Володимир Манюх
Псевдо "Борис". Народився 1921 року в с. Яблунів Галицького р-ну Івано-Франківської області.
Закінчив Станіславівську гімназію та природничий ліцей. Рік вчителював у рідному селі. У 1940 році вступив до Львівського медінституту. В 1944 році перервав навчання і перейшов у ряди Українського Червоного Хреста Української Повстанської Армії. За дорученням УЧХ організував польовий шпиталь УПА в селі Стрілиська Старі. Потім перебрався до Станіславова, де влаштувався на роботу в обласну лікарню. В 1945 році вступив до Станіславівського медінституту і одночасно працював на кафедрі порівняльної анатомії. Закінчивши інститут з відзнакою (1947 рік), залишився для наукової роботи при кафедрі хірургії.
Виходець із простої галицької родини, надзвичайно інтелігентний та ерудований Володимир Манюх, працюючи в Івано–Франківській обласній клінічній лікарні, тривалий час залишався поза підозрою радянських спецслужб. Часто вночі в супроводі партизанських провідників він вирушав у небезпечну дорогу, аби в лісовій криївці чи селянській оселі надати невідкладну допомогу тяжкопораненому воякові УПА чи українському підпільнику. У самому приміщенні обласної лікарні також було обладнано таємну кімнату, де Володимир Манюх із колегами провели понад 150 складних хірургічних операцій.
«Українська Повстанська армія, поза сумнівом, була добре зорганізованою і структурованою, маючи всі ознаки регулярного війська, — стверджує провідний науковий співробітник музею Василь Тимків. — Тож не дивно, що при штабах військових округів діяли підрозділи медичної опіки. Медично–санітарний відділ займався організацією невеличких лікарень, названих «шпитальками», пунктів перев’язки, опікувався пораненими та хворими. Фармацевтичний — заготовляв медичні препарати, харитативний — опікувався родинами членів ОУН та УПА, заарештованих чи засуджених, і дітьми–сиротами. Господарський відділ організовував вишколи медиків».
Винятково складні обставини, за
яких доводилося оперувати й виходжувати вояків УПА, постійний ризик і
жертовність повстанських медиків нині важко уявити. І все ж їм постійно
доводилося працювати в умовах окупації: спершу — німецької, потім — радянської.
Ті, хто проводив дні і ночі в лісових підземних бункерах, відчували постійний
психологічний пресинг: якщо «шпитальку», прочісуючи віддалені масиви, виявляли
енкаведисти, розв’язка була лише одна — смерть. Живими пацієнти лісових
лікарень та їхні рятівники в білих халатах зазвичай не здавалися, як, приміром,
Катерина Лукань (псевдо Галина) із гуцульського села Кобаки, котра підірвала
себе гранатою в оточеному «червонопогонниками» схроні.
«Будували підземні лікарні лише вояки УПА, аби звести до мінімуму ризик розконспірації, — розповідає івано–франківський дослідник національно–визвольної боротьби середини ХХ століття Ярослав Коритчук. — На заздалегідь ретельно підібране для лісової лікарні місце в теплу пору року прибувало зо два рої повстанців (20—30 вояків) з іншого регіону. Упродовж місяця вони споруджували об’єкт, не контактуючи з місцевим населенням. Харчі їм доставляла сітка ОУН, не знаючи для кого вони призначені. Лікувальний об’єкт, як правило, складався з кількох невеликих приміщень — операційної, кімнати для медичних працівників, господарського відділення та «палати», в якій вміщалося близько півтора десятка хворих та поранених. Завершивши роботи, вояки маскували бункер і рейдували на попереднє місце дислокації. Лише після цього до «шпитальки» непомітно прибував медперсонал з охороною».
Чекати зовнішньої допомоги повстанцям було нізвідки. На відміну від тогочасних національно–визвольних рухів Європи, медицина УПА та нелегальний Український Червоний Хрест із різних причин не потрапили у сферу уваги міжнародних «червонохрестівців». Розраховувати доводилося лише на власні сили, а ще — на підтримку своїх прихильників, котрі працювали в радянських лікувальних закладах і свідомо йшли на ризик. Повстанська служба безпеки так ретельно відпрацювала систему конспірації, що, за спогадами фармацевта з Івано–Франківська Надії Білобрам, упродовж тривалого часу вона не знала в обличчя людей, через яких передавала ліки. Нерідко озброєні підпільники під покровом ночі викрадали медикаменти з аптек або купували їх на чорних ринках, які набули поширення у післявоєнні роки. Про цю практику, звісно, здогадувалися аналітики НКВС–МДБ і, бувало, підсилали своїх агентів із протермінованими або отруєними ліками. [1]
Більшості медиків–патріотів за співпрацю з УПА та ОУН доводилося розплачуватися життям або свободою. Сотні їхніх імен дотепер залишаються невідомими.
Зі спогадів Оксани Манюх (Припхан). «Майже весь 1944 рік я і мій
наречений Володимир Манюх перебували зазавданням ОУН в Стрілиськах,
що на Львівщині. Там Володимир організовував лісовий шпиталь і працював у
ньому. Я доглядала поранених і виготовляла в сільській аптеці ліки. Найбільше
від корости – вона дуже дошкуляла тоді і партизанам, і селянам.
За кілька місяців після
приходу других совітів ми отримали наказ легалізуватися і повернутися до
Станіслава. Наше перебування у Львові не було для "таваріщей" дивним,
бо вони знали, що ми вчилися там у медінституті. Медінститут відкрили і в
Станіславі. Володимир продовжив у нім навчання. Я ж пішла вчитися у фармшколу.
Ми встигли завершити навчання до арешту. Але ще, будучи студентом, Володимир
далі лікував партизанів. Дуже часто він виїжджав у місце перебування УПА,
переважно – у "Чорний ліс".
Приходили по Влодка здебільшого вночі. Дуже тривожні то були ночі. Ми здригалися на кожен стук, бо не знали, хто прийшов: друзі чи вороги – вже нас забирати... Хоч ми обоє були в ОУН, про наші організаційні справи ніколи не розмовляли: "Про Справу говори не з ким можна, а з ким треба!". Сам Влодко ніколи не знав, кому він помагає в лісі. Питатися не можна було, та й він сам би ніколи не подумав так учинити. Багато невідомого мені померло разом з чоловіком. Про дещо я довідалася після його смерті.» [4]
Зрештою, в 1948–му його разом із дружиною Оксаною, членом ОУН, заарештували енкаведисти і засудили до десяти років позбавлення волі. Покарання відбував у таборах Іркутської області.
Михайло Андрусяк "Брати Грому". Записано зі спогадів
Мирослава Симчича
"...У камері все ще сиділи лікар Володимир Манюх, директор Тисменицької хутрової фабрики Михайлович, Андрій Стефуранчин — сільськогосподарський інженер, чемпіон України з марафону, випускники Коломийської гімназії Іван Романюк з Городенки і Вашкурак з Королівки під Коломиєю, Решко з Космача. [...] Всього в камері мучилося від задухи й тісноти понад тридцять заарештованих. Спати могли лише на боці, поверталися за командою. Сиділи почергово, бо місця бракло навіть для цього. Старостував у камері Михайлович — старий член КПЗУ. Давав партизанам для пошиття чобіт шкіру, тому й «загримів». Знаю, що немолодий чоловік помер першого ж року в таборах. Годували заарештованих звично — пайка хліба, баланда в металевих мисках. Один раз на місяць, здається, дозволялося отримувати передачу з продуктами. Але мене то обходило мало, бо приносити пакунки мені було нікому — мама все ще переховувалася від більшовиків по людях.
[...] З того часу я завів у нашій камері такий порядок, щоб переданими
харчами в’язні ділилися порівну. Принесені мені наїдки розклав на куртку й
мішок і припросив друзів по камері. Повторювати не було потреби. Харчами ділилися
всі, за виїмком священика, якому приносили часто повні торби різної смакоти,
так що він не встигав з’їдати і викидав зіпсуті продукти до «параші». Після
кількох бесід мені вдалося все-таки переконати скупуватого душпастиря в
необхідності ділитися з ближнім. Ділився, правда, не вельми охоче. В камері
були люди, яким зовсім нічого не приносили, то що — їм з голоду пухнути.
Співкамерники поважали мене за принциповість, а може, діяла моя уніформа з
відзнаками сотенного УПА. Стефуранчин годинами захоплено розповідав про спорт.
Манюх намагався описати нам винайдений ним новий спосіб переливання крові,
навіть дисертацію розпочав на цю тему. Багато анекдотів і казок знав інженер з
Ковалівської шахти. Я переповідав прочитане і ні слова про справи військові, бо
тайняки не дрімали ніде. Вранці і ввечері ми всією камерою молилися вголос.
Конвоїри забороняли, тарабанили в двері, карали — позбавляли прогулянок. Але на
них ніхто не зважав." [2]
Повернувшись, працював у Кутах та Богородчанах. В 1965 році захистив кандидатську дисертацію. Продовжував медичну та наукову діяльність. Помер Володимир «Борис» Манюх у липні 1987 року, так і не дочекавшись незалежності України.
Джерела:
1. Іван Крайній. Медична служба УПА та підпільний Український Червоний Хрест у неймовірно важких умовах конспірації рятували життя тисячам українських патріотів. - http://www.umoloda.kiev.ua
2. Михайло Андрусяк «Брати Грому» - http://www.ukrcenter.com
3. «Родовід» - багатомовне генеалогічне дерево - http://uk.rodovid.org
4. «Достойна донька достойного батька» - «Нація і держава» // Конгрес український націоналістів., - № 11 від 14 березня 2013 року