М. Г. Шевчук народився 14 квітня 1935 р. в с. Верхня Калуського району Івано—Франківської області. У 1951р. закінчує Калуську середню школу № 1. Навчання припало на неймовірно тяжкі воєнні і повоєнні роки. У 1958р. М. Г. Шевчук з відзнакою закінчує Івано—Франківський медичний інститут і вирішує пов’язати своєжиття з хірургією. Проте, шлях до опанування професії був нелегкий, оскільки на наукову роботу на клінічні кафедри в той час не рекомендували без відповідного стажу. Щоб глибоко освоїти професію хірурга, у 1958—1961 рр. М. Г. Шевчук навчається в аспірантурі на кафедрі анатомії Івано—Франківського медичного інституту. У 1962 р. захищає кандидатську дисертацію, з 1962 по 1964 р. працює асистентом тієї ж кафедри.

Маючи непереборне бажання працювати практичним хірургом, М. Г. Шевчук полишає роботу в Інституті із 1964 по 1969 р. працює ординатором хірургічного відділення Другої міської клінічної лікарні Івано—Франківська, продовжуючи працювати над докторською дисертацією, яку захищає у 1970 р. Після отримання диплому доктора медичних наук М. Г. Шевчук обраний асистентом кафедри загальної хірургії Івано—Франківського медичного інституту. У 1971 р. — переведений на посаду професора кафедри госпітальної хірургії, у 1973 р. — затверджене наукове звання професора. З 1974 по 1977 р. М. Г. Шевчук обіймає посаду професора кафедри загальної хірургії, з 1977 по 2005 р. — завідувача кафедри госпітальної хірургії Івано—Франківської державної медичної академії. Під керівництвом М. Г. Шевчука інтенсивного розвитку отримала хірургія органів травлення, зокрема, виразкової хвороби шлунка та дванадцятипалої кишки, стравоходу, органів середостіння; вдосконалені і впроваджені в практику різні реконструктивні та органозберігальні операції з приводу виразкової хвороби та її ускладнень, захворювань позапечінкових жовчних проток, органів грудної порожнини. За ініціативи і безпосередньої участі М. Г. Шевчука на Прикарпатті впроваджена ендоскопічна та мініінвазивна хірургія. Маючи добру теоретичну і практичну підготовку лікаря—хірурга, М. Г. Шевчук успішно здійснює складні оперативні втручання на органах грудної та черевної порожнин.Професор М. Г. Шевчук є автором 334 наукових робіт, в тому числі 14 монографій і навчальних посібників, зокрема, підручника “Сестринська справа”, співавтором підручника “Шпитальна хірургія”. Під керівництвом професора М. Г. Шевчука захищені 4 докторські та 11 кандидатських дисертацій. У 1994 р. професору М.Г. Шевчуку присвоєне звання заслуженого діяча науки і техніки України. Він нагороджений орденом “Знак Пошани”, значком “Відмінник охорони здоров’я”. Педагогічна діяльність професора М. Г. Шевчука охоплює високопрофесійні лекційні курси для студентів 5—го та 6—го курсів, а також значну роботу з підвищення професійної кваліфікації хірургів Прикарпаття.

Професор М. Г. Шевчук є засновником Хірургічного Товариства Прикарпаття, яке потім стало Івано-Франківським осередком Асоціації хірургів України, який потім і очолював М. Г. Шевчук.

Помер М. Г. Шевчук 04.02.2022 року.

Протягом багаторічної лікувальної та педагогічної діяльності професор він не лише сформував наукову школу хірургів Прикарпаття- він підготував цілу плеяду висококваліфікованих хірургів—практиків, які розвивають і втілюють у життя розробки і концепції свого Вчителя.

Слезюк Віталій Богданович

Народився 12 вересня 1988 року в с. Живачів, Тлумацького р-ну., Івано-Франківської обл.

Мати-Слезюк Оксана Михайлівна

Батько-Слезюк Богдан Васильович

Брат-близнюк-Слезюк Валерій  Богданович

Сестра-Слезюк Мар’яна Богданівна

У 1995 році пішов у перший клас загальноосвітньої  школи 1-2 ступеня села Живачів.

З 2004-2009рр. навчався і закінчив з відзнакою Вище Художньо – Професійне  училище №3 в                м. Івано-Франківськ за спеціальністю  образотворче та прикладне мистецтва.

В 2009 році вступив до  Вищого навчального закладу  ім. В. Стефаника в м. Івано- Франківськ, де отримав кваліфікацію бакалавра  декоративно- прикладного  мистецтва ,і в 2012 році отримав повну  вищу освіту  за фахом спеціаліст- художник дизайну.

Віталій  захоплювався різьбою по дереву ,малюванням, дизайном ,плетінням макраме-картин, гірськими лижами, спортом, любив життя і планував майбутнє . Також захоплювався  мотоспортом, мав свою групу байкеристів.

13 травня 2019 року Віталій одружився і створив сім’ю.

19 травня 2021 року народився синочок Богуславчик ,такий  любимий і довгоочікуваний.

У червні 2022 року Віталій поповнив ряди ЗСУ, куди йдуть лише сміливі та рішучі хлопці.  На початку служив у 61-й окремій механізованій бригаді (ОМБр),потім у 81-й окремій аеромобільній бригаді(ОАеМБр). Також працював снайпером (2 категорії) 3 розвідувального відділення  3 розвідувального взводу розвідувальної роти військової частини А2120.

Його нелегкий шлях почався з навчання у Великобританії ,де отримав позитивний «НІНДЗЯ» за свою спритність і влучну стрільбу. Після повернення боронив наступальні дії рф в районах Миколаївщини ,Донеччини ,     Луганщини ,Херсонщини .

19 січня 2023 р. під час артилерійського обстрілу в районі н.п. Краснополівка, Донецької обл.,отримав вогнепальне осколкове поранення шиї, двобічний пневмоторакс. Навіть після сильного поранення , мавши неодноразово контузії, Віталій не покинув своїх побратимів і повернувся до захисту Батьківщини.

Він був справжнім воїном, вірним другом, людиною слова, людиною мужності ,зразком незламності та міцності духу.

Надійний ,сміливий, відданий ,люблячий чоловік, батько і син.

12 липня 2023р. загинув під час виконання бойового завдання із захисту територіальної цілісності  Батьківщини, відсічі та стримування збройної агресії рф проти України  у районі бойових дій біля    н.п. Білогорівка Сєвєродонецького району, Луганської області. 

Сьогодні  з вдячністю згадуємо Віталія, який творив славу і міць України ,в боях боронив її від ворога.

Полковник Богдан Романович народився 19 червня 1936 року в родині пекаря у м. Станіславів, де пройшло його дитинство. У 1952 році закінчив середню школу №5.

Трудову діяльність, Богдан Романович, почав електриком на 63-му військовому заводі.

З 1955 по 1958 відслужив строкову службу.

З грудня 1958 року по травень 1961 року продовжив трудитись електриком-ремонтником на військовому заводі.

З травня 1961 по січень 1962 року працював електрослюсарем в домобудівному комбінаті.

В січні1962 році по переводу продовжив трудитись електрослюсарем 5 розряду в ДСК міста Кривий Ріг.

В 1965році переведений електрослюсарем 7розряду на Дзержинський рудоремонтний завод ''Кривбасрудоремонтний''.

З 11.1968року трудився на ''Інгулецькому комбінаті'', електрослюсарем 7 розряду по ремонту технологічного обладнання.

З 12. 1969 по 11.1972років трудився на Івано-Франківському РТЕРМ, хімзавод, спиртогорілчане об'єднання.

З 04.1973р. електрослюсар-наладчик контрольно-вимірювальних приладів і автоматики 6 розряду на місцевій меблевій фабриці.

З 10.1974року Івано-Франківський лісокомбінат, електроналадчиком по контрольно-вимірювальних приладів і автоматики.

З 07.1994 по 11.1994р. наладчиком електрообладнання шостого розряду Івано-

Франківського заводу керамічних стінових матеріалів.

Під час трудової діяльності проходив курси підвищення кваліфікації :

навчався у Львівському технікумі залізничного транспорту;

у Інгулецькому гірничо-збагачувальному комбінаті; 

у Всесоюзному інституті підвищення кваліфікації керівних та інженерно-технічних  працівників.

І на цьому офіційна трудова діяльність закінчена, але працювати по професії електрика продовжував ще довго.... 

У 2007 році вступив у лави ВО «Свобода», за час проведений з однопартійцями було багато досягнень, зокрема: 

з 2010-2015 був депутатом ІФМР від фракції «Свобода».

Дмитро́ Іва́нович Коцюба́йло (позивний «Да Вінчі») народився 1 листопада 1995 року у селі Задністрянське, нині Бурштинської громади Івано-Франківського району Івано-Франківської області України. Він був нащадком воїнів Української повстанської армії. Навчався у Бовшівській загальноосвітній школі. Згодом вступив до будівельного ліцею в Івано-Франківську, де вчився на художника.

Саме через любов до живопису у війську Дмитро обрав позивний «Да Вінчі» на честь знаного італійського художника та винахідника епохи Відродження Леонардо да Вінчі.

Ще ліцеїстом Дмитро взяв участь у Революції гідності. Одразу після Майдану 18-річним долучився до Добровольчого українського корпусу «Правого сектора». У 2014 році «Да Вінчі» важко поранили в ключицю. Та після відновлення він повернувся у стрій. Брав участь у визволенні Карлівки, селища Піски, Авдіївки, а також у боях під Степанівкою, Савур-Могилою, Старогнатівкою, в обороні Донецького аеропорту. У складі Добровольчого українського корпусу Дмитро пройшов шлях до командира штурмової роти. 

У 2017 році Дмитро отримав звання Народний герой, а у 2021 році президент України Володимир Зеленський присвоїв звання "Героя України" із врученням ордена “Золота зірка” командирові 1-ї окремої штурмової роти ДУК «Правий сектор».

З початком повномасштабного російського вторгненя Дмитро став на захист країни разом зі сформованим підрозділом «Вовки Да Вінчі». Він воював на запорізькому напрямку, а згодом — на донецькому.

Основним профілем підрозділу були штурмові дії, але також Дмитро був артилеристом. Його гаубиця при цьому була трофейною.

Загинув герой 7 березня 2023 року внаслідок осколкового поранення від обстрілу російськими «Градами», обороняючи Бахмут.

Його завзяття, розум, хоробрість та боротьба за ідею викликали захоплення у багатьох, в тому числі й у побратимів.

Народився в сім'ї учасників Української революції 1917–1921 Івана й Параски Арсеничів. 1949 школярем став членом Організації українських націоналістів (ОУН).

1949 вступив до Коломийського педагогічного училища, з якого був відрахований через відмову записатися в комсомол. У 1950–1953 навчався в Середньоберезівській середній школі.

1958 закінчив Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). 1958–1973 працював старшим науковим співробітником, згодом завідувачем відділу в Івано-Франківському краєзнавчому музеї.

1962–1966 викладав археологію й етнографію в Івано-Франківському педагогічному інституті (тепер Прикарпатський національний університет імені Василя Стефаника). 1966 у зв’язку зі справою викладача інституту Валентина Мороза П. Арсенича виключили із КПРС і звільнили з посади викладача педінституту, а в 1973 — з посади завідувача відділу дорадянської історії краєзнавчого музею за «прояв українського буржуазного націоналізму». Дисертацію П. Арсенича «Володимир Шухевич — дослідник Гуцульщини» на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук не допустили до захисту.

1992–1997 працював доцентом кафедри народознавства Прикарпатського національного університету та Івано-Франківського теологічно-катехитичного духовного інституту; науковим співробітником музею «Освіта Прикарпаття» Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

Керував науково-редакційним відділом при обласному управлінні культури.