12 січня 1924 р. - 01.11.2009 р.

АВТОБІОГРАФІЯ

"Народився 12 січня 1924 р. у місті Перемишлі на Засянні. Батько Малкош Михайло Семенович, нар. 1887 р. в с. Кіньківцях біля Перемишля, за Австрії рахунковий підстаршина австрійської армії, за Польщі робітник, після переселення в СРСР (у 1945 р.) в Станіславі до пенсії - бухгалтер. Мати Христина Микитівна з дому Гижа, нар. в с. Липі біля Бірчі Перемиського повіту, домогосподарка.

У 1929 р., маючи 5 років, вступив у початкову школу сестер Василіянок ім. св. Миколая на Засянні, передмісті Перемишля. Шостий клас цієї школи закінчив у 1935 р. і вступив у державну гімназію з українською мовою навчання у Перемишлі (тоді вул. Словацького). Був наймолодшим учнем у класі й закінчив гуманітарний ліцей, але 1-го вересня почалася Друга світова війна і навчання не почалося.

При кінці лютого 1940 р. німці (Засяння було перейменовано на Німецький Перемишль) зловили мене при облаві і заставили працювати робітником при будові залізничної станції (головна залізнична станція залишилася за кордоном по радянській стороні), пізніше перейшов працювати телефонним монтером на пошті, де батько мого шкільного товариша Олега Пушкаря працював начальником телефонної служби (пізніше Олег з батьком вступили в дивізію „Галичина").

 Осінню 1940 р. відкрито в м. Ярославі (також у Холмі) українську гімназію, і я пішов туди вчитися в 7-ий клас (вже старого типу), яку закінчив „іспитом зрілости" у 1942 р. Мав бажання вчитися у Львівській політехніці, але вимагали, щоби відпрацювати рік в „Українській службі батьківщині". Тому, що я туди вступив добровільно, то я там працював тільки один квартал і пішов працювати у відділ соціяльної опіки Українського Допомогового Комітету в Перемишлі. Я був теж співаком церковного хору отців Василіян на Засянні.

Коли почався набір у дивізію „Галичина", я вступив туди добровільно. 18 липня 1943 р. нас повезли у м. Брно в Чехії, звідки переїхали через 2 тижні в Гайделяґер біля Дембіци, де пройшли рекрутський вишкіл. Після нього мене направили у підстаршинську школу в м. Гільверзум у Голляндії, де ми отримали вишкіл протитанкової артилерії, а я звання десятника.

В той час я як курсант 1-го рою нашої української чоти зміг разом з роєм відвідати могилу полк. Є. Коновальця у Роттердамі та побачити місто Гаґу і Амстердам. (На жаль, у битві під Бродами фотографія, на якій наш рій біля могили, згоріла разом з наплечником і автомобілем).

Після підстаршинського вишколу нас направили на поліґон Нойгаммер, де я був назначений командиром почту штабної сотні протипанцерного дивізіону Дивізії. Перша чота цієї сотні була відправлена на фронт під Броди першим ешелоном з „форкомандою", я був заступником командира чоти хорунжого Вербицького.

Перед цим у травні 1944 р. я був у 3-хденній відпустці у Відні.

Брав участь в одній з найкривавіших битв ІІ Світової Війни - під Бродами.

Моє перебування в УПА було драматичне. Сотня „Лева", в якій я був вояком під псевдо „Жданович", була декілька разів розбита, це було в околицях Яворівського полігону, де було багато охоронних військ НКВД. Врешті залишено в боївках місцевих вояків, а інших, що віддали зброю до сховищ, направлено на деякий час на перебування в підземних криївках, де нас годували місцеві мешканці. Пізніше нашу криївку, де був я і двох німців, переодягнені в цивільне, які прямували на Захід (мене дали до них, як знаючого німецьку мову), розпустили. Мене направлено до якогось вдівця (назву села не пам'ятаю), який жив сам, і я помагав йому на господарстві. Так не могло довго бути, і я переїхав до його сина, що жив у Львові, там я займався спекуляцією, продавав хліб на ринку, що його син крав у пекарні, де працював. Тим часом приїздили з Польщі українські переселенці, й в одному з ешелонів із Перемишля я побачив моїх батьків. (Моя сестра Євгенія Мілян, що її чоловік як вояк Дивізії загинув під Бродами, старша від мене на 12 років, закінчила в Перемишлі українську гімназію Інституту для дівчат, за німців вчилася у Празі в Чехії в університеті, втекла на Захід). Ешелон з батьками направлено в Станіслав, але я вже отримав від них свої документи, і тоді мені вдалося вступити в омріяну Політехніку. Закінчивши перший семестр, я поїхав до батьків на Різдвяні свята і там мене хтось впізнав із перемишлських земляків, що знав, що я був у Дивізії, і повідомив НКВД. Через кілька днів у Львові мене арештувала контррозвідка (10 січня 1946 р.). Тримали в себе у підвалі кілька тижнів, мордували, знайшли групу крови на руці, пізніше перевели в тюрму на вул. Лонцького.

У травні мене Військовий трибунал засудив на 15 років каторжних робіт і 5 років позбавлення громадянських прав. Через місяць нас перевезли в каторжанський, особливого режиму 3-й концтабір в м. Норильську в Заполярії Красноярського краю. Там я перебув рівно 10 років, брав участь у повстанні, два рази був дистрофіком 2-го ступеня, хворів дизентерією і крупозним запаленням легенів, але Бог позволив мені вижити.

Через кілька місяців після звільнення я отримав пашпорт і негайно поїхав додому, працював електриком на молокозаводі. Через рік, 1957 року одружився з Мартою Михайлівною Ганушевською, яку запізнав у своєї шкільної товаришки з Ярослава Л. Мелех (пізніше Яросевич), при зміні помешкання влада зняла прописку (за прописку КҐБ вимагало співпраці). На це я не погодився, і ми змушені були переїхати в Донбас до Луганська. Там жили два роки, пізніше вдалося прописатися у с. Угринові під Станіславом (пізніше Івано-Франківськом), а через рік і в місті.

Я чотири рази здавав вступні іспити і мене не приймали у вищу школу, нарешті у 1962 р., коли в Івано-Франківську відкрито філію Львівської політехніки, мене через недобір прийняли. У 1968 р. після вечірнього і заочного навчання я отримав диплом інженера-електрика і працював конструктором. У 1984 р. вийшов на пенсію і ще 5 років працював електриком. У 1990 р. тяжко захворів, і після другої операції у Львові в онкодиспансері в грудні 1991 р. прочитав у газеті, що там організовується Братство колишніх вояків дивізії „Галичина", тоді став ініціятором організації Івано-Франківської станиці. З цього часу я голова Управи Станиці. Крім цього, член Меморіялу, Т-ва Надсяння, Т-ва політв'язнів і репресованих, Братства ОУН-УПА і Всеукраїнського Об'єднання Ветеранів. Дітей не маємо."

 В Івано-Франківську Володимир Малкош продовжував невтомну працю для поширення національної ідеї серед українців, плекав у громаді патріотизм, став автором нарису Українська дивізія «Галичина» у світлі «леґіонової» політики ХХ сторіччя.

1 листопада 2009 року на 85 році житті Володимир Малкош відійшов на вічну ватру.