Все своє довге і тернисте життя Ольга Дучимінська присвятила служінню людям і Україні. Надзвичайно широким було коло її діяльності - письменниця, поетеса (публікувала свої твори під псевдонімами Олег Барвінок, Ірма Остапівна, Ольга Лучинська, О. Поважна, О. Рута, О. Д.), перекладачка, авторка рецензій та критичних статтей, етнографічних досліджень Бойківщини та Гуцульщини, народна вчителька, громадська діячка - одна з організаторок жіночого руху в Галичині.

Ольга-Олександра Дучимінська народилася 8 червня 1883 року в селі Миколаєві Бібрського повіту (нині Пустомитівського району Львівської області) на Львівщині в родині директора школи Василя Решетиловича. Знайомство в 1895 році з  Іваном Франком, якому допомагала збирати і записувати фольклор, мало на дівчинку колосальний вплив. Отримавши домашню освіту, О. Дучимінська вступила відразу до 5 класу жіночої виділової школи у Станіславі, яку не вдалося закінчити: із-за смерті батька довелось переїхати спочатку до Яворова (вчилася в школі сестер-василіянок), потім до Перемишля, де в 1902 році закінчила вчительську семінарію. У цьому ж році розпочалася плідна і жертовна праця народної вчительки по різних школах Галичини  (у селі Залозах, Бутині, Лисовичах, Задеревачі, Тяпчі, Ценяві). Вона навчала не тільки дітей, але і дорослих грамоті, веденню домашнього господарства, гігієні, допомагала організовувати захоронки (дитячі садки), опікувалась сиротами, самотніми і покинутими, цікавилася жіночим рухом. В автобіографічній повісті “Весняні дні” напише згодом: “...Забуваючи своє «я», свою молодість, жертвувала ці найдорожчі скарби в житті людини для других... Широка суспільна праця стала моїм ідеалом.” 

У 1905 році виходить заміж за вчителя Петра Дучимінсього. Того ж року починає друкувати свої вірші  в газеті “Діло”. В 1911 році виходить перша поетична збірка “Китиця незабудьків”. Протягом двадцяти років О. Дучимінська працює над перекладами статтей та художніх творів для різних українських часописів. З Н. Кобринською і К. Малицькою 1912 року започаткувала видання «Жіночої бібліотеки», де пропагувалися найкращі зразки світової літератури. Під час Першої світової війни П. Дучимінського забирають на фронт. 1919 року чоловік письменниці  стає комендантом Болехова, однак згодом у складі січового корпусу УГА він іде на Київ, звідки його інтернують до Чехословаччини. На окуповану Польщею Батьківщину він вже не повернеться. 

О. Дучимінська продовжувала вчителювати, займатися громадською діяльністю, із-за чого періодично мала проблеми з польською поліцією. Внаслідок хвороби горла і нервів у 1930 році  О. Дучимінська була змушена залишити роботу в школі. На запрошення редакторки О. Кисілевської працює в коломийському журналі “Жіноча доля” до початку Другої світової війни. Декілька раз їздить до Чехії, де виголошує реферати з питань жіночого руху.

О. Дучимінська була знайома з Б. Лепким, О. Маковеєм, О. Новаківським, О. Кульчицькою, М. Угрином-Безгрішним, І. Крушельницьким, Г. Мартинцем, П. Обалем; листувалася в різний час з І. Франком, І. Нечуєм-Левицьким, С. Вінцензом, О. Олесем, М. Черемшиною, І. Вільде та іншими відомими людьми; тривала дружба  єднала її з Н. Кобринською, І. Блажкевич, І. Вільде, О. Кобилянською, якій присвятила новели «Співачка» (1927), «Сумний Христос» (1927), «Дзвони» (1917), спогад «Мої розмови з Кобилянською» (1937), а в 1963 році написала спогади «Поранкова душа».

З 1939 року О. Дучимінська працює в музеї етнографії АН УРСР у Львові. У воєнні роки письменниця рятує євреїв, ризикуючи життям, дає прихисток І. Вільде, чоловіка якої розстріляли, допомагає іншим діячам української культури, дбає про збереження цінних колекцій музею, здійснює фольклорні експедиції, готує за їх матеріалами монографії, які в повоєнний період вийдуть під чужими іменами, а справжня авторка навіть не буде згадана. Перед приходом до Львова радянської армії місто змушена покинути донька О. Дучимінської - Оксана Мигул - разом з малим внуком Івасиком. Сама письменниця вирішує залишитись.

23 листопада 1949 року 66-літню Дучимінську заарештували у сфабрикованій справі вбивства письменника Я. Галана. Спочатку два роки в’язниці, доки тривало слідство, потім сім років сибірських таборів  ГУЛАГу. Була засуджена на 25 років, але після смерті Сталіна скоротили термін до десяти. Під час арешту помешкання було розграбоване, а рукописи пропали. Навіть в нелюдських умовах таборів надавала підтримку іншим ув'язненим, продовжувала творити свою поезію, яку вивчали її подруги, щоб потім на волі записати. 

19 грудня 1958 р. О. Дучимінська вийшла на волю, але навіть після повернення на Батьківщину продовжувались поневіряння: незважаючи на клопотання І. Вільде, І. Турчан, Н. Семанюк, Д. Лукіяновича, О. Кульчицької, письменницю довго не хотіли прописувати. 75-літня О. Дучимінська була змушена переїжджати від одних знайомих до інших - Львів, Снятин, Івано-Франківськ, Коломия, Самбір... Знайшла прихисток у Чернівцях в родини О. Кобилянської - Панчуків. Постійно працювала, намагаючись відтворити втрачений архів. Після звільнення друкувалася рідко, лише в коломийській газеті «Червоний прапор» і варшавських українських виданнях («Український календар 1967 року», «Наше слово»).

Нова кампанія цькування О. Дучимінської почалася на сторінках газет у 1971 році, після виходу книжки В. Бєляєва про вбивство Я. Галана. 95-літня письменниця була змушена покинути Чернівці. Наступним ударом долі була смерть дочки Оксани 3 грудня 1972 року.

З 1977 року замешкала в Івано-Франківську у Мирослави Антонович, з якою разом відбувала ув'язнення. О. Дучимінську постійно погрожували виселити, не прописували. А по мізерну пенсію приходилося їздити аж у Самбір. Світлим промінчиком в житті літньої жінки була зустріч з внуком Іваном Мигулем та правнучкою Рахиль. Так як Івано-Франківська область в часи СРСР була закритою для іноземців, зустріч відбулася у Львові.

Незважаючи на похилий вік, О. Дучимінська продовжувала переписувати свої твори, надруковані колись в періодиці, які зусиллями друзів вдалося відшукати. Намагалася укласти каталог, готувала збірки до видання. Однак під час обшуку кадебістами напередодні столітнього ювілею все знову було втрачене, а М. Антонович наказали негайно позбутися непрописаної квартирантки. Серед тих нечисленних людей, які тоді наважувалися провідувати письменницю, були Арсеничі, Путьки, Ангелюки, Б. Гаврилів, О. Лучко, О. Болехівський, В. Полєк, Д. Демків, А. Когут, О. Панчук, Д. Пятківська, М. Прохасько. 

Завдяки старанням Р. Горака до 105-літнього ювілею вперше було згадано  О. Дучимінську, як найстаршу письменницю. в “Літературній Україні”, у журналі “Жовтень” були надруковані її поезії. 24 вересня 1988 року О. Дучимінська померла. Реабілітована посмертно 27 листопада 1992 року.

За довгі роки творчості (1905—1988) окремими виданнями пи житті вийшли лише збірка поезій «Китиця незабудьків», нарис «Наталія Кобринська як феміністка» і невелика повість «Еті».

Опис фотографій: