Народився він у 1903 р. у с. Вовчинцях (нині у межах Івано-Фран­ківська) в родині бідного шевця. Після закінчення виділової школи вступив до Станіславської української державної гімназії. Проте нав­чання перервала Перша світова війна. Як тисячі свідомих молодих галичан, що добровільно зголошувались до лав Легіону Українських Січових Стрільців, п'ятнадцятирічний Василь з гімназійної лави іде на фронт. Разом з Українською Галицькою Армією він проходить важкий шлях її перемог і поразок.

Повернувшись після закінчення війни до Станіслава, юнак вирішує продовжити навчання і знову записується до третього класу гімназії, з якого, власне, і пішов захищати волю і незалежність рідного краю. Серед 13-річних школярів 18-річний хлопець виглядав як старший брат і дійсно був для своїх однокласників і братом, і батьком, і опі­куном. На той час з усієї родини у нього залишився тільки батько, який не міг надати синові матеріальної підтримки. Василь доношу­вав військову форму, голодував, проте за відмінне навчання мав змо­гу безкоштовно проживати в учнівській бурсі. Заробляв на прожит­тя репетиторством, але багато грошей витрачав на придбання книг.

Його шкільний товариш, згодом професор Львівського універси­тету Юліян Редько, згадував: "Серед крайньої нужди і голоду за­кінчив гімназію. Мав одну пристрасть: був вродженим бібліофілом. Міг не їсти, але не міг не купити книжки". Ще навчаючись у гімназії, Пашницький став активним учасни­ком пластового руху і одним із керівників пластового куреня ім. гетьмана Мазепи. Тоді ж захопився комуністичними ідеями і став чле­ном КПЗУ. Однак на початку 30-х рр. він виходить з партії, роз­чарувавшись у комуністичній ідеології у зв'язку з голодом і репре­сіями на Великій Україні, та одружується з дочкою священика.

У 1927 р. Василь Пашницький стає студентом Львівського уні­верситету. Знову живе на мізерні заробітки з приватних уроків. І надалі майже усі гроші витрачає на книжки. Він був постійним від­відувачем усіх львівських книгарень і букіністичних магазинчиків. Його власна бібліотека вже тоді налічувала понад тисячу томів. Багато часу студент Пашницький проводив і у фондах Націона­льного музею, і в бібліотеці Наукового товариства ім. Т. Шевченка, часто консультувався і спілкувався з відомими львівськими профе­сорами М. Возняком та І. Свєнціцьким. Навчаючись в університеті, він займається й науковими дослі­дженнями: збирає фольклорні та етнографічні матеріали, що згодом знайшли своє відображення в етнографічному нарисі "На лемківсько-бойківському пограниччі". Книга з'явилася друком польською мовою у 1935 р. у співавторстві з польським науковцем Яном Фальковським.

Після закінчення університету Василь Пашницький повертаєть­ся до Станіслава і починає викладати польську мову і літературу в українській державній гімназії, а згодом стає вчителем української мови і літератури у новоорганізованій українській торговельній гімназії. За роки своєї педагогічної діяльності він зажив слави вели­кого ерудита, талановитого вчителя, який ставився до своїх учнів з любов'ю, повагою і доброзичливістю. Діти тягнулися до нього, ді­лилися з ним своїми проблемами, сумнівами, бідами, і він намагав­ся щиро їм допомогти. Особливо опікувався учнями з незаможних родин, домагався для них стипендій „Просвіти", часто запрошував до себе в гості, підгодовував, дозволяв користуватися своєю вели­чезною бібліотекою.

З приходом радянської влади на Прикарпаття все змінилося. Станіславську гімназію ліквідували. І тільки через деякий час Паш-ницькому було доручено створити в місті обласну бібліотеку. Нака­зом від 19 січня 1940 р. по Станіславському обласному відділу на­родної освіти його призначено на посаду директора обласної дер­жавної бібліотеки. З великим ентузіазмом Василь Михайлович взяв­ся до роботи: збирав рідкісні видання, твори світової та української літератури, галузеві книги. Разом зі своїми помічниками, членами „Просвіти" ходив від будинку до будинку і просив книги для ново-створеної бібліотеки. Люди з розумінням ставилися до прохання гімназіального професора і безкоштовно віддавали найцінніші ви­дання. Багато було і чудових приватних бібліотек, залишених мешканцями міста, які не сприйняли більшовицької влади і виїхали зі Станіслава. Відбираючи краще з цих книгозбірень, Пашницький рятував їх від неминучого знищення.

Та тривало це недовго. Наприкінці літа 1940р. з Міністерства культури приїхала комісія для перевірки роботи. Спочатку похва­лили за порядок, за те, що у недавно створеній бібліотеці вже так багато книжок. З гордістю показував директор зібрані скарби, хва­лився рідкісними примірниками. Та замість захоплення назви книг викликали у членів комісії злість і зневагу. Перевіривши каталоги, червоним олівцем позначили більшість зібраної літератури для по­дальшого її вилучення і знищення як контрреволюційної, націона­лістичної і релігійної. За списком на підлогу полетіли понад півто­ри сотні томів „Наукових записок НТШ", вісім томів „Історії України-Руси" та „Історія української літератури" М. Грушевського, всі твори Богдана Лепкого, український переклад Біблії у виданні Бри­танського біблійного товариства, 16-томник Тараса Шевченка, ви­даний у Варшаві, річники „Літературно-наукового вісника" і ще ба­гато інших видань. Окрім українських було вилучено книги німець­кою, польською, англійською мовами. В. Пашницький намагався захистити зібране, та голова комісії зауважив, що ці книги нікому не потрібні. Крім того, члени комісії вважали за неможливе залишити Пашницького на посаді директора і взагалі поставили питання про його неблагонадійність і негативне ставлення до нового режиму.

Вилучену літературу звалили на великі вантажні машини і ви­везли у невідомому напрямку. 5 серпня 1940 р. наказом Василя Ми­хайловича перевели на посаду заступника директора з тим, щоб у найкоротший термін передати новопризначеному керівникові всі справи і документацію. А вже 23 серпня Пашницький був звільне­ний і з цієї посади.

Невдовзі він став викладати українську мову і літературу в но-воствореному Станіславському учительському інституті, але й там був білою вороною. Викладачі, в основному вихідці зі Східної Ук­раїни та Росії, підозріло, якщо не сказати вороже, ставилися до міс­цевої галицької інтелігенції, у всьому бачачи прояви націоналізму. А професор не завжди вмів, та й не хотів приховувати свої погляди. Тому незабаром опинився під пильним наглядом НКВС.

А 22 червня, коли над Станіславом загули фашистські літаки і на місто впали перші бомби, Василя Пашницького заарештували. При обшуку забрали всю його величезну приватну бібліотеку, де було чимало унікальних видань. Книги ледь вмістилися у вантаж­ний автомобіль, який вивіз усе на знищення. Відомо, що на третій день після арешту Пашницький був розстрі­ляний. Коли через тиждень до Станіслава вступили угорські війська, його труп, разом з багатьма іншими, був спізнаний на подвір'ї НКВС. Жодних документів про арешт і розстріл професора ніде не за­лишилося, що довгий час давало підстави обласній прокуратурі від­мовляти дочці Пашницького Іді Василівні у реабілітації її батька. І тільки 17 квітня 1991 р. він був реабілітований посмертно.

ДЖЕРЕЛО:

Горбань Г. Василь Пашницький - перший директор Станіславської обласної бібліотеки, педагог, книголюб, краєзнавець / Галина Горбань // Бібліотеки на західноукраїнських землях XVIII-XX  ст. - Л., 2006. - С. 154-157.