Невловимого командира звали Микола Твердохліб.

Він народився в с. Петрилів, що на Галичині, в листопаді 1911 р. Майбутній повстанський командир був наймолодшою, шостою дитиною в сім'ї. 

Після закінчення початкової сільської школи його відправили навчатися до Івано-Франківської (тоді — Станіславівської) гімназії. Навчання припало на 1920-ті рр. — час полонізації Західної України. Освіту переводили на польську мову викладання, українські гімназії на підставі "закону Грабського" від 1924 р. перетворювали на двомовні, з українською і польською мовами навчання, а на практиці — полонізували. Вчителями польської мови та літератури в гімназіях часто ставали люди з репутацією відвертих шовіністів. Про вивчення української мови, літератури й історії не йшлося.  Після програної українсько-польської війни українці сприймали поляків виключно як окупантів. Серед учнів гімназії було чимало таких, чиї батьки й старші брати після переходу Збруча влітку 1919 р. пройшли всю Україну разом з армією УНР. Відтак молодь активно йшла у підпільні організації, які  1929 р. об'єдналися в Організацію українських націоналістів. Серед них був і Микола Твердохліб.  Щоправда, ОУН передував "Пласт". Через членство в ньому пройшла більшість членів ОУН — і так тривало до 1931 р., коли цю спортивну організацію заборонили остаточно. У "Пласті", крім доброї фізичної підготовки, молодь набувала навичок виживати у природних умовах, опановувала військову справу.  Після закінчення гімназії Микола навчався у Станіславівській торговельній школі. Потім його призвали до Війська Польського. Там закінчив школу підхорунжих, що давало право на молодше офіцерське звання. Після армії повернувся до Станіславова, де 1938 р. продає отриману в спадок від батька землю і на виручені гроші купує крамницю господарчих товарів.

Після початку німецько-польської війни його, як і багатьох українців, заарештували під приводом нелояльності до Польської держави. Після приходу до Червоної армії перейшов радянсько-німецький кордон. На батьківщині з'явився тільки влітку 1941 р., після нападу Німеччини на СРСР. Тоді ж одружується з Ольгою Герасимович, дочкою місцевого дяка, і знову відкриває крамничку.  Збоку все виглядало так, ніби колишній бунтар спочатку перетворився на респектабельного жителя Станіславова, а пізніше марно намагався сховатися від бурхливих часів, у яких випало жити, і налагодити хоч відносно спокійне життя. Насправді ж крамниця господарчих товарів була тільки прикриттям — тут відбувалися зустрічі зв'язкових і розташовувався координаційний центр господарського забезпечення осередків ОУН. Тож польська поліція цілком мала підстави для арешту. Після звільнення М.Твердохліб перейшов на нелегальне становище і наприкінці осені 1939 р. пробрався до Кракова. Там разом із колегами по підпільній роботі опановував курс військової справи, організований ОУН у співпраці з німецькою владою. Не виключено, що після цього він пройшов також вишкіл у розвідшколі Абверу. 

Коли М.Твердохліб повернувся до Станіславова, уже було ясно, що української державності Третій Рейх не потерпить. Керівництво ОУН(б), яке 30 червня 1941 р. проголосило у Львові Акт відновлення Української держави, опинилося в концтаборах, а сама організація знову пішла в підпілля. Відповідно й крамниця Твердохліба поновила свою приховану функцію. Саме тоді з її власником познайомився багато хто з тих, кому потім довелося воювати під його ж орудою. Один з них, Василь Якимецько, якось прийшов у крамницю з листом від власника фотоательє, де проходив практику. Його здивувало, що адресат дуже поспішно кинув листа в шухляду під прилавком. Іншого разу він запримітив, як з ательє його господаря вийшов невідомий, що статурою дуже скидався на Твердохліба, в однострої німецького офіцера. А потім той однострій практикант випадково виявив у шафі в майстерні.  Подвійне життя вимагало ретельної конспірації. "Грім" (підпільне псевдо Миколи Твердохліба) під усілякими приводами уникав фотографуватися — або кудись мусив іти, коли всі фотографувалися, або відмовлявся, посилаючись на нефотогенічність, або фотографував сам. Якщо ж таки потрапляв у кадр, нікому не давав проявляти плівку. А потім кадр з його зображенням загадково зникав. Тож коли коли Твердохліба почали розшукувати як командувача військового округу "Говерла", карателі не мали з чого скласти портрет для орієнтування. До нас дійшло всього два фото із зображенням М.Твердохліба — і ті розмиті. 

Навесні 1943 р. підпільник знову зникає з міста. Цього разу їде на Волинь, де формуються загони УПА. "Грім" на чолі одного з них провів кілька боїв з німецькими загонами. І не тільки оборонних — у квітні 1943 р. наскочив на містечко Горохів, де після вдалого бою до рук повстанців потрапила велика кількість продовольства та амуніції. А головне — вдалося визволити в'язнів із місцевої тюрми.  В одному з боїв Твердохліб дістав серйозне поранення, і командування відправило його лікуватися додому. Лікування тривало приблизно місяць, після чого Твердохліб знову зник — на цей раз для більшості тих, хто його знав, назавжди. У березні 1944 р. Твердохліба призначають керівником старшинської школи "Олені".  З літа 1944-го стає командиром 4-го військового округу "Говерла". Під його проводом опиняються всі повстанські загони Карпатського регіону. Освоюватися на новому місці довелося в один з найскладніших періодів існування УПА. Фронт стрімко відкочувався на захід, поверталися комуністи. Це поставило перед підпіллям кілька завдань — не дати себе розчавити непорівнянно більшим чисельністю ворожим військам, не знекровитися у непотрібних сутичках із нацистами й швидко адаптуватися в умовах протистояння з жорстокою каральною системою.  Разом із  нацистами на захід відступали і їхні союзники угорці. Шлях відступу проходив через Карпати. Щоб не знекровлювати повстанські сили боями з противником, було вирішено домовитися з угорцями. Переговори доручили Твердохлібові. Він особисто зустрівся з командиром угорської дивізії, яка проходила через Карпати, і домовився, що його вояки передадуть повстанцям частину амуніції. Угорцям надавалася можливість перейти через Карпати на батьківщину — зрозуміло, якщо ті по дорозі не чіпатимуть цивільне населення. Переговори пройшли швидко, бо командира дивізії угорців "Грім" знав іще з довоєнних часів. Наслідки угоди швидко далися взнаки. У вересні 1944 р. на горі Малиновище сотню "Довбуша" та ще декілька загонів оточили переважаючі сили НКВД. Після цілоденного бою основні сили повстанців відступили в Чорний ліс і почали марш у напрямку до гори Сивуля. По дорозі партизанам доводилося постійно відбивали атаки невеликих загонів радянських військ. Уже на самій Сивулі почули угорську мову і зрозуміли, що потрапили на інший бік фронту. Тут завдяки повстанцям родом із Закарпаття, які знали угорську мову, вдалося порозумітися. Того ж вечора серед повстанців з'явився "Грім". Досі невідомо, чи це був тільки збіг обставин (оскільки переговори ще тривали і "Грім" брав у них безпосередню участь), чи він спеціально вирушив рятувати своїх.  Після короткої розмови "Грома" з угорським офіцерами поранених повстанців забрали до угорського військового шпиталю. Хоча планувалося, що після лікування вони повернуться в лави УПА, все склалося інакше — усі потрапили до Будапешта. Невдовзі почався наступ Радянської армії. Ще не доліковані українці взяли участь в обороні Будапешта і зрештою опинилися в радянських концтаборах. 

Повстанці, яким довелося воювати під проводом "Грома", згадували його безстрашність. Один з його зв'язкових запам'ятав правило командира — "Коли ситуація безвихідна — виходи пробоєм!".  Восени 1944-го нацистів остаточно замінили старі окупанти — більшовики, які відразу розпочали активну "зачистку" гір. Повстанці у боргу не лишалися. У грудні—січні зими 1944—1945 рр. відбулася серія нападів на гарнізони НКВД — не тільки в селах, а й у містечках. У січні 1945-го під командуванням "Грома" повстанці атакували гарнізон у Космачі. Бій тривав 12 годин. Результат був плачевний для червоних: 300 вбитих і поранених (з 500 осіб гарнізону), захоплення повстанцями Космача.  Крім боїв, мусив подбати про дружину, яка саме чекала дитину. Чекісти шантажували підпільників долею рідних, демонстративними арештами…  Ольгу досі не заарештували не з милосердя, а тому, що сподівалися, що чоловік відвідає вагітну дружину. Терпець чекістам міг увірватися щохвилини, і тому Ольга жила напівлегально. Після народження дитини в лютому 1945 р. вона була змушена постійно переховуватися. Одного дня "…перед хатою зупинилася фіра з жінками з Карпат; Оля вбралася в сільську одежу, розпрощалася з нами і відправилася до свого мужа, залишивши мені під опікою свого дворічного синка Ярему". Рідна сестра Ольги Іванна датує цю подію літом 1947 р.  Син залишився під опікою Ольжиної сестри. Чекісти розраховували, що командир таки прийде навідати сина, якого ще ніколи не бачив. Членів родини регулярно викликали на допити. А влітку 1949 р. усю сім'ю таки заарештували і вивезли на спецпоселення. Чотирирічного Ярему розлучили з тіткою — малий потрапив до спеціального дитбудинку. Там йому дали прізвище Дикий (під час арешту малий, пручаючись, покусав когось із чекістів). Згодом рідні розшукали Ярему і в другій половині 1950-х їм вдалося забрати його з дитбудинку.  А поки що батько продовжував підпільне життя.

У лютому 1946-го Твердохліб отримує звання майора. Через чотири роки обіймає посаду керівника Служби безпеки Карпатського краю. На початку 1950-х залишається майже єдиним уцілілим з вищого керівництва підпілля на Івано-Франківщині. 12 липня  1952 р. на горі Межигавурська відбулася остання так звана відправа — збори тих підпільників, які ще діяли. На цій "відправі" "Грім" оголосив про припинення використання підпільних зв'язків і про перехід кожної групи підпільників у "вільне плавання". У ситуації фактичного розгрому підпілля кожен мусив давати собі раду сам, спираючись на власні зв'язки серед населення.  Навесні 1953 р. Твердохліб разом із групою підпільників (серед них була і його дружина) почав будувати нову криївку на схилі гори Березнуватка. Замешкали там уже восени. Продукти та інформацію про те, що робиться в околиці, підпільники отримували від двох місцевих родин із ближнього хутора Рівня. Щоб не марнувати часу, підпільники протягом усієї зими вчилися — щоденно три години присвячували заняттям з історії України та сусідніх країн, історії дипломатії, психології розвідки, контррозвідки...  Так прожили до весни 1954 р. Коли потепліло, "Грім" почав посилати підпільників на розвідку й для наведення контактів з тими, хто вцілів. 16 травня він послав Михайла Зеленчука до села купити харчів.  17-го, повертаючись, Зеленчук почув стрілянину звідтам, де була криївка командира… Як потім довідалися, криївку виявили на світанку. Цілий день тривала перестрілка, яку зрідка переривали переговори. Під вечір майор "Грім" залишив останні кулі для себе й дружини…