом матері на роботу в обласну дитячу клінічну лікарню. Батько з 2001р. — на заробітках за кордоном. Василько 1 рік навчався в 7-й школі, потім в 12-й школі. Займався спортом: дзюдо, тхнквандо. Брав участь у змаганнях, отримував грамоти. Цікавився історією, додатково вивчав англійську мову, любив читати фантастику та грати комп’ютерні ігри. 

Василько був лагідною, спокійною, дещо замкнутої дитиною. З 2006р. залишився під опікою матері, в зв’язку з розлученням батьків. З дитячого віку мав почуття власної гідності і справедливості. В 2008р., після закінчення 9-го класу загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №12 Івано-Франківської міської ради, поступив в Івано-Франківський коледж фізичного виховання, де отримав диплом молодшого спеціаліста, пізніше диплом бакалавра. В 2014р. 

Василь закінчив державний вищий навчальний заклад «Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника» Та отримав диплом магістра за спеціальністю « Фізичне виховання» та здобув кваліфікацію викладача фізичного виховання, організатора туристичної роботи. Подорослішав рано, в 2008р. почав самостійне життя так, як мати поїхала На заробітки за кордон. Коли постало питання військової служби, без вагань вирішив служити. Отримав звання молодшого сержанта. Служив в 2015-му — 2016-му рр. в м. Києві, В полку Президента. 

Був дуже відповідальним і справедливим щодо підлеглих. Отримав грамоту і рекомендацію для служби в національній поліції, СБУ. Але вирішив для себе, Що він людина не військова, проте після служби в армії став більш цілеспрямованим, впевненим, сильним, дотримуватися здорового харчування і активно займався спортом.

Василь був вірним, надійним, безвідмовнийм другом з шкільних років і протягом всього життя.

Прагнучи незалежності і матеріальної стабільності, працював за кордоном. Оволодів професію будівельника. Свою роботу любив, творчого ставився до неї, постійно навчався, був акуратним і дещо педантичний. Мав багато задумів.

Був чудовим сином і братом, люблячим, надійним, безвідмовний. Дуже любив свою племінницю, проводив з нею багато часу, був надзвичайно терпеливам з нею, разом розучували музичні твори, гуляли, катались на велосипедах, займалися спортом.

Василь був патріотом України, тому, без сумнівів, літом 2021р. пішов на військові збори. В 1-й день повномасштабного вторгнення, 24-го Лютого, не піддався паніці, а зразу прийняв рішення йти у військомат, але, спочатку, допоміг заспокоїтися і зібратися рідним для виїзду з міста. Останні слова які я сказала сину Це те, що я горджуся ним. Пізніше були тільки смс. Василько переживав за нас, рідних, а про себе писав тільки «все добре». 6 березня я написала синові що він найкращий і, що я дуже його люблю це була остання смс, яку він прочитав.

7-го березня 2022 року Василя Пасіки не стало. Він загинув під час штурму біля села Слобода кухарська на Київщині, безстрашний, відважний воїн.