Віталій В'юнник народився 12 серпня 1999 року в селі Жовчів Рогатинського району. Навчався у місцевій школі, яку закінчив у 2016 році.

У рідному селі його пам'ятають доброзичливим і щирим хлопцем. Віталій прислуговував у церкві, грав за футбольну команду села, був здібним учнем (коли сам цього хотів), водночас не був тихонею — вирізнявся товариськістю, енергійністю та непосидючим характером.

Після школи вступив до Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника на факультет математики та інформатики, який успішно закінчив у 2020 році. Під час навчання активно займався спортом, брав участь у волейбольних змаганнях університетської Спартакіади. Саме в університеті зустрів і своє перше кохання.

Віталій був відкритою, комунікабельною людиною, людиною дії. Він не любив застою, не розумів, як можна роками працювати на одному місці, і мріяв про цікаву, перспективну роботу, де міг би реалізувати себе. Працювати почав ще студентом: був баристою, офіціантом, а під час канікул працював на заводі в Польщі. Після закінчення університету працював барменом, а згодом — майстром у ремонтній бригаді разом із друзями.

Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну Віталій не залишився осторонь. Активно волонтерив, організовував збір продуктів харчування в рідному селі для українських військових. У 2023 році його брат Тарас був мобілізований до Державної прикордонної служби України. Відтоді на плечі Віталія лягла ще більша відповідальність — підтримка брата, матері та бабусі.

Згодом він спробував себе у професії торгового агента в Прикарпатському торговому домі. Завдяки своїй відкритості та комунікабельності легко знаходив спільну мову з людьми.

Пізніше працював представником офтальмологічної компанії. На спеціально обладнаному мікроавтобусі виїжджав у села, де безкоштовно перевіряв людям зір та допомагав підібрати окуляри.

Згодом Віталій став частиною колективу «Франківський Піца Суші». Він щиро радів, що керівництво закладу активно допомагає українським військовим, а отже й він своєю працею долучається до цієї підтримки. Саме тут він пропрацював найдовше. Колектив став для нього майже другою родиною.

2 вересня 2024 року Віталій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Ще в територіальному центрі комплектування підписав відношення до 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Під час проходження базової загальновійськової підготовки міцно здружився з побратимами — такими ж учорашніми цивільними.

Згодом Віталія направили до 109 окремого гірсько-штурмового батальйону 10 окремої гірсько-штурмової бригади на посаду сапера. Уже на сході України він пройшов додаткову піхотну підготовку. Як часто буває у війську, певний час розглядалися різні варіанти його призначення — від офіцера-психолога до мінометника чи штурмовика. Зрештою молодого, відповідального й здібного воїна призначили оператором антидронової рушниці Sky Wiper, завданням якого було прикривати переміщення побратимів на передових позиціях.

Ця служба була надзвичайно небезпечною. Віталій був відповідальною і небайдужою людиною, тому ніколи не залишав своїх побратимів без прикриття. Він супроводжував групи, які заходили на позиції, облаштовували їх або доставляли необхідні припаси. Неодноразово залишався вести спостереження на логістичних позиціях під мінометними обстрілами навіть тоді, коли інші відмовлялися це робити. Водночас через масове застосування ворогом різних типів безпілотників ефективність наявних засобів боротьби з ними часто була недостатньою. Коли російські військові втрачали свої дрони, вони відкривали шквальний артилерійський вогонь по вже пристріляних позиціях.

На його позиції був доступ до інтернету, тому Віталій регулярно виходив на зв'язок із рідними. Він незмінно залишався оптимістом, жартував, намагався не показувати своїх переживань. Часто надсилав відео зі своєю антидроновою рушницею, яку лагідно називав «малишкою».

В останній вечір він особливо довго розмовляв із матір'ю та бабусею. Казав, що наступного ранку має прикривати вихід інженерної групи, яка виконуватиме бойове завдання.

11 листопада 2024 року рідні отримали страшну звістку — Віталій загинув. Під час виконання бойового завдання їхню групу накрив мінометний обстріл. Воїни були змушені під вогнем бігти до укриття, рятуючись також від ударних дронів противника. Одна з мін розірвалася поруч із Віталієм, завдавши смертельних поранень. Того ж дня побратими із сусідньої позиції змогли евакуювати його тіло та поранених військовослужбовців.