Івано-Франківськ - місто героїв

Богдан Дебенко

Богдан Дебенко
Богдан Дебенко народився 10 липня 1960 року в м. Івано-Франківську. Як і всі хлопчаки, дружити з м’ячем розпочав ще змалку, під час навчання у Івано-Франківській ЗОШ №16. Перші кроки у світ великого футболу Богдан робив у ДЮСШ №2. Своїми наставниками він завжди називав Д.П. Дзембрівського та Ю.Й. Шулятицького. З допомогою першого талановитий юнак потрапив до Харківського спортінтернату, а за сприяння іншого – у 1976-му  році розпочав свої виступи на обласному рівні за франківський «Локомотив». Згодом перспективного нападника залучили до молодіжної збірної УРСР. У її складі він став бронзовим призером чемпіонату центральної ради ФСТ «Спартак». В 1977 році молодого гравця запрошують до збірної команди області на гру проти футбольного флагмана краю – «Спартака». Від цього моменту і бере свій початок тривалий етап виступів Богдана Дебенка за місцеву команду майстрів.

Дебют за "Спартак" припав на матч у Мінську проти місцевого "Динамо", що відбувся 23 квітня 1977 року (форварду тоді було лише 16). Франківчани зіграли із командою зі столиці Білоруської РСР, що вела боротьбу за повернення до вищого футбольного дивізіону, 0:0. Богдан вийшов на поле на 65 хвилині, допомігши команді здобути важливу нічию.

«Здавалося, моя мрія здійснилася», – зізнавався пізніше Богдан в одному з інтерв’ю. Але, як це часто буває, зміна тренера нерідко змінює життєві плани футболіста. У "Спартаку" Богдан пробув до 1979 року, звідки на запрошення Ю. Й. Шулятицького він приймає рішення перейти в івано-франківський "Локомотив" – команду, яка двічі поспіль виграє звання чемпіона Івано-Франківської області в 1981 – 1982 рр., а в 1981 р. виборює Кубок Івано-Франківської області. 

У 1982 році Богдан Дебенко вступає на навчання до Тернопільського педагогічного інституту на факультет фізичного виховання. Здобуваючи освіту, нападник захищав кольори тамтешнього «Буревісника», з яким у 1982-му став чемпіоном України серед команд Вищих учбових закладів. Після навчання була армія, спортрота, звідкіля знову повернувся додому, до рідного «Прикарпаття» (Нагадаємо, що у 1981 р. "Спартак" перейменували на "Прикарпаття").

22-річний нападник практично одразу ж зайняв місце в основному складі команди, закріпивши за собою улюблену «дев’ятку» та ставши справжнім лідером команди, її бомбардиром. З 1983 по 1987 роки він зіграв понад 150 поєдинків, у яких записав на свій рахунок 36 голів. Упродовж двох сезонів (1985-1986) Богдан Дебенко ставав кращим бомбардиром «Прикарпаття», неодноразово визнавався читачами обласної преси кращим гравцем місяця. 

У 1987 р. ФК "Прикарпаття" проводить один з найкращих своїх сезонів у вісімдесятих роках. Команда, в якій виступають кращі вихованці прикарпатського футболу, виборює бронзові нагороди чемпіонату СРСР серед команд другої ліги.

Із 36 м’ячами Богдан Дебенко і сьогодні входить до трійки найвлучніших прикарпатців, які забивали у матчах турніру другої ліги, склавши компанію С. Турянському (42 голи) та М. Пристаю (38 голів).

Після «Прикарпаття» Дебенко все частіше задумується про тренерську діяльність, прагне спробувати себе на цій царині, застосувати на практиці знання, здобуті під час навчання в інституті, досвід, що його одержав протягом скількох років виступів на високому професійному рівні та почерпнув від роботи з багатьма знаними наставниками. Усі свої плани на майбутнє він, природньо, пов’язував з футболом: «Дуже хотів би стати тренером і працювати з дітьми – це моя давня мрія». Це прагнення, ймовірно, обумовило подальший життєвий та футбольний шлях форварда. Ще до карпатського вояжу він прийшов працювати до ВПУ №21. Спершу був викладачем фізкультури. Незабаром за його участі на базі навчального закладу створили футбольні спецгрупи, які згодом переросли у футбольний інтернат. Саме тут Дебенко робив свої перші тренерські кроки. Одночасно продовжував кар’єру гравця, не без успіху виступаючи за франківський «Машинобудівник» (пізніше – «Автоливмаш»). Пік успіхів цього колективу, що в області зажив слави «міцного горішка», команди з характером в основному припав на першу половину 1990-х. Тут досвід та майстерність Дебенка-гравця стали у неабиякій нагоді. Богданову скарбничку поповнили нагороди та призи чемпіонату області, відзнаки за перемоги у фіналі кубка області-1990 та кубка міста у 1991-му. При цьому він звично продовжував забивати. Забивав часто і багато. Мабуть і досі залишається кращим бомбардиром команди за історію.

І хоча до найбільшого тріумфу «Автоливмашу» – звання чемпіона Івано-Франківщини 1995/1996, Дебенко наче б і не мав безпосереднього відношення, але у тій звитязі безперечно є і його вагома заслуга. Адже він серед інших у попередні сезони наблизив час тієї Великої перемоги. Тепер вже його вихованці все наполегливіше стукали у двері тієї команди чемпіонівського зразка.

Своє автоливмашівське «золото» Богдан здобув дещо раніше. Йому було довірено тренувати юнацьку команду. Тренерська праця, до якої так прагнув Дебенко, досить швидко принесла свої плоди, як в училищі, так і в юнацькій команді, яка була базовою для ВПУ №21. Молодий наставник швидко зарекомендував себе з найкращого боку. Директор училища п. Василь Микитюк не без гордості зауважував: «Не хочу перебільшувати, але нам поталанило на тренера. Хоча Богдан Дебенко прийшов до училища без найменшого педагогічного досвіду, але компенсував це працелюбністю й умінням знаходити спільну мову з хлопцями». Діти направду тягнулися до нього та й сам Богдан всеціло віддавався роботі. Досить пригадати, що у його першій випускній групі займалися Олег Рипан, Володимир Пташник, Микола Красій, Сергій Мосорко, Михайло Зорій, Юрій Тепчук, Ігор Зеленюк, Володимир Ковалюк та інші.

Згодом не забарилися й перші успіхи. У сезоні 1992/1993 юнаки «Автоливмашу» стали найсильнішими у своєму турнірі, впевнено випередивши суперників.

Кістяк чемпіонського складу склали Ігор Гогіль, Дмитро Гуменяк, Михайло Григор’єв, Богдан Шпирка, яких одразу запросили до дорослого складу, а ще були Іван Локатир, Василь Казимирчук, Тарас Супик, Ігор Гошовський, Михайло Вітер, Ігор Дідович…

У двох наступних сезонах юна зміна «машинобудівників» під орудою свого тренера, не залишала обласного п’єдисталу. Прем’єрне «золото» лише на рік змінила «бронза», яку вже у наступному сезоні «переплавили» на медалі найвищої проби.

То була пора тріумфу не менш талановитої плеяди – Володимира Ларіна, Романа Шайбана, Богдана Павлюка, Ігоря Слюсара, Романа Юсипіва, Олега Наконечного…

Дебенко-тренер дав дорогу у футбол багатьом своїм підопічним, які згодом досягли вагомих успіхів на професійному рівні. Серед них: І. Гоголь, Д. Гуменяк, О. Рипан, Ю. Тепчук, І. Зеленюк, Б. Шпирка, Вол. Ларін, Б.Павлюк, Р. Шайбан та інші.

Окрім того, свій високий фаховий рівень Богдан Федорович неодноразово підтверджував успішною роботою зі збірною командою Івано-Франківщини.

…Виступи за «Автоливмаш» з часом довелося завершити. Активна ігрова кар’єра, постійні фізичні навантаження не кращим чином відобразилися на здоров’ї Богдана Дебенка. Ще під час виступів у Тернополі він пошкодив шийні хребці. Серйозного значення цьому, незважаючи на застереження, молодий, сповнений енергії спортсмен, не надав. Після нетривалого лікування він ще упродовж 12 років виступав на професійному рівні. Саме наслідки тієї старої травми призвели до важкої хвороби, з якою ані вітчизняні, ані іноземні лікарі нічого вдіяти не змогли.

15 квітня 1997 року Богдан Дебенко залишив нас. Йому було лише 36. Здавалося, попереду ще все життя, улюблений футбол, яскраві перемоги у ньому, нові успіхи та нові вихованці. Не судилося…Кажуть, Господь забирає до себе найкращих: для когось батька чи відданого друга, для інших – кумира чи просто хорошу людину. Богдан Дебенко був таким. Він прожив яскраве, хоча й коротке, наче спалах, футбольне життя. Встиг чимало досягти, залишивши помітний слід, добрий спомин, вдячних вихованців, які сьогодні продовжують його справу, бо окремі з них самі вже ступили на тренерський шлях, а найголовніше – бережуть пам'ять про свого вчителя. Саме з їх ініціативи в Івано-Франківську щорічно проводиться вже традиційний всеукраїнський дитячо-юнацький турнір присвячений пам’яті Богдана Дебенка. 

«Не можу уявити, ким би я був поза футболом, – наче запитував сам у себе Богдан Дебенко, і одразу ж знаходив відповідь, – Мабуть таки футболістом».