Валентиин Якович Морооз (15 квітня 1936, с. Холонів — 16 квітня 2019, Львів) — український історик, один із представників українського національного руху, політв'язень, дисидент, автор понад 100 наукових праць. Доктор Гуманітарних Наук (Honoris Causa) Державного Коледжу Джерсі[2]. Член Об'єднання українських письменників «Слово». Почесний громадянин Волині (2017)[3].

Як для сільського хлопця, в житті Валентина Мороза було два шляхи: працювати в колгоспі або йти вчитися. Він обрав друге. Після закінчення історичного факультету Львівського університету хотів вступити до аспірантури, але його не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС. Довелося вступати на заочне відділення. Паралельно працював завучем і вчителем сільської школи, з 1964 року — викладачем Луцького, потім Івано-Франківського педінститутів, підготував кандидатську дисертацію, яку не встиг захистити через арешт.

Під час навчання зійшовся з українським колом дисидентів, зокрема – з Михайлом Горинем, почав поширювати самвидав – статті Михайла Грушевського, документи Центральної Ради, памфлет Євгена Сверстюка «З приводу процесу над Погружальським». У вересні 1965-го його затримали і засудили до 4 років позбавлення волі за статтею 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда). Покарання відбував у Мордовії, в таборі ЖХ-385-17-А, звідки передав на волю свій «Репортаж із заповідника імені Берія», поширений у самвидаві.

Після звільнення в 1969-му продовжує друкуватися у самвидаві, пише статті «Серед снігів», «Хроніка опору», «Мойсей і Датан». Однак вони викликали неоднозначне сприйняття в колі української інтеліґенції, зокрема, через різкий осуд «покаянного листа» Івана Дзюби та деякі міркування на тему національної ідентичності.

У червні 1970-го Валентина Мороза знову арештовують. На закритому судовому процесі, на якому на оголошення вироку не пустили навіть  рідних та друзів засудженого, йому дали максимально можливий вирок — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання.

Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Було організовано понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.

Першу частину ув’язнення відбував у Владимирській в’язниці. Спочатку його утримували в камері з карними в’язнями, які знущалися з нього (один з них так порізав загостреною ложкою Морозу живіт, що довелося накласти шви). Після цього майже 2 роки пробув в одиночній камері. У 1974-му році витримав 5-місячну голодівку, домагаючись переведення з тюрми до табору. Після інтерв’ю дружини Мороза зарубіжним журналістам, цей факт викликав нову хвилю підтримки дисидента по всьому світу.

Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодівках і акціях протесту. Але його різкі заяви щодо інших ув’язнених, зокрема і росіян та євреїв, та постійні провокування конфліктів, стали причиною створення в 1977 році спеціального Комітету ув’язнених, до якого увійшли визнані авторитети в табірному середовищі — священик Василь Романюк, публіцист Едуард Кузнєцов та письменник Данило Шумук.

Комітет звинуватив Мороза в розпалюванні національної ворожнечі та неповазі до поглядів товаришів по нещастю і виніс сувору догану за поведінку, не гідну статусу політв’язня. Комітет навіть вимагав піддати в’язня Мороза загальному бойкоту і не згадувати його імені в самвидаві та інших матеріалах.

У 1979-му витримав іще одну резонансну 5-місячну голодівку. Під тиском світової громадськості, влада мусила обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів — Олександра Гінзбурґа, Георгія Вінса, Марка Димшиця та Едуарда Кузнєцова — на радянських аґентів КГБ Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Обмін відбувся в ніч з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді, куди п’ятьох політв’язнів доправили, навіть не повідомивши, куди і для чого їх везуть.

За кордоном Валентина Мороза зустріли як героя. Він з дружиною, яка приїхала до нього, оселився в США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал «Анабазис», вів щотижневу радіопрограму в Торонто. Однак його скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від нього західну громадськість і з часом про нього перестали згадувати. У 1981 році переїхав до Канади, отримавши громадянство.

У грудні 1992 року повернувся до Львова. Був професором, завідувачем кафедри українознавства в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова,  професором кафедри українознавства Львівського державного інституту фізкультури, викладачем політології Львівської філії Української академії державного управління при Президентові України. В останні роки життя видав тритомну монографію «Україна у двадцятому столітті».

Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.