Івано-Франківськ - місто героїв

Михайло Ганушевський

Михайло Ганушевський

Ревний священик-ісповідник віри, великий народний діяч і провідник-організатор, член Парляментарної Репрезентації й один з найбільших патріотів Галичини.

Бл.п. о. Михайло Ганушевський народився 5 грудня 1880р. в с. Суховоля , біля Львова. Як учень І Академічної гімназії у Львові брав активну участь в гуртках молоді, вів книговодство шкільних кооператив і був визначним співаком у шкільному хорі. Під час вакацій повертався в своє рідне село, щоб вести культурно-освітню працю. Об’їжджав сусідні села з доповідями, організовуючи в них культурно-освітнє життя. Студіював рівночасно св. Богословіє, філософію і право у Львівському університеті. Належав тоді до провідної групи студентів, а як співак хору богословів, з яким їздив по Галичині, мав нагоду пізнати життя й побут своїх земляків.

В Духовній Семінарії зорганізував студентську кооперативу і був її директором та книговодом. Тоді кооперативне життя в Західній Україні почало тільки що розвиватися, а одним з перших піонерів того руху був якраз о. Михайло Ганушевський.

Беручи живу участь у змаганнях українського студентства за український університет , після студентської сесії в 1901р., залишив Львів і продовжував свої студії у Відні, а відтак у духовній семінарії у Львові. Восени 1905р. Митрополит Андрій Шептицький висвятив Ганушевського на священика і назначив його своїм капеляном. Цю працю о. Михайло виконував протягом одного року.

Однак він палав великим бажанням «піти в народ» і, звільнений на власне прохання із капеланства, став сотрудником у Вербилівцях біля Рогатина, опісля в Лецівці коло Перегінська, а згодом у Волоському Селі поблизу Болехова. Скрізь по тих селах організував споживчі і кредитові кооперативи: «Сила», «Єдність» і «Любов», а в Болехові -­ кооперативу «Надія». Він організував теж при парафіях читальні «Просвіта» й братства тверезости.

У 1911р. о. Ганушевський прийняв парафію на Гуцульщині, в Надвірнянському повіті. Це була в дійсності парафіяльна округа з осідком у Микуличині; складалася з сіл Тартарів, Ямна й Поляниця Поповичівська. У цій останній побудував о. Михайло стилеву гуцульську церкву з престолом і іконостасом з кедрового дерева. У 1913р. перенісся в незаміщені парафії Дора і Яремче, того ж повіту в горах, де перебував до 1927р., як надвірнянський декан і організатор споживчих і кредитових кооператив «Гаразд». Оснував теж і Т-во «Просвіта» й придбав для нього читальню, зорганізував руханкове Т-во «ЛУГ», Братство Тверезости й інші.

На початку 1-ої світової війни одержав о. Михайло найвище відзначення від цісаря Франца Йосифа І, - золотий хрест заслуги з короною. Таке відзначення дістало в Галичині ледве шість осіб, що не були військовиками, за громадську й культурно-освітню діяльність. Бо села, в яких працював о. Михайло,  незабаром змінилися не до пізнання. Гірське населення дуже цінило віддану працю о. Михайла й обдаровувало його своєю любов'ю й пошаною.

У 1919р. окупували Дору румунські війська. Користуючись авторитетом священика, о. Михайло часто обороняв своїх парафіян перед румунською військовою владою і заставляв розбещених вояків припиняти їхні нечесні дії. Після того як ті землі окупували поляки, о. Михайла ув'язнено за його патріотичну діяльність. Другий раз о. Михайло був арештований поляками в 1921р. перед виборами до сейму, бо ж українське населення Галичини бойкотувало ті вибори. Тоді о. Михайло відсидів у Станиславівській тюрмі кілька тижнів, позбавлений контакту зі своїми парафіями і провідними людьми Гуцульщини. Прийшли довгі роки польської окупації, гіркі часи для українського народу. Однак о. Михайло не піддавався, а продовжував організувати різного роду кооперативи, читальні «Просвіта» й інші потрібні товариства. Рівночасно дбав про нові кадри працівників, тож організував курси ведення кооператив, книговодство, керівництво читалень тощо.

Від 1927р. о. Михайло включився в працю в Станиславові. Став головою Надзірної Ради Окружного Союзу Кооператив, також Надзірної Ради відділу Маслосоюзу й окружного Т-ва Відродження; був членом дирекції Кооперативного Банку, головним контролером Повітової Ради від українців, опікуном Пласту, Сокола, оснував кредитово-споживчу кооперативу, читальню Просвіти в селі. За ревну душпастирську працю був назначений радником і референтом Єпископської Консисторії.

У 1928р. о. Михайла обрано послом Українського Народного Демократичного Об'єднання до Варшавського сейму. За час кількалітньої каденції сейму його праця пішла в дещо іншому напрямі. Очолював комісію для допомоги воєнним інвалідам, удовам і сиротам, виборював у польського уряду належні платні, залучався також до шкільних, кооперативних та інших громадських справ. Мав те щастя, що все добивався успіху.

На початку другої світової війни о. Михайло зі своєю родиною побував на Лемківщині, де при кінці 1939р. здійснив – разом з іншими кооперативними діячами – реорганізацію Лемківського Кооперативного Союзу. Восени 1941р. повернувся до парафії в Угорниках, де продовжував свою улюблену працю.

Перед закінченням другої світової війни о. Михайло не скористав з дозволу свого Владики Григорія виїхати за кордон разом із своїми дітьми. Його рішучою відповіддю було: «Хочу залишитися з моїм народом. Як треба буде вмерти за нього, то певно така буде Божа воля». 3 о. Михайлом залишилася його дружина і дві доні, що рішилися ділити разом з батьками їхню долю й недолю. Минали роки. Були вони тяжкі, повні гірких досвідів, які ще більше сталили віру і любов о. Михайла до Бога й народу. Всупереч усім подіям о. Михайло залишився вірний Українській Католицькій Церкві до останнього віддиху. Не зломили його нестерпні переживання сибірського засланця , ані горювання разом із ним його родини, ні тисячі миль від рідних кордонів, ані звабливі обіцянки волі й вигідного життя за ціну зради Христової віри. Сім літ заслання в північно-східному Сибірі пройшли, як проходить усе на землі; туга, що гадюкою вилася довкола серця, залишилася в сибірських тайгах. Молитви о. Михайла і його родини були вислухані. Бог повернув Їх знову на рідну землю: «Добре нам тут, на цій нашій святій рідній землі, – писав до своїх дітей, –  не думали ми, що колись іще її побачимо... Я все молився, щоб Бог дав мені ласку скласти мої кості в рідній землі, побіч моїх парафіян. І Бог вислухав мене, недостойного свого раба!».

Рік 1960 був для о. Михайла радісним ювілеєм 55-ліття прийняття св. Тайн Священства і Подружжя та 80-річчя його життя. Велично й достойно, хоч у межах скромности, відзначила ці роковини його рідня і колишні парафіяни. Одначе важка недуга, що почалась у перших роках його перебування на Сибірі, помалу, але нещадно підривала виснажений організм о. Михайла. Кілька днів перед смертю казав прочитувати собі такі дорогі йому листи від своїх дітей, які залюбки тримав під подушкою. Два дні перед смертю заповів її прихід і «розлуку до дня воскресіння». Просив поховати його на парафіяльному цвинтарі, на який відпровадив стільки своїх дорогих парафіян упродовж свого 23-річного душпастирювання в цій парафії. Попрощався зі своєю дружиною, відійшов до свого Творця 3 молитвою на устах, тихо і без скарги.

Лежав на катафальку з образком св. Йосафата в руках, мученика-свідка за єдність св. Христової Церкви. Душа о. Михайла свідчила в тому часі перед престолом Господнім. Два дні після смерти, що наступила 9 лютого 1962р., коли сонце золотило верхів'я дерев, закутаних у сріблистий іней, рідня й парафіяни на зміну несли його тлінні останки з передмістя Станиславова на рідне кладовище в Угорниках. Похорон відбувся саме в неділю, що для священика є особливим днем приносу Св. Жертви за парафіян. Сотні колишніх парафіян о. Михайла ревно оплакували, прощалися зі своїм довголітнім душпастирем, що, як добрий пастир, поклав свою душу за вівці. Рідна земля, яку о. Михайло так палко любив, пригорнула його та прийняла його в свої надри; та рідна земля і той рідний нарід, яким о. Михайло був вірний до самої своєї смерти.

 

Джерело: Ісповідники віри нашої сучасности, О.А.Пекар, ЧСВВ. Рим