Василь Куцій народився 8 квітня 1984 р. і виріс у с.Дубівці Галицького району, а з часом сім’я переїхала жити до Івано-Франківська. Загальну освіту хлопець здобував у школі №18, а фахову (рихтувальник кузовів) – у ВПУ №13 (1999-2002 роки). Наступні півтора роки були пов’язані з м. Делятин, куди юнак був  призваний на строкову службу в ракетні війська. Після проходження служби в армії працював  охоронцем на м’ясокомбінаті, рекламним агентом, агентом з нерухомості. Працював на різних підприємствах у Польщі. У роботі рівнявся на брата Миколу, знаного майстра з обробки каменю.

Втім, Василь дуже любив рідне село і часто навідувався до родичів і друзів. Завжди був веселий, на позитиві, вмів приносити радість людям. У Василя було багато захоплень, та найбільше любив читати Кобзаря. Одного разу із ним трапився прикрий випадок: він спізнився на потяг, коли повертався додому із польських заробітків. Звісно, засмутившись, Василь сів на валізи і… став декламувати. Перехожі мимохіть зупинялися і уважно слухали Шевченкове слово! Книга нашого пророка Тараса була для нього дороговказом, вчила любити Україну і пишатися тим, що – українець! За дивним збігом обставин, його «Кобзар» залишився на згадку у родині молодшого брата, який для Василя був цілим Всесвітом.

На його сторінці  у соцмережах зберігся запис: «Я просто чорний! Розумієте? Єдине заняття, чим я займався з задоволенням, це був реп. Я знову писатиму..» У нього, безперечно, був талант, який проявився у 2000 р., і привів до перемоги на пісенному конкурсі «Червона рута» у номінації «Танцювальна музика». Отримавши нагороду і не стримуючи емоцій, він вигукнув: «Слава Україні!», а у відповідь почув із зали… сміх. То був 2007 рік. 

Він був скромним добряком, людиною з відкритою душею. По-батьківськи опікувався братовою та маленьким племінником, коли брата забрали на війну. Часто за легковажністю й, подекуди, брутальністю ховалася його вразлива натура - безкорислива, щира, великодушна, нетерпима до фальші і подвійних стандартів. Його світ перевернувся, коли раптово важко занедужала мати. Він став цікавитись народною медициною, щоб хоч якось полегшити біль і страждання найріднішої людини. Ця обставина визначила його подальшу долю – пройшовши медичні курси, він услід за братом Миколою у травні 2022 р. подався добровольцем на війну. У званні молодшого сержанта був призначений на посаду бойового медика механізованого взводу 30-ї окремої механізованої бригади ім. князя Костянтина Острозького і брав участь у бойових діях на Донеччині. Одне зі своїх фото з війни він підписав так: «Спи спокійно, Україно! Василь цинкує!»

Гордився гаслом: «З Божою милістю - до перемоги!». Допомагав побратимам, намагаючись рятувати їхні життя. Навіть, дивлячись у вічі смерті, не втомлювався жартувати: «Наші хлопці добре б’ються, йдуть до бою, ще й сміються!»      

«За Василя сказати, що він – добра людина,- це нічого не сказати. Це, насамперед – Козак з великої букви. Завжди говорив, що він – козак. Його знає багато наших франківців, як Василя «V.Z.K.» Він – наша легенда! Залишався з усмішкою на обличчі й жартував до останнього дня», - згадує його подруга Ліза Сончак.

Після першого бойового завдання мав можливість побувати вдома – з родиною й друзями, а найголовніше – зміг обняти свого 10-літнього сина Данилка, який для Василя був сенсом життя. На жаль, брата Миколу не побачив, бо той теж знаходився у лавах ЗСУ і продовжує й досі боронити Вітчизну. Так сталося, що війна навіки розлучила братів, які завжди підтримували один одного, особливо – після втрати матері.

Коли прийшов час повертатись із відпустки на війну, прощався з рідними, плекаючи надію незабаром повернутися з перемогою. Один недільний ранок приніс родині невтішну новину про те, що Василь пропав безвісти. Усе ж рідні молилися й вірили, що біда омине.. Не оминула…Під час штурмових дій поблизу с. Мазанівка Краматорського району Донецької області 9 вересня 2022 року Василь Куцій загинув.. Загинув, як Герой, бо у його серці разом із заповітами Великого Кобзаря жила справжня, непідробна любов до Вітчизни. І залишились недоспіваними його пісні, недописана книга «Котигорошко», недолюблений любимий син і нездійснена мрія життя – побудувати власний будинок у рідному селі, поблизу самісінького Дністра, там, де прожив щасливі роки дитинства.

Посмертно нагороджений Державною нагородою «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою  міського голови Івано-Франківська «За честь і звитягу».