Симон Васильович Петлюра (10 (22) травня 1879, Полтава — 25 травня 1926, Париж) — український державний і політичний діяч, публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил. Дядько (по-матері, вуйко) патріарха Мстислава.

Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.).

Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Батько — Василь Павлович Петлюра — був нащадком давнього козацького роду, приписаним до міщан. До Полтави прийшов парубком, наймитував «звощиком», одружився, пристав у прийми, працював візником. 1890 року мав 3 виїзди, держав 2-х парубків. Мати — Ольга Олексіївна, з давнього полтавського козацького роду Марченків. Батьки мали 12 дітей.

У 13-й рік життя поступив навчатись до школи, закінчив через 2 роки першим учнем. Після закінчення бурси у 1895–1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора Миколи Лисенка.

З 1900 р., після знайомства в Полтаві з Миколою Міхновським, член Революційної Української Партії (РУП, 1905 року реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію). 1901 року брав участь у Всеукраїнському студентському з'їзді у Полтаві (від Полтавської духовної семінарії, хоча був виключений з неї).

Під час селянських бунтів на Полтавщині неодноразово виїжджав до Решетилівки. Під загрозою арешту восени 1902 р. виїхав на Кубань (станиця Смоленська, разом з ним перебували Прокіп Понятенко, Володимир Фрідровський, Григорій Ткаченко та ін.), де працював учителем, архівістом (упорядковував документи Кубанського козацтва; в цьому йому посприяли свідомі українці Кубані, які рекомендували його члену-кореспонденту РАН Федору Щербині), був членом Чорноморської Вільної Громади РУП у Катеринодарі. Був визнаний неблагонадійним, тому за фахом працював недовго (з Петербурга надійшов таємний наказ про заборону вчителювання та контактування з народом).

На початку другої половини 1904 року за допомогою Дмитра Антоновича, який взяв його на поруки, для уникнення арешту переїхав до Києва, потім до Львова. У грудні 1904 р. на конференції РУП у Львові виступив проти об'єднання з РСДРП. Декілька місяців навчався на університетських курсах українознавства у Львові, якими керував Михайло Грушевський. Налагодив контакти з Іваном Франком, Володимиром Гнатюком, зблизився з провідниками місцевих українських партій. Особливо багато спілкувався з теоретиком соціялізму Миколою Ганкевичем.

З вибухом революції в Росії повернувся до Києва, працював в «Громадській думці», після її заборони — в газеті «Рада». На ниві партійної роботи співпрацював з Володимиром Винниченком (мав певне розходження поглядів з ним). На з'їзді РУП в грудні 1905 р. критикував недисциплінованість претендента на посаду головного редактора партійної газети В.Винниченка, делегати не обрали останнього. На початку 1906 р. редагував у Петербурзі партійний орган «Вільна Україна». 27 січня 1906 року мав промову на ІІ-му з'їзді Української соціял-демократичної партії Галичини у Львові.

З липня 1906 р. — секретар київського щоденника «Рада», а від літа 1907 р. до 1908 р. — співредактор легального соціал-демократичного часопису«Слово».

У 1908—10 роках проживав за адресою: Санкт-Петербург, Васільєвський острів, 7-ма лінія, дім № 30, помешкання 4. Під час життя у місті брав активну участь в українському русі, зумів домовитись про запровадження в журналі «Мир» українського відділу. Перший виступ перед широкою публікою відбувся під час відзначення 50-річчя роковин смерти Т.Г.Шевченка в залі «Дворянского собрания» на Михайловскому плацу. М.М.Ковалевський сказав після виступу: Из этого молодого человека будет толк.

1909-го р. переїхав до Москви, де через рік одружився з Ольгою Більською. 1911 року в них народилась донька — Леся Петлюра (1911–1941). 1910 року приїхав на похорони друга — авіатора Левка Мацієвича — до нової столиці, поклав вінок з україномовним написом на синьо-жовтій стрічці. Проживав в умовах матеріальної скрути, цензури, переслідувань. Тоді мав зріст 168—170 см, сухорлявий (або просто кощавий), багато курив. Світло-сірі очі при поворотах відбивали блакиттю.

З 1912 р. — редактор російськомовного журналу «Украинская Жизнь» (Москва), в якому публікувались Михайло Грушевський, Дмитро Донцов, Софія Русова, Сергій Єфремов, Максим Горький.

1914—1917

Після переїзду до Відня керівників Союзу Визволення України через окупацію Львова російськими військами вони через Осипа Назарука звернулись до С.Петлюри з пропозицією організувати, очолити всенародний здвиг в підросійській Україні. Даючи відповідь 18 грудня 1914 р. через О.Назарука, оминув численні рогатки царської цензури.

У роки Першої світової війни (з 1916 по березень 1917 року) був працівником Союзу земств і міст, головою Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.

1917—1918 роки

Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Генерального Військового Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ.

У грудні 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією — на знак протесту проти пробільшовицької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка), пішов у відставку.

У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України, взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві.

В період Гетьманату очолював Київське губерніальне земство і Всеукраїнський союз земств, організував упорядкування могили Т.Шевченка і Чернечої гори у Каневі. За антигетьманський маніфест Всеукраїнського союзу земств був заарештований 27 липня, разом з Миколою Поршем.

Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. Гетьман Скоропадський у своїх спогадах писав, що 12 листопада (30 жовтня) 1918 року міністр юстиції Української Держави В'язлов за його особистою вказівкою звільнив з-під арешту Петлюру, який негайно виїхав до Білої Церкви.

З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки.

1919–1920 роки

У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП, став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження.

Був запрошений на переговори між предстаниками ЗУНР та місією Бартелемі (26 лютого відвідав Бережани, Стрий (ввечері побував на виставі у Народному домі), 27 лютого прибув до Ходорова. Його зустрічали: Президент ЗУНР Е.Петрушевич, почесна сотня, оркестр грав гімн «Ще не вмерла Україна». Під час зустрічі з Бартелемі поставив умову визнання УНР та ЗУНР, надання підтримки в боротьбі проти більшовиків.

На чолі об'єднаних українських збройних сил 30 серпня 1919 р. здобув Київ.

Восени ситуація погіршилась — тиф та недостатня забезпеченість армії породили внутрішні суперечки. 4 листопада в Жмеринці відбулася нарада за участі представників урядів Директорії УНР та Диктатури ЗУНР. Як зазначав у ці дні головний отаман:

«Для мене тепер ясно, що галичани з їх симпатіями до Москви самі загинуть і нам дихнути не дадуть. Та годі їх переконувати в противному, як нас у тому, що було б добре з Москвою.»

Після неузгодженого з президентом ЗУНР Евгеном Петрушевичем (який погодився тільки на переговори з представниками армії Дєнікіна після рішучої заяви генерала Тарнавського, виступів старшин УГА[18]), також Директорією УНР кроку з боку керівництва УГА, зокрема, командувача Мирона Тарнавського (який відмовився брати участь у нараді Головного Отамана 4 листопада в Жмеринці; на ній щодо ситуації зі станом УНА мав слово Дмитро Паліїв, повідомивши представників Директорії УНР, керівництва ЗУНР про крайню необхідність укладення тимчасового перемир'я з армією Дєнікіна) через погане забезпечення грішми, умундируванням, амініцією, санітарним матеріалом, епідемію хвороб, котрі 6-го листопада вимушено підписали сепаратний «Зятьківський договір» з представниками командування Дєнікіна для отримання можливості відновити сили (делегація УГА: А.Ерлє, О.Лисняк, О.Левицький; представник Добровольчої армії — генерал Слащьов). 5 грудня 1919 р. виїхав до Варшави для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.

Працюючи над створенням української армії, Петлюра зустрічав спротив деяких членів УЦР — вкрай пацифістську позицію зайняв Винниченко (навіть тоді, коли було цілком зрозумілим, що тільки організоване військо здатне врятувати Республіку). Можливість вільно формувати власне військо Петлюра отримав на початку 1919 року, коли більшість керівників УНР почали втікати за кордон. Але шанси були набагато меншими, ніж у 1917 році; Петлюра очолив майже безсилу державу.

В еміграції

З листопада 1920 р. керував роботою екзильного уряду УНР у Польщі (Тарнув, Ченстохова, Варшава).

31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, згодом — Угорщини, Швейцарії.

У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Будучи Головним Отаманом військ та головою Директорії УНР, Петлюра намагався протидіяти єврейським погромам, втім не зупинив їх, бо їх чинили переважно банди під проводом отаманів і так званих «батьків» та деморалізовані частини більшовицьких військ. 26 серпня в 1919 Кам'янці-Подільському зачитано звернення Головного отамана до вояків армії УНР, спрямоване проти погромів. Того ж дня відбулася конференція партії Поалей-Ціон, яка схвалила діяльність уряду, особливо у справі боротьби з погромами.

В УНР було засновано Міністерство єврейських справ, неодноразово ухвалювалися документи, які повинні були перешкодити розпалюванню міжнаціональної ворожнечі. Логічно, що законна влада намагалася навести лад на своїй території (1919 року було видано закон, який поновлював смертну кару — були організовані військово-польові суди), а більшовицькі вожді й агітатори провокували безлад і різанину, аби потім прийти в образі «месії».

«Час уже зрозуміти, що мирне єврейське населення, їхні діти і їхні жінки, так само, як і ми, було поневолене і позбавлене своєї національної волі. Йому нікуди йти від нас, воно живе з нами з давніх давен, поділяючи з нами нашу долю і недолю. Тих же, що підбурюють вас на погроми, рішуче наказую викидати геть з нашого війська, і віддавати під суд, як зрадників вітчизни».

У жовтні 1919 р. в Уельсі, Велика Британія, засновник Єврейської територіальної організації Ізраїль Цангвіль надіслав листа Головному отаману Петлюрі, у якому визнавав значні зусилля української влади, спрямовані на припинення хвилі єврейських погромів. Висловлювалась також підтримка національної політики, яку проводила УНР, особливо стосовно єврейського населення.

Вбивство

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають[26], що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом. Сам Шварцбард у перших свідченнях французькій поліції розповідав, ніби лише чув про погроми від одновірців, коли в 1917 році їздив спільно з французькою військовою місією з Петрограду до Одеси. Про це, зокрема, свідчать публікації тогочасної французької преси: «Еко де Парі», «Парі-Міді» та інших.

Шварцбард розстріляв Петлюру на розі вулиці Расін та бульвару Сен-Мішель. Була друга година дня. Отаман зупинився біля книгарні та роздивлявся книжки. Пересвідчившись, що перед ним саме Симон Петлюра, Шварцбард розрядив у нього сім куль. Перехожі, які стали свідками убивства, заходилися бити вбивцю, доки не втрутився поліцейський та не відвів нападника до дільниці. Петлюру ж як могли швидко переправили до найближчої лікарні «Шарите». Але врятувати не змогли. Справа вбивства Петлюри була проблемною вже 1926 року. Про те, що знищення Петлюри було саме спецоперацією ГРУ, свідчив співробітник КДБ Пьотр Дєрябін, який 1954 року перейшов на бік американців. Він казав про це під час виступу в Конгресі США…

Слідство і обвинувачення не висунули жодних переконливих доказів особистої причетності Петлюри до погромів. Жоден факт не підтвердив антисемітських нахилів Петлюри, не вказав на його будь-яку причетність до організації погромів.

На процесі було представлено понад 200 документів, які свідчили про намагання Петлюри та його уряду зупинити погроми. Однак вони не були взяті до уваги. Не вплинуло на рішення суду і те, що на сесії суду 20 жовтня зачитувалась 20 сторінкова заява Елії Добковського, який особисто знав убивцю Петлюри, до прокурора. У цій заяві пан Добковський твердив, що особою пана Петлюри активно цікавився дехто Володін, який є агентом ГПУ, розпоряджався значними сумами грошей і що він сам признався Добковському, що безпосередньо допомагав цьому вбивству.

Українські джерела, і зокрема книга А. Яковліва «Паризька трагедія», надає чимало свідчень проти московського агента Міхаїла Володіна. Він приїхав до Парижа в 1925 році, багато спілкувався не лише з Шварцбардом, але й з опонентами Петлюри в колах української імміграції, збираючи інформацію про отамана.

Поза тим слідство, яке тривало понад 16 місяців, виправдало вбивцю. Адвокат Шварцбарда, комуніст в молоді роки Анрі Торес, зумів уникнути детального обговорення організації вбивства. Натомість, за попереднього слідства, він спільно з майбутнім засновником Ліги проти антисемітизму Бернаром Лекашем, подався до Москви (а не до України) шукати свідчень на підтвердження петлюрівських погромів.

З цього суперечливого процесу народилася впливова нині Ліга боротьби проти антисемітизму та расизму (LICRA). Міф про душогуба-Петлюру є одною з складових того підсвідомого негативного іміджу, який досі шкодить Україні на французькій землі. Симонові Петлюрі судилося стати жертвою не лише зухвалого вбивства, але й посмертної політичної дискредитації.

Похований на кладовищі Монпарнас у Парижі.

Державні почесті

16 травня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ про увічнення пам'яті Симона Петлюри та встановлення йому пам'ятників в місті Києві та інших місцях, присвоєння окремим військовим частинам його імені.

Вулиці Симона Петлюри

На честь Симона Петлюри названі вулиці у Львові (колишня Маршала Рибалка), Рівному, Тернополі, Млиновому, вСтрию, Івано-Франківську (колишня Льотчиків) та інших.

11 лютого 2008 р. — комісія Київської міської адміністрації з питань найменувань та пам'ятних знаків прийняла рішення про перейменування однієї з вулиць Києва на вулицю Симона Петлюри.

16 червня 2009 р. — Комісія Київради з місцевого самоврядування, регіональних, міжнародних зв'язків та інформаційної політики рекомендувала Київраді перейменувати вулицю Комінтерну у Шевченківському районі столиці на вулицю Симона Петлюри.

18 червня 2009 р. — Київрада перейменувала вулицю Комінтерну у Шевченківському районі столиці на вулицю Симона Петлюри. За таке рішення проголосували 76 з 117 депутатів.

Пам'ятники Симону Петлюрі

Пам'ятник Симону Петлюрі встановлено в Рівному.

В центрі Києва планується встановити пам'ятник Симона Петлюри. Він має стояти на перетині Володимирської вулиці та бульвару Тараса Шевченка.

23 травня 2007 року у Полтаві пройшла церемонія відкриття пам'ятного знака Симона Петлюри. Захід супроводжувалося бійкою комуністів і правих партій з міліцією. В церемонії закладення пам'ятного знаку взяли участь голова Полтавської обласної державної адміністрації Валерій Асадчев, народний депутат Микола Кульчинський, перший заступник голови Полтавської ОДА Іван Близнюк, заступник голови Полтавської облради Петро Ворона та заступник голови УНП Іван Заєць.

У своєму виступі Валерій Асадчев заявив: «Коли на місці каменю буде споруджено перший в Україні пам'ятник Петлюри, то його відкриття буде подією всеукраїнського масштабу».

У Парижі існує українська бібліотека імені Симона Петлюри та Музей Симона Петлюри.